Реферат: Фiлософiя

Реферат: Фiлософiя

     2.1  Докласична  антична давньогрецька .

     2.1.1 Натурфiлософiя Мiлетської школи.

     Виникла в YI ст. до н.е. в м.Мiлетi, була одним з осе-

редкiв iонiйської фiлософської традицiї. Основними представ-

никами були  Фалес  (625-547  рр.  до   н.е.),   Анаксiмандр

(610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.).

     Вчення мiлетцiв  про природний початок свiту протистав-

ляється мiфологiчним уявленням про створення свiту богами iз

хаосу.  Мiфи  про  богiв мiлетцi вважають зайвим припущенням

про стороннi сили,  якi свiтовi не потрiбнi для його  виник-

нення та iснування.  Мiфологiчно-теогонiчне тлумачення свiту

у мiлетцiв замiнюється Логосом (у значеннi  'слово','смисл',

'судження',  'задум', 'порядок', 'гармонiя', 'закон'). Даний

термiн мiлетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактич-

но  вiдповiдає головним визначенням поняття 'Логос'.  Вперше

цей термiн ввiв послiдовник мiлетської  фiлософiї  Гераклiт,

маючи на увазi космiчний порядок,  який забезпечується неза-

лежним вiд людей i богiв законом буття.  В спробах визначити

першопочаток  цi  фiлософи  повнiстю ще не вiдмежувалися вiд

мiфологiчної традицiї використовувати чуттєво-наочнi образи,

тому ззовнi їх тексти нагадують мiф, а не аналiтичну систему

понять. Уподоблення першопочатку особливiй природнiй стихiї,

що доступна чуттєвому сприйняттю (це:  вода - Фалес, повiтря

- Анаксiмен,  вогонь -  Гераклiт)  продовжує  традицiї  саме

мiфологiчного  опису.  Проте  вже у Анаксiмандра поняття про

'апейрон', який не дається безпосередньо чуттям, а може бути

осягнутий лише розумом, являє собою крок до суто поняттєвого

вiдображення свiту.  Апейрон, однак, ще не уявляється як по-

няття взагалi, вiн визначається як найменша частинка, першо-

речовина,  яка з причин мiкроскопiчностi своїх  розмiрiв  не

може бути вiдчутною.

     Визначальна тенденцiя цiєї школи - намагання знайти не-

видиму  простим  оком єднiсть у видимiй багатоманiтностi ре-

чей.  Ця єднiсть може бути опанована тiльки розумом. Причому

вона  розглядається  як завжди iснуюча в безмежному Космосi.

Першопочаток породжує всю  багатоманiтнiсть  речей,  обiймає

все iснуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, i керує

рухом та розвитком Космосу.

     Першi фiлософи  стародавньої Грецiї визначили фундамен-

тальну фiлософську проблему виникнення  порядку,  Логоса  iз

Хаосу. Iснування Логосу поряд iз Хаосом суперечить визначен-

ням цих термiнiв. Вирiшення даної суперечностi було здiйсне-

не Гераклiтом завдяки створенню першого вчення про розвиток,

змiни в свiтi шляхом боротьби протилежностей.

     2.1.2 Фiлософiя  пiфагорiйцiв.

     Найчастiше називається 'пiфагореїзм'.  Така назва похо-

дитьвiд iменi засновника - Пiфагора (YI ст. до н.е.).

     Спочатку пiфагорейство  виникло  як релiгiйний рух,  що

сформувався у релiгiйну громаду  в  мiстi  Кротон  (пiвденна

Iталiя - колонiя Грецiї).  Основними положеннями релiгiйного

вчення були вiра в живе тiло Космосу (вогнене кулевидне тiло

- мiф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу i

Хаос безмежного простору,  перетворюючи цей простiр у Космос

iз його вiдокремленням усiх речей мiж собою,  пiдпорядкуван-

ням речей єдиному законовi.  Ця релiгiйна громада була пере-

конана  в переселеннi душi людини пiсля її фiзичної смертi в

тiла iнших iстот.

     В подальшому (Y-IY ст.  до н.е.) серед пiфагорейцiв на-

була  поширення  фiлософська   тенденцiя   самоусвiдомлення.

Найбiльш вiдомими пiфагорейцями були Фiлолай,  Еврiт, Архiт,

Алкмеон. Поштовхом до створення власної фiлософської системи

було  вирiшення проблеми взаємозв'язку Порядку i Хаосу,  яке

вiдрiзняється  вiд  традицiї   Мiлетської   школи.   Основою

вирiшення цiєї проблеми,  як i у мiлетцiв,  була iдея проти-

лежностей,  спочатку єдиного та множинного,  потiм  межi  та

безмежного  (або  ж  оформленої  та  неоформленої речовини).

Внаслiдок змiшування,  поєднання протилежностей - безмежного

та  межi - утворюються усi речi,  якi ототожнювалися пiфаго-

рейцями з числами.  Це ототожнення  було  можливим  за  умов

невiддiльностi   чуттєво   даного  i  неданого  в  уявленнi.

Надiлення чуттєво неданого властивостями  утворювати  закони

для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про

виникнення Космосу iз Логосу,  а не  першоречовини.  Чуттєво

неданим, але реально iснуючим, що пiдкоряє своїм законам усе

чуттєво дане,  є число, взаємовiдношення чисел. Тому пiфаго-

рейцi вважали, що тiльки математика може дати знання законiв

Космосу (1 - це точка,  2 - лiнiя, 3 - площина, 4 - тiло то-

що). Знаходження числових закономiрностей свiту готувало на-

родження суто iдеалiстичної фiлософiї. Таблицю множення, те-

орему Пiфагора i т.iн.  пiфагорейцi розглядали саме як доказ

їхньої теорiї свiту.

     2.1.3 Елейська школа.

     Виникла в  м.Елеї  на пiвднi Iталiї у YI-Y ст.  до н.е.

Головними її представниками були Ксенофан,  Парменiд,  Зенон

Елейський, Мелiсс Самоський, Горгiй.

     На вiдмiну вiд мiлетської  та  пiфагорейської  традицiй

розглядати дiйснiсть як узгодження,  єднання протилежностей,

елеати аргументовано критикують всi  вчення,  де  визнається

рухома,  мiнлива першооснова речей. Елеати обгрунтовують по-

няття про незмiнну  сутнiсть  iстинного  буття,  спозiрнiсть

усiх помiтних змiн та вiдношень мiж речами,  бо в iншому ви-

падку будь-яке вчення про ту чи iншу рiч стає простою марою,

жодне  не  є  знання опорою анi в теорiї,  анi в практичному

життi.

     Елейська школа  вперше  розрiзнила  мислення (i мислиме

буття) та чуттєвi данi (i буття,  що сприймається  чуттєво),

видiлила буття як поняття про дiйснiсть. Завдяки цьому впер-

ше був здiйснений подiл мiж поняттям i тим,  що воно  позна-

чає,  поняття  стає  окремим  предметом дослiдження.  Елеати

змогли сформулювати поняття єдностi,  єдиного буття як непе-

рервного, незмiнного, неподiльного цiлого, однаково наявного

в усiх елементах чуттєво даної  дiйсностi.  Поняття  'буття'

стало  одним  з головних для класифiкацiї вiдомої дiйсностi,

для побудови перших логiчно обгрунтованих систем  знання  за

принципом поєднання вiдомих уявлень у висловлювання,  якi не

суперечать одне одному.  Здiйсненi першi спроби аналiзу  по-

нять,  що використовувались фiлософами, привели до вiдкриття

феномену обмеженностi,  суперечливостi понять.  Так,  вiдомi

апорiї Зенона засвiдчили,  що поняття 'єдине-множинне', 'об-

межене-необмежене'   та   iншi    неспроможнi    вiдобразити

дiйснiсть,  яку за своїми визначеннями вони повиннi вiдобра-

жати. Завдяки цьому вiдкриттю постала проблема створення но-

вих  понять,  бiльш придатних для пiзнання Космосу.  Перш за

все, це - проблема вiдображення засобами логiки змiни, руху,

процесiв.

     2.1.4 Фiлософiя Емпедокла i Анаксагора.

     Емпедокл iз сицилiйського мiста Агрiгента (бiля 490-430

рр.  до  н.е.) i Анаксагор iз малоазiйського мiста Клазомени

(бiля 500-428 рр.  до н.е.) першими здiйснили поєднання уяв-

лень  про рiзноманiтнiсть та багатомiрнiсть дiйсностi з уяв-

леннями про єдине буття.

     Емпедокл дiйшов  висновку  про  хибнiсть  позицiї  щодо

iснування  єдиного  першоелементу  Космосу  (як  це  вважали

представники мiлетської школи),  проголосивши такими першое-

лементами вiдразу чотири 'стихiї' - вогонь, землю, повiтря i

воду,  якi  вiн  називав  'коренями усiх речей'.  Їх єднання

створює щось нове,  не схоже на  жоден  iз  елементiв,  нову

якiсть.   Самi  по  собi  'коренi'  незмiннi  i  вiчнi,  але

внаслiдок своєї вiдмiнностi одного вiд одного отримують мож-

ливiсть  взаємно  обмiнюватися мiсцями,  що i становить рух.

З'єднання i роз'єднання цих елементiв i дає  картину  народ-

ження  i  руйнування  усiх  речей  i  процесiв навколишнього

свiту.  Досить механiчне тлумачення з'єднань i роз'єднань не

дозволяє  довести  уявлення  про їх об'єднання в нове якiсно

цiле до висновку про iснування нових  законiв,  яким  пiдко-

рюється це якiсно нове.

     Сам процес  з'єднання   i   роз'єднання   у   Емпедокла

мислиться  як спричинений дiєю двох космiчних сил - 'Любовi'

i 'Розбрату'. Коли переважає Любов, усе виявляється 'з'єдна-

ним', але таке переважання не вiчне, з периферiї Космосу по-

чинає свiй наступ Хаос, що несе Розбрат i призводить до пов-

ного  роз'єднання усiх 'коренiв'.  Потiм знову перемагає Лю-

бов.  Хоча в уявленнях Емпедокла переважають мiфологiчнi те-

ми,   за   своїми   здобутками  вiн  -  фiлософ,  котрий  не

вiдноситься до конкретної школи.

     Аналогiчне положення i у Анаксагора,  який прожив понад

30  рокiв  у   Афiнах,   продовжував   'логiку'   Емпедокла,

вiдноситься до певної фiлософської традицiї i створив власну

традицiю, але не може бути вiднесений до певної школи.

     Анаксагор, як i Емпедокл,  вiдстоює позицiю принципової

множинностi фундаменту  Космосу,  але  фундамент  цей  скла-

дається не з чотирьох першоелементiв, а з нескiнченного роз-

маїття часточок усяких речовин, що є своєрiдним 'сiм'ям' ре-

чей. Подiбно до 'коренiв' Емпедокла, 'сiм'я' Анаксагора само

по собi  незмiнне  i  непорушне,  але,  постiйно  змiшуючись

вiдповiдно   до   законiв   буття,   воно   роз'єднується  i

з'єднується, утворюючи розмаїття навколишнього свiту.

     2.2   Класична антична фiлософiя.

     2.2.1 Атомiзм Левкiппа i Демокрiта.

     Фiлософiя Левкiппа (прибл.500-440 рр.  до н.е.)  вперше

поєднує поняття 'буття' iз поняттям 'першоелемент' в поняттi

про атом - неподiльну частинку,  яка рухається в  порожнечi.

Про  Левкiппа  не збереглося майже нiяких вiдомостей,  однак

про Демокрiта,  його видатного  учня,  iснує  досить  велика

кiлькiсть суперечливих фактiв. Дiяльнiсть Демокрiта (460-370

рр.  до н.е.), за свiдченнями античних авторiв, була спрямо-

вана  на  розвиток вчення Левкiппа.  Тому вчення про атомiзм

розглядається   як   теорiя   Левкiппа-Демокрiта.   В    нiй

зберiгається елейська концепцiя вiчного,  сталого i непоруш-

ного буття  (як  i  самi  атоми).  Зберiгається  i  характер

чуттєвого  iснування  (лише в уявi,  а не в думцi) розмаїття

навколишнього  свiту:'Лише  в  уявi  iснує  колiр,  солодке,

гiрке.  Насправдi  ж  iснують  лише  атоми i порожнеча'.  На

вiдмiну вiд елеатiв, змушених заперечувати реальнiсть даного

в чуттях руху,  Демокрiт приймає iдею Емпедокла i Анаксагора

про  множиннiсть  фундаменту  свiту.  Подiл   дiйсностi   на

нескiнченну множину атомiв (неподiльнi елементи),  однакових

за своєю структурою,  але  вiдмiнних  за  формою,  вагою,  i

нескiнченну порожнечу як реальну умову руху атомiв, дозволяє

теоретично  розв'язати  проблему  єдиного  буття  i   рiзно-

манiтностi данної в чуттях дiйсностi. В поняттi атома знахо-

дить  своє  вiдносне  завершення  принцип   iндивiдуалiзацiї

(роздiлення на нескiнченну множину часточок,  серед яких не-

має жодної абсолютно тотожньої iншiй)  цiлiсно-мiнливого  (у

iонiйцiв) або цiлiсно-незмiнного (у елеатiв) Космосу.

     Атоми рухаються i утворюють найрiзноманiтнiшi  з'єднан-

ня, якi сприймаються людьми як рiзнi речi, процеси, що вини-

кають i зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрiт, уда-

ване:  немає рiзних речей,  процесiв, є лише рiзнi з'єднання

одних i  тих  самих  атомiв.  Атомiзм  можна  розглядати  як

фiлософське усвiдомлення реальної життєвої ситуацiї в рабов-

ласницькому  суспiльствi,  адже  атоми  тотожнi  своєю   не-

подiльнiстю  i вiдрiзняються лише зовнiшньою,  тiлесною фор-

мою,  як i люди тотожнi в своїй 'людяностi',  але  рiзнi  за

зовнiшнiстю. Цi атоми рухаються вiдповiдно до необхiдностi в

порожнечi,  так i люди рухаються вiдповiдно своєму  мiсцю  в

суспiльному  життi.  Соцiальний пiдтекст атомiстичної теорiї

яскраво демонструє римський переклад грецького слова  'атом'

- 'iндивiд'.

     Якiсно новим   для   античної   фiлософiї   є   поняття

'нескiнченностi',  'незнищеностi' Космосу, в якому iснує ба-

гато рiзних свiтiв.  Цi свiти не вiдрiзняються  iстотно  вiд

свiту,  в якому ми безпосередньо живемо. Розумiння дiйсностi

в уявi Демокрiта пiдпорядковане принциповi необхiдностi.  Ця

необхiднiсть  абсолютна настiльки,  що не визнає навiть тео-

логiчної її iнтерпретацiї: 'Боги не потрiбнi Космосу'. Вияв-

лення  причин i наслiдкiв,  якi простягаються у нескiнченний

ланцюг,  i є,  з точки зору  Демокрiта,  головним  предметом

пiзнання.  Там,  де виникали питання про можливiсть,  випад-

ковiсть,  Демокрiт вбачає проблему пошуку невiдомих  причин.

Так, його концепцiя ейдосiв - чуттєвих образiв, виявляє себе

як спроба знайти причину розбiжностей мiж поняттям про  ато-

марну будову Космосу i чуттєвими даними. Ейдоси виникають як

промiжне утворення мiж об'єднанням атомiв (конкретною рiччю)

i вiдповiдним органом чуття людини.  Кожна рiч видiляє у се-

редовище щось подiбне до предмета,  котре  проникає  в  око,

тактильнi органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у

просторi мiж  предметом  i  органом  чуття,  потрапляючи  до

суб'єкта    як    вiдбиток.   Вирiшення   проблеми   причини

невiдповiдностi мiж уявною картиною буття i чуттєвими даними

стає   головним  предметом  розвитку  у  класичнiй  античнiй

фiлософiї.

     2.2.2 Софiстична фiлософiя.

     В античнiй  софiстицi  дуже  важко  знайти цiлiсну кон-

цепцiю чи течiю,  вона має розмаїття вчень,  поглядiв рiзних

її представникiв. Однак її спiльною ознакою можна чiтко виз-

начити суспiльне  положення  софiстiв.  Розквiт  софiстичної

фiлософiї вiдбувся у перiод Пелопонеської вiйни (431-404 рр.

до н.е.).  Найбiльш вiдомими iз  старших  софiстiв  визнають

Горгiя, Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта.

     Горгiй (прибл.483-373  рр.  до   н.е.).   Висунув   три

найвiдомiших тези:  1) нiчого не iснує;  2) якщо щось iснує,

то його неможливо пiзнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось

пiзнати,  то  неможливо цi знання передати чи пояснити iншiй

людинi. Докази цих тез будуються на чiткiй логiчнiй фiксацiї

визначень  понять.  Уся  конструкцiя  базується на прийняттi

вiдповiдного положення, iз якого виводяться висновки, що су-

перечать розповсюдженим точкам зору.

     Горгiй досить чiтко вирiзняє значення слiв,  використо-

вує змiни значень в рiзних контекстах. Ця манiпуляцiя мовою,

її логiчною i граматичною структурою,  характерна  для  всiх

софiстiв.

     Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з

найбiльш  популярних  учнiв Демокрiта.  Вiдстоює традицiйний

для софiстiв релятивiзм.  Є автором знаменитої тези: 'людина

є мiрою усiх речей, iснуючих - що вони iснують, неiснуючих -

що вони не iснують'.  Вказану тезу у  Протагора  допомагають

зрозумiти суттєвi пояснення Секста Емпiрика про те, що 'Про-

тагор ...  мiрою називає критерiй, речами - справи.., що лю-

дина є критерiй усiх справ,  дiянь'.  Повне роз'яснення кон-

цепцiї Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про

спiвпадiння висловлювань з дiйснiстю. Цi двi рiзнi концепцiї

антиномiчнi,  вони не можуть заперечити одна одну. Висновок,

що судження,  якi ведуть людину до успiху при завершеннi за-

думаної справи - iстиннi,  а успiх у справах є унiверсальною

людською  мiрою  знань,  будується на абсолютно протилежному

Аристотелевi вченню про iстину.  Для софiстiв тiльки  досвiд

може  слугувати  джерелом  знання,  а не 'нус',  'абстрактне

мислення', 'iдея'.

     Найбiльш вiдомими  молодими  софiстами  були  Фразiмах,

Критiй,  Алкiдам, Лiкофон, Полемон. Практична розробка проб-

лем риторики, граматики, логiки стала для них домiнуючою, бо

софiсти бачили своє мiсце саме як вчителiв,  наставникiв мо-

лодi. Спираючись на своє переконання про важливiсть мови для

впливу на людей,  вони здiйснили головний крок на шляху  ви-

никнення  фiлологiї.  Протагор  першим  почав визначати роди

iменникiв, здiйснив подiл мови на чотири види: прохання, пи-

тання,  вiдповiдь,  вказування,  i  назвав їх коренями мови.

Продiк вiдомий своїми думками про синонiми.

     Практичне спрямування школи софiстiв призвело до розме-

жування в античнiй фiлософiї течiй практицизму та споглядан-

ня, усвiдомлення сутi буття.

     2.2.3 Фiлософiя Сократа.

     Остаточне усвiдомлення мiсця  фiлософiї  у  суспiльствi

було  здiйснене Сократом (469-399 рр.  до н.е.).  Вiн першим

прийшов  до  висновку,  що  фiлософiя  -  це  дiяльнiсть  по

усвiдомленню,  осмисленню та визначенню вiдношення людини до

дiйсностi.  Фiлософ - людина,  яка змiнює своє вiдношення до

свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.

     Сократ гостро полемiзує iз софiстами, хоча сам вiн фак-

тично  продовжує  розпочату ними справу в утвердженнi людини

як головної теми фiлософських мiркувань. Негативне вiдношен-

ня  до  софiстiв  Сократ  пояснював тим,  що вони 'продавали

знання за грошi кому завгодно'.

     Сократ рiшуче повертає фiлософськi дослiдження вiд вив-

чення Космосу, природи до людини як духовної iстоти. 'Пiзнай

самого   себе'   -   такою  є  головна  теза  сократiвського

фiлософствування.  I таке знання можна здобути в  практичнiй

зустрiчi  умiв.  Сократ принципово вiдмовляється вiд запису-

вання своїх думок,  вважаючи дiйсною сферою знання, мудростi

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17