Реферат: Фiлософiя

нять, виявити їх обмеженiсть,  багатозначнiсть.  Так, фунда-

ментальне для арiстотелiвської фiзики поняття  'першодвигун'

вiн замiнює  на бiльш вдале 'нескiнченне буття'.  Але скрiзь

вирiшальним для Альберта було  пiдкорення  понять  вирiшенню

теологiчних проблем.

     Альбертовi не вдалося створити струнку фiлософсько-тео-

логiчну систему.  Це  завдання  виконав  його  найвидатнiший

учень i соратник Фома Аквiнський.

     3.3.8 Фома Аквiнський.

     Спрямувавши свою дiяльнiсть на боротьбу  з  авероїзмом,

заперечуючи дуалiзм   вiри   та  розуму  та  стверджуючи  їх

єднiсть, гармонiйне узгодження, Фома Аквiнський (1226 - 1274

р.р.) дає класичне для теологiї визначення ряду схоластичних

проблем, якi столiттями хвилювали мислителiв.

     Всупереч вченню  авероїстiв  про подвiйну форму iстини,

Фома стверджує, що суперечнiсть мiж двома положеннями завжди

означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному

одкровеннi не може бути нiчого хибного, то з наявностi супе-

речностi випливає,   що   помиляється   розум,  а  не  вiра,

фiлософiя, а не богослов'я.

     Фiлософiя i релiгiя,  згiдно вчення Фоми, мають ряд за-

гальних положень. Положення цi вiдкриваються як розумом, так

i вiрою. В тих випадках, коли є можливiсть вибору, лiпше ро-

зумiти, нiж просто вiрити.  На цьому  грунтується  iснування

iстин розуму   ('природного   богослов'я').   'Природне  бо-

гослов'я' - найвищий рiвень розвитку фiлософiї.  Однак, слiд

завжди пам'ятати,  стверджує Фома,  що безпосереднє пiзнання

надприродного неможливе,   бо   нашi   можливостi   обмеженi

чуттєвiстю i розумом,  який на неї спирається (тобто природ-

ними можливостями).  Саме тому вiн вважає неправомiрним 'он-

тологiчний аргумент'  Ансельма Кентерберiйського.  Натомiсть

Фома висуває свої п'ять доведень буття божого.  Всi вони ма-

ють не прямий, а опосередкований характер.

     В першому доведеннi стверджується:  'Все, що рухається,

має причиною свого руху щось iнше',  тобто саморух предметiв

неможливий, що потребує вiд нас вiри в  першодвигун,  або  в

Бога. Друге  доведення  виходить  з арiстотелiського поняття

'продуктивної причини'.  Так само,  як i в  першому  доказi,

мiркування доводиться  до  висновку  про iснування первинної

'продуктивної причини',  якою i є Бог. Третє доведення вихо-

дить з  iдеї  неможливостi  допущення  випадкового характеру

свiту. Оскiльки свiт iснує, повинна бути причина, але причин

без причин  не буває,  отже повинна бути абсолютно необхiдна

причина, якою може бути лише надприродне - Бог. Четверте до-

ведення апелює  до  факту  iснування у свiтi рiзних ступенiв

тих або iнших якостей.  Але в такому разi  повинно  iснувати

якесь абсолютне мiрило, по вiдношенню до якого цi рiзнi сту-

пенi набувають визначеностi  як одне. Таким абсолютним мiри-

лом (найвищим  i абсолютним ступенем будь-яких якостей) може

бути лише Бог.  П'яте доведення виходить з арiстотелiвського

розумiння причинностi  як  обов'язково цiлеспрямованої.  Але

якщо свiт причинно обумовлений,  то вiн  i  цiлеспрямований,

отже, має бути той, хто цiлеспрямовує iснування свiту.

     У фiлософському пiдгрунтi свого  богослов'я  Фома  спи-

рається головним  чином  на  Арiстотеля.  У вченнi про буття

('метафiзицi') вiн стверджує,  що будь-яке буття - i iснуюче

в дiйсностi,  i  тiльки можливе - може бути лише буттям оди-

ничних, окремих речей.  Фома називає таке буття субстанцiєю.

Основнi поняття  вчення  Фоми  - поняття дiйсностi та можли-

востi. При цьому 'Матерiя' - це 'можливiсть' прийняти форму,

а форма є дiйснiсть по вiдношенню до матерiї, що вже прийня-

ла форму.  Завдяки цьому подiлу,  запозиченому в Арiстотеля,

Фомi вдається дати класичне для схоластики вирiшення пробле-

ми унiверсалiй (завершити суперечку мiж номiналiзмом та  ре-

алiзмом). Бог  творить не унiверсалiї чи iндивiдуальнi речi,

а матерiю та форми.  Iз форм-образiв можуть бути створенi як

унiверсалiї, так   i   iндивiдуальнi  об'єкти  в  результатi

поєднання форми  i  матерiї.  Отже,  не  має  значення,   чи

унiверсалiю, чи  iндивiдуальний  предмет вважаємо ми першим,

бо вони витiкають iз форм-образiв, якi творить лише Бог.

     Згiдно з  Фомою,  матерiя  не  може iснувати окремо вiд

форми, проте форма може iснувати окремо вiд матерiї  у  видi

образiв. Це  означає,  що  нiщо матерiальне не може iснувати

незалежно вiд вищої форми,  чи Бога, а також що Бог - iстота

чисто духовна.  Тiльки  для  тiлесних речей природного свiту

необхiдне поєднання форми з матерiєю.

     Вчення Фоми  Аквiнського  отримало  назву томiзм.  Дане

вчення у формi неотомiзму i досi є офiцiйною католицистською

доктриною.

     3.3.9 Дунс Скот.

     Головним для Дунса Скота (бл.1265 - 1308) було  питання

про вiдношення богослов'я до фiлософiї.  Власний предмет бо-

гослов'я - Бог,  предмет  фiлософiї  (метафiзики)  -  буття.

Пiзнання Бога за допомогою фiлософiї обмежене.  Людський ро-

зум осягає в буттi лише те,  що вiн може взяти вiд наших ор-

ганiв чуття;  тому  у людини не може бути нiякого знання про

нематерiальнi субстанцiї,  такi як Бог або ангели.  Чере те,

що Бог,  на думку Дунса Скота, є буттям нескiнченним, то до-

вести буття Бога - означає  довести,  що  iснує  нескiнченне

буття. Це  можливо  довести,  лише йдучи вiд наслiдкiв до їх

останньої та найвищої причини - Бога.  Проте люди не  здатнi

осягнути дiї  Бога через те,  що Боговi притаманна абсолютна

свобода вибору. Вiн мiг би, наприклад, створити зовсiм iнший

свiт, анiж наш, або взагалi не створювати його.

     На вiдмiну вiд iнших номiналiстiв,  Дунс Скот важає, що

загальне не  є тiльки продуктом розуму,  воно має пiдстави в

самих речах. Щоб пояснити iснування одиничного, iндивiдуаль-

ного, слiд  вважати,  що загальна сутнiсть сама по собi не є

нi унiверсальною, анi одиничною. Усi форми - родовi, видовi,

одиничнi, -  початково  iснують у свiдомостi Бога.  Загальне

iснує i в речах (як їх сутнiсть), i пiсля речей (як поняття,

якi наш  розум  вiдокремлює  вiд  цих сутностей).

     Душа, за Дунсом Скотом,  - форма людського  тiла.  Вона

створюється Богом  при  народженнi  людини  i  за  її  життя

невiд'ємна вiд тiла.  Вона i єдина,  i безсмертна.  У вченнi

про пiзнання Дунс Скот пiдкреслював активнiсть душi.  Знання

складається i з того,  що йде вiд нас,  i з того, що йде вiд

предмета, котрий  пiзнається.  Якою  б  значною  не була ак-

тивнiсть душi,  все ж у пiзнаннi ми залежимо i вiд предмета.

Що стосується дiяльностi людини,  то над усiма її видами па-

нує не розум,  а воля,  котра є вищою за розум.  Тим  бiльше

вiльна воля Бога.

     Таким чином,  елементи  критики  схоластики,  наявнi  у

вченнi Дунса  Скота,  розвиваються  не  в iнтересах науки та

фiлософiї, а в iнтересах теологiї.  Дунс Скот стверджує,  що

фiлософiя безсильна  у справi спасiння людини,  тому що вона

iгнорує все особисте,  прямує тiльки вiд загального  до  за-

гального. Вона виводить усе не з волi Бога, а з необхiдностi.

     3.3.10 Уiльям Оккам.

     Уiльям Оккам (бл.1300 - бл.1350 р.р.) написав  ряд  бо-

гословських та  фiлософських  праць  -  з логiки та з фiзики

Арiстотеля. Вiн завершив  розпочату  ще  його  попередниками

критику фiлософських доведень iснування Бога,  проголосивши,

що буття Бога - предмет релiгiйної  вiри,  а  не  фiлософiї,

котра спирається на доведення.

     За Оккамом,  тiльки чуттєве,  наочне знання (що зветься

iнтуїцiєю) може  засвiдчити  iснування  чого  б то не було i

тiльки одне воно стосується фактiв. Вчення про роль чуттєвої

iнтуїцiї та  досвiду  в  пiзнаннi пов'язане у Оккама з двома

iншими важливими положеннями його теорiї  пiзнання:  вимогою

простоти пояснення  (принцип економiї) та положенням про те,

що реально iснує одиничне (номiнальне).

     За Оккамом,  завдання знання - осягнення реально iсную-

чого часткового,  одиничного. Загальне iснує тiльки в свiдо-

мостi суб'єкта, котрий пiзнає. Поза свiдомiстю та поза душею

будь-яка рiч є одиничною. Хоча все реальне, за Оккамом, оди-

ничне, все  ж  iндивiди  можуть  бути розподiленi розумом на

класи, тобто розподiленi за родами та видами.  В самих речах

намає нi загального, анi часткового. I те, i друге притаман-

не тiльки нашому способовi сприйняття однiєї i тiєї ж  речi.

Як же   вiдбувається   перехiд   думки   до  загального  (до

унiверсалiї)? Для пояснення цього переходу вiн  вводить  по-

няття про  'iнтенцiю',  тобто про направленнiсть думки,  про

логiчнi та психологiчнi акти чи знаки.  Всi загальнi поняття

(унiверсалiї) -   знаки  (термiни),  що  логiчно  позначають

об'єкти.

     Унiверсалiї не притаманнi самiй речi, вони завжди iсну-

ють пiсля неї,  iснують тiльки у свiдомостi,  проте вони  не

полишенi повнiстю  об'єктивного  значення.  Хоча унiверсалiя

тiльки знак,  але такий,  що замiщує не будь-якi предмети, а

тiльки тi, якi самi по собi схожi мiж собою. Тому номiналiзм

Оккама iнодi називають 'термiнiзмом' (вiд  слова  'термiн').

'Термiнiзм' Оккама пов'язаний з його вченням про досвiд. Че-

рез те,  що реальними є тiльки одиничнi  речi,  то  пiзнання

об'єктивного свiту  починається з досвiду i проходить по ка-

налам вiдчуттiв.  Первинний вид знання - це  наочне  знання,

котрим пiзнається  одиничне.  Вслiд  за ним iде 'абстрактне'

знання, або 'знання про загальне'.

     На цих  засадах  Оккам  будує свою теорiю науки.  Науки

подiляються на реальнi та рацiональнi. Реальнi науки розгля-

дають поняття   з   точки   зору  їх  вiдношення  до  речей,

рацiональнi - з точки зору їх вiдношення до iнших понять,  а

не до речей.

     3.4   Фiлософiя Ренесансу.

     3.4.1 Неоплатонiзм Плетона.

     Фiлософiя Ренесансу,  особливо в Iталiї,  орiєнтувалася

перш за  все на систему Платона.  Дана тенденцiя мотивувава-

лася тотальною схоластизацiєю вчення Арiстотеля,  котра була

закладена у  теологiї томiзму.  Платонiзм у антисхоластичнiй

фiлософiї Ренесансу стає символом людяностi, визнається син-

тезом попереднiх надбань у фiлософiї, теологiї, грецькiй на-

уцi та схiдних доктринах.

     Розповсюдженню платонiзму   в   Iталiї   сприяв  пiзнiй

вiзантiйський неоплатонiк Георгiос Гемiстос (1360  -  1425),

котрий прийняв  iм'я  Плетон,  спiвзвучне  з 'Платон'.  Його

дiяльнiсть у Флоренцiї, де вiн проповiдує iдеї Платона, була

спрямована  на повне заперечення арiстотелiзму. Плетон цiка-

вився схiдними мiстичними теорiями,  каббалою та зороастриз-

мом,  що дозволило йому зробити висновок про безпiдставнiсть

претензiй християн на абсолютну iстину.

     Центральною iдеєю  фiлософiї  Плетона  було вчення,  що

свiт знаходиться у залежностi вiд Бога,  але не Бог  створив

дiйснiсть, вона iснує вiчно. Тому iдея християнства про тво-

рення свiту iз нiчого,  iдея 'абсолютної волi  творця'  виз-

нається хибною.  Не тiльки свiт, але й сам Бог знаходяться в

залежностi вiд абсолютної необхiдностi,  яка  спричинює  всi

подiї. Саме це забезпечує гармонiйну єднiсть свiту, де мiсце

Бога - пiдтримувати всесвiтню гармонiю,  що робить свiт  бо-

жественим. Мiсце  людини  -  бути  'середньою  ланкою',  що

поєднує тiлеснi та духовнi властивостi свiту  в  єдине  гар-

монiйне цiле.  Тому та людина,  котра реалiзує в собi вiдно-

шення до свiту,  проникнуте моральнiстю (тотбо найвищою фор-

мою духовностi), стає богоподiбною.

     Плетон не посилається  на  неоплатонiстську  iдею  ема-

нацiї. У  своєму  поясненнi будови свiту використовує старо-

давнiй пантеон грецьких богiв.  Зевс стоїть на чолi наявного

свiту, виявляючи себе як абсолютне буття, долю сущого. Подiї

вiдбуваються не безпосередньо, а через посередництво особли-

вої субстанцiї у природi, яка має божествену  сутнiсть. Таке

визнання рiвностi  природи  i  Бога  у   подальшiй   iсторiї

фiлософiї буде розвинуто в пантеїзм.

     Фiлософiя Плетона в Iталiї знайшла широке розповсюджен-

ня. Вiн  почав  першим  розглядати неоплатонiзм не у виглядi

середньовiчної християнiзованої  теологiї,  а  у   свiтськiй

фiлософськiй формi,   де  людина  стає  центром  теоретичної

системи.

     3.4.2 Неоплатонiзм Пiко делла Мiрандоли.

     У творчостi Пiко делла Мiрандоли (1463 - 1495) пантеїзм

стає центральною   iдеологiчною  iдеєю.  Свiт  розглядається

iєрархiчно: вiн складається з ангельської,  небесної та еле-

ментарної сфер.  Чуттєвий свiт виник не з 'нiщо', а з вищого

безтiлесного початку,  з  'хаосу',  неупорядкованiсть  якого

гармонiзує розум, Розум. Свiт - довершена система, яка скла-

дається з  протилежних  тенденцiй,  гармонiйно  поєднаних  у

прекрасне цiле.  Суперечливiсть свiту полягає у тому,  що, з

одного боку,  вiн природний, сам по собi, а з iншого - конк-

ретне становлення свiтових подiй є виявом волi божества. Бог

не iснує окремо вiд природи,  вiн присутнiй у всiх процесах.

Однак тут  не класична натуральна пантеїстична система,  яка

ототожнює принцип Бога i природи. У розумiннi Пiко, Бог най-

довершенiша сутнiсть  свiту,  без якої свiт не може iснувати

як Космос, упорядкована цiлiснiсть.

     Людину, її властивостi,  її долю визначає не надприрод-

не, конкретна доля є наслiдком природної активностi особи. У

своєму творi  'Про достойнiсть людини' (1486),  який вiн на-

писав для дискусiї, вказується, що людина є особливим мiкро-

космосом, котрий неможливо порiвняти та ототожнити з неопла-

тонiвською структурою свiту (елементарний,  небесний та  ан-

гельський свiт), бо людина проникає своєю присутнiстю верти-

кально у всi цi свiти.  Людина сама є  творцем  своєї  долi,

особистостi, своє  iснування будує виключно завдяки власному

волiнню, вiльному    виборовi,    свободi.    Тому    людина

вирiзняється тим,  що  вона постiйно йде до божественої  до-

вершеностi. Однак,  якщо Бог є постiйним творiнням гармонiї,

благого, то  людина,  окрiм здатностi бути творцем гармонiї,

має здатнiсть руйнувати, творити хаос, бути творцем зла. Бог

карає людину за заподiяне зло, чи єднає iз собою за створене

благо. Людська природа суттєво вiдрiзняється вiд  тваринної,

вона довершенiша,  бо людина сама здатна творити гармонiю, а

не бути частинкою гармонiї, створеної iншим суб'єктом, люди-

на -  це iстота,  здатна за власною свободою волi єднатися з

божеством. Ця здатнiсть не дана людинi  з  народження,  вона

формується, людина  сама у собi її створює,  бо людина 'тво-

рець свого щастя'.

     У фiлософiї Пiко делла Мiрандоли антропоцентризм уперше

стає розвинутим принципом,  людина стає центральною  фiгурою

подiй у свiтi, у вiчнiй боротьбi добра i зла.

     3.4.3 Арiстотелiзм П'єтро Помпонаццi.

     Перехiд до свiтського вивчення Арiстотеля вiдбувся  че-

рез перiод   його   систематичної   критики  неоплатонiками.

Арiстотелiки Ренесансу здiйснили це через вирiзнення арiсто-

телiзму i  томiзму,  критикуючи  томiзм  класичним надбанням

Арiстотеля.

     П'єтро Помпонаццi (1462 - 1525) у своїй дiяльностi яск-

раво виявляє змiни, якi вiдбулися в старому, середньовiчному

розумiннi Арiстотеля  при  перетвореннi  арiстотелiзму у ре-

несансний. Його  вчення  зберiгає  зовнiшню  форму  середнь-

овiчної традицiї,  однак  утримує в собi нову фiлософiю,  що

протистоїть схоластичнiй традицiї.  У межах теорiї  двоїстої

iстини Помпонаццi  розвиває  iдею незалежностi фiлософiї вiд

теологiї; фiлософiя повинна виходити з  наукових  принципiв,

створених завдяки  рацiональному пiзнанню.  Релiгiя потрiбна

лише для духовного виховання народної бiльшостi.

     До головних   трактатiв  Помпонаццi  вiдносяться:  'Про

безсмертя душi', 'Про причини явищ природи', 'Про долю, сво-

боду волi, предначертання та божествене  провидiння'.  Вирi-

шення питання про безсмерття  душi  здiйснюється  Помпонаццi

завдяки  тезам свiтогляду Ренесансу про необхiднiсть природ-

ного пояснення подiй,  котре вiдкидає мiсце чуда.  Вiн поси-

лається  на  вчення  Арiстотеля  про залежнiсть iдей вiд по-

чуттiв, про неможливiсть iснування душi без тiла - душа при-

родна i тому смертна.  Безсмертя  душi неможливо рацiонально

пояснити,  в  нього  можна  тiльки  вiрити.  Уявити   людину

безсмертною  можна лише тому,  що ми користуємось загальними

поняттями,  абстрагованими вiд одиничного, часткового, окре-

мого.   Те,   що   людина  має  поняття  про  нематерiальнi,

безсмертнi духовнi сутностi, тодi коли їх нiхто не мав змоги

вiдчути,  доводить,  що вони є абстракцiями,  створеними вiд

реально даної нам одиничної чуттєвостi.  Головна властивiсть

людини  полягає не у  досягненнi безсмертя,  як навчають се-

редньовiчна етика та теологiя,  а у можливостi свiдомо побу-

дувати своє щастя i блаженство завдяки здатностi рацiонально

дiяти,  пiзнавати свiт.  Помпонаццi першим починає  будувати

систему  понять  моралi,  орiєнтовану на свiтськi,  антропо-

логiчнi цiнностi, а не на християнський аскетизм.

     Розглядаючи проблеми  спричинення явищ природи,  Помпо-

наццi робить висновок,  що їх рацiональне пояснення  можливе

лише при прийняттi тези про природнiсть причин рiзноманiтних

процесiв. Свiт   пiдкоряється   єдиному   вiчному   законовi

постiйних змiн, усе виникає, змiнюється i зникає. Це веде до

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17