Реферат: Фiлософiя

простих iдей.  Таким чином,  поняття 'субстанцiя' при своєму

виникненнi повинно  мати  зовсiм iншу,  неемпiричну природу.

Дане поняття визнається продуктом розуму,  який створив  по-

няття про  те,  що iснує саме по собi та виявляє тiльки саме

себе. Воно не потребує для свого виявлення  iнших  речей,  з

яких повинно складатися.  Розглядаючи питання про походження

даного поняття,  Спiноза  робить  висновок,   що   змiстовно

'субстанцiя' не  вiдрiзняється  вiд поняття про Бога.  З до-

казiв, якi вiдносяться до цього висновку,  можна констатува-

ти, що Спiноза ототожнює Бога iз субстанцiєю.

     Бог не стоїть тепер над природою,  не є її  творцем  як

зовнiшня сила, а знаходиться прямо у природi як її iмманент-

на причина, властивiсть. Таке розумiння субстанцiї приводить

до вирiшення  проблеми дуалiзму душi i тiла,  котру поставив

Декарт. Протяжнiсть та мислення,  якi  в  фiлософiї  Декарта

визнаються незалежними  одна вiд одної субстанцiями,  злива-

ються у фiлософiї Спiнози в одну. А цi її властивостi - лише

два атрибути  поряд iз багатьма iншими атрибутами (атрибут -

невiд'ємна властивiсть). Усi атрибути мають властивiсть бути

необмеженими сутностями, бо жодна окрема рiч чи явище не мо-

жуть iснувати без наявностi усiх атрибутiв.  У протилежнiсть

субстанцiї та її атрибутам, якi носять характер безмежностi,

для опису обмежених одиничних об'єктiв Спiноза  використовує

поняття 'модус' (те,  що iснує за рахунок зовнiшнiх причин).

Iснування модусiв характеризується  не  тiльки  обмеженнiстю

взагалi, а   й   мiнливiстю,  рухомiстю  у  межах  атрибутiв

субстанцiї (часу i простору).  Вiдношення мiж субстанцiєю  i

модусом являє собою вiдношення частини i цiлого.  Субстанцiя

визначається здатнiстю творення, а модус - її продуктом, ут-

воренням, витвором субстанцiї.

     Субстанцiя має  внутрiшню  властивiсть  -  необхiднiсть

свого iснування. Виявлення цiєї властивостi вiдбувається че-

рез мислення (атрибут  субстанцiї).  Мислення  розглядається

Спiнозою як  властивiсть  тiла  мати  непросторовi атрибути.

Мислення саме по собi є атрибутом субстанцiї, котрий виявляє

себе не  в  кожному  тiлi.  Людина  саме  та  просторова ор-

ганiзацiя субстанцiї, модус, яка здатна мати i непросторовий

атрибут - мислення. Доводячи iснування непросторових власти-

востей дiйсностi,  Спiноза  вказував,  що  рух  тiла  завжди

вiдбувається згiдно  до  вiдповiдної траекторiї.  Просторово

нiякої траекторiї в свiтi ми не знайдемо,  завжди бачитимемо

конкретне тiло,  яке змiнилося у порiвняннi з попереднiм мо-

ментом. Об'єднавши у своїй головi цi моменти,  ми самi ство-

римо просторово фiксовану траекторiю.  Однак,  для тiла, яке

рухалося, такої  траекторiї  просторово   (матерiально)   не

iснує, хоча тiло дiйсно рухається по траекторiї.  Реальнiсть

iснування траекторiї (рух небесних свiтил та iнше),  яка ра-

зом iз  тим не iснує як тiлесне,  просторове дане,  свiдчить

про реальне iснування  непросторового  атрибуту  субстанцiї.

Саме цю властивiсть Спiноза називає мисленням i вiдрiзняє її

вiд причини як тiлесної властивостi,  вказуючи,  що мислення

не причинне,  а  необхiдне.  Необхiднiстю детермiнуються усi

процеси у свiтi.  Кожний конкретний процес має свою причину,

лише субстанцiя має причину в собi самiй.

     Домiнування необхiдностi у фiлософiї Спiнози розповсюд-

жується навiть на такi сфери буття,  якi для усiх попереднiх

детермiнiстiв залишалися у полонi  випадку,  тобто  у  сферi

афектiв. Афект  (вiдчуття)  для Спiнози завжди є результатом

дiї зовнiшнiх предметiв на тiло чи виявленням дiї  непросто-

рового атрибута.  Тому  гносеологiчна  концепцiя Спiнози має

абсолютно рацiоналiстичне трактування. Вiн роздiляє пiзнання

на три  ступенi:  ступiнь  iстини - досягається розумом без-

посередньо, незалежно вiд досвiду (математичнi  аксiоми  то-

що); ступiнь  мiркувань розуму - вiдбувається опосередковано

за допомогою  правил   мислення   (побудованих   на   певних

аксiомах, законах),  вiн потребує доведень; ступiнь уявлення

- в основi лежать чуттєвi сприйняття навколишнього свiту.

     Вирiшення Спiнозою  етичної  проблематики  не вiдокрем-

люється вiд поняття субстанцiї (Бога). В центрi його уваги -

питання про можливiсть iснування в абсолютно детермiнованому

свiтi свободи. У розумiннi Спiнози субстанцiя - єдина основа

необхiдностi та  свободи.  Саме Бог (субстанцiя) - абсолютно

вiльний, бо все, що вiн здiйснює, витiкає з його власної не-

обхiдностi, з  творiння ним необхiдностi.  Необхiднiсть тво-

риться, а не iснує незалежно вiд акту  творiння.  Людина  як

модус особливого  роду  має обмеження своєї волi у зовнiшнiх

обставинах. Однак,  при використаннi цих зовнiшнiх  обставин

для творiння,  для  досягнення  людських цiлей свобода i не-

обхiднiсть не  суперечать  одне  одному,  а  стають  основою

взаємного iснування.  Без  необхiдностi,  без врахування за-

конiв буття неможливо людинi виявити своє  волiння.  Сваволя

обставин позбавляє  людину  свободи волi,  лише необхiднiсть

протiкання процесiв буття дозволяє виявити  власну  волю  по

використанню цiєї   необхiдностi   людиною  -  свободу  осо-

бистостi. Так Спiноза робить висновок,  що свобода полягає у

пiзнаннi необхiдностi.

     4.3.2 Готфрiд Вiльгельм Лейбнiц.

     Готфрiд Вiльгельм Лейбнiц (1646-1716) уособлює заверше-

ний тип  рацiоналiстичної  фiлософiї.  В його вченнi знайшла

своє мiсце як рацiоналiстична проблематика,  так i проблема-

тика сенсуалiстичного та емпiристичного напрямкiв.

     Ядром фiлософської концепцiї Лейбнiца є вчення про 'мо-

нади' -  монадологiя.  Монада  розглядається  як  проста не-

подiльна духовна субстанцiя буття.  Спираючись на  вiдомi  з

античної фiлософiї   докази,  Лейбнiц  заперечує  можливiсть

iснування єдиної субстанцiї,  про яку вчив Спiноза.  Лейбнiц

стверджує, що поняття єдиної субстанцiї заперечує можливiсть

iснування руху,  мiнливостi буття.  Тому вiн звертається  до

нескiнченної множини субстанцiй - монад.

     Монада - самодостатня одиниця буття,  здатна до  актив-

ностi, саморуху,  дiяльностi. Монада - це проста субстанцiя.

Складна субстанцiя завжди залежна вiд простих, а тому склад-

не утворення взагалi не можна визнати субстанцiєю.  Тому мо-

нади не змiнюються пiд впливом iнших монад,  кожна з  них  є

самодостатньою, а тому являє собою самодостатнiй свiт, непо-

рушну гармонiю,  котра є найсильнiшою у свiтi.  Як найдовер-

шенiшi гармонiйнi утворення,  монади i мiж собою мають єдине

вiдношення - 'гармонiю'.  У випадку,  коли в свiтi iснує двi

одинакових монади,  слiд визнати,  що вони будуть тотожнiми.

Таким чином, монади рiзняться за своїми якостями.

     Монади мають  три  головних рiзновиди за ступенем свого

розвитку. Нижча форма характеризується 'перцепцiєю' (духовно

пасивною здатнiстю сприйняття). Вищi монади здатнi мати чут-

тя та чiткi уявлення.  Їх Лейбнiц називає 'монадами-душами'.

Монади найвищого ступеня здатнi до 'аперцепцiї' (свiдомостi)

i їх називають 'монадами-духами'.  Монади не мають просторо-

вих (фiзичних) властивостей, тому вони чуттєво не данi. Вони

данi лише розумовi.  Чуттєво данi тiла є комбiнацiями монад,

якi вирiзняються тим, iз яких монад вони складаються. Людина

уособлює собою таку сукупнiсть монад,  у якiй провiдну  роль

вiдiграють монади, що здатнi усвiдомлювати. Об'єднання монад

є невипадковим, воно визначене 'завбаченою гармонiєю', котра

виявляє себе  у самозмiнi монад узгоджено з iншими монадами.

Причини змiни монад можуть бути зовнiшнiми  та  внутрiшнiми.

Кожна з монад утримує в собi як минуле, так i майбутнє. Зав-

бачена гармонiя дозволяє стати наявними усiм якостям,  котрi

маються в кожнiй з монад у невиявленiй формi.

     Процес пiзнання,  таким чином,  розглядається Лейбнiцом

як розвиток здатностi до створення та усвiдомлення iдей. Вiн

заперечує iснування вроджених iдей,  людина з народження має

лише деякi  вродженi принципи (iнстинкти).  Чуттєве пiзнання

ним розглядається як нижча ступiнь  рацiонального  пiзнання.

Знаменитий вираз  'немає  нiчого  в  розумi,  що  не пройшло

ранiше через чуття' Лейбнiц доповнює положенням - 'крiм вит-

ворiв самого розуму'.  Розум вiдкриває суттєве, необхiдне, а

чуття - випадкове, емпiричне. Тому i iстини бувають рiзними:

емпiричнi - iстини факту; розумовi - iстини теорiї. До iстин

розуму Лейбнiц вiдносить  головнi  положення  математики  та

логiки.

     Математику i логiку Лейбнiц розглядає як головнi  науки

розуму, котрi сповiщають людинi про свiт,  не даний чуттєво.

Це науки про 'усi можливi свiти' (на вiдмiну вiд  фiлософiї,

яка визначається ним як наука про цей дiйсний свiт).

     4.3.3 Христiан Вольф.

     Послiдовник Лейбнiца   видатний    нiмецький    фiлософ

Христiан Вольф (1679-1754), котрий доопрацьовує лейбнiцiвсь-

ку фiлософiю до рiвня рацiоналiстичної схематичної доктрини,

створює завершену  формальну  фiлософiю  здорового глузду на

базi уявлень про розум.

     Свою фiлософiю  Вольф розглядає як засiб досягнення за-

гального блаженства на пiдставi завбаченої  гармонiї,  котра

лежить у первиннiй основi буття усiх творiнь.  Вважаючи,  що

гармонiя свiту перебуває у абсолютно могутнiй iстотi  (Бог),

котра створює  свiт,  керуючись логiчними принципами,  Вольф

розробляє поняття про систему знання.  В основу системи зак-

ладено вказаний  теологiчний принцип.  Вольф видiляє фiзичне

знання - про 'простi субстанцiї', рух i просторовi вiдношен-

ня тiл, якi пояснюються механiчними силами, розглядаються як

шляхи встановлення гармонiї.  Видiляється ним наука 'пневма-

тологiя' -  про  дiяльнiсть духiв,  математика - про причини

речей,  етика,  право,  полiтика - про волю  як  властивiсть

душi, фiлософiя  - про зв'язок усiх духовних i тiлесних сут-

ностей.

     Займаючись систематичною  формалiзацiєю  та узгодженням

накопичених  фiлософiєю знань,  послiдовно даючи  визначення

поняттям, якi не повиннi заперечувати однi одних, Вольф роз-

робляє принципи аксiоматичної побудови наукової теорiї. Данi

принципи стали  помiтним  поштовхом  для  розвитку природоз-

навства у XYIII ст.

     4.4   Фiлософiя Просвiтництва.

     4.4.1 Денi Дiдро.

     Денi Дiдро (1713-1784) - автор вiдомих праць 'Думки про

пояснення природи',    'Розмова    Д'Аламбера    з   Дiдро',

'Фiлософськi принципи матерiї та руху'.  У своїх працях  вiн

обгрунтовує принципи послiдовного матерiалiзму,  згiдно яких

єдиною реальнiстю може бути лише матерiя  i  рух.  У  єдиний

процес еволюцiї   свiту   Дiдро   вмiщує  iснування  людини,

суспiльства. Найбiльш вiдомою є дiяльнiсть Дiдро iз створен-

ня 'Енциклопедiї наук,  мистецтв i ремесел', якiй вiн вiддав

бiльш як 20 рокiв життя.

     Уся природа,   згiдно  поглядiв  Дiдро,  знаходиться  у

постiйному русi та еволюцiонуваннi.  Усе,  що iснує,  колись

виникло i   зникне,  перетворюючись  на  щось  iнше.  Рiзно-

манiтнiсть iснуючих матерiальних форм  є  головною  причиною

процесуальностi свiту.  Розглядаючи  конкретний процес змiни

форм iснування,  ми можемо постiйно фiксувати  усе  новi  та

новi форми,  фрагменти змiни конкретної форми, але нiколи не

зможемо побачити нескiнченої  множини форм  реальностi,  якi

iснують при змiнi одного предмета на якийсь iнший.  Не маючи

можливостi виявити безмежну множину  форм  реальностi,  люди

користуються поняттям 'матерiя', яке засвiдчує нам, що iснує

реальнiсть, навiть якщо вона не вiдома конкретними  виявлен-

нями. Дiдро  вважає,  що  розмаїття форм матерiї створюється

зiткненням та об'єднанням рiзноякiсних елементiв.

     Дiдро вiдстоює  вчення  про  єднiсть  матерiї та свiдо-

мостi, висловлює думку, що у потенцiйному виглядi вiдчуття є

всеунiверсальною властивiстю матерiї. Розглядаючи виникнення

свiдомостi, розуму як iсторичних явищ,  Дiдро створює  першу

еволюцiонiстичну концепцiю  становлення  бiологiчних  видiв.

Однак, вiн розглядав еволюцiю  лише  у  виглядi  накопичення

властивостей, ознак,  котрi  сумарно  дають  феномен  нового

бiологiчного виду. Свою гносеологiчну концепцiю Дiдро будує,

керуючись принципами  сенсуалiзму  (насамперед - локкiвсько-

го). Вiн видiляє три види пiзнання:  спостереження, обмiрко-

вування, досвiд.  Спостереження збирає факти, обмiрковування

- комбiнує їх, досвiд - перевiряє результати цих комбiнацiй.

Не подiляючи думку про те,  що ми можемо звести мислення лю-

дини до  вiдчуттiв,  Дiдро  розробляє  концепцiю   психiчної

дiяльностi, згiдно  якої  судження,  почуття не зводяться до

елементарних чуттiв, а останнi - це їх умова, а не сутнiсть,

умова виникнення психiки, а не сама психiка.

     Разом iз Гельвецiєм i Гольбахом Дiдро обгрунтовує вчен-

ня про   вирiшальну  роль  середовища  для  формування  осо-

бистостi. Вiн вважає,  що свiдоме перетворення навколишнього

середовища є головною умовою покращення людини, суспiльства.

Тому свiдомiсть законодавцiв оцiнювалась ним як  вирiшальний

фактор суспiльного прогресу.  Спираючись на теорiю 'суспiль-

ної угоди', вiн активно доводить право народу фiзичною силою

змiнювати систему державного устрою суспiльства.

     Широкого визнання  набула  естетична концепцiя   Дiдро.

Розкриваючи змiст поняття 'прекрасне',  вiн робить висновок,

що уявлення про прекрасне можна визнати вiдображенням реаль-

них вiдношень    зовнiшнього   свiту.   Визнаючи   мистецтво

'наслiдуванням природi',  включаючи до поняття  'природи'  i

суспiльне буття,  Дiдро стверджує, що у природi немає нiчого

зайвого, всi особливостi будови людського тiла, матерiальних

предметiв спричиненi  природними  законами,  котрi адекватно

фiксуються лише митцями.  Послiдовна критика класицизму доз-

волила Дiдро  виробити  принципи реалiзму,  якi найяскравiше

виявиили себе у концепцiї театрального мистецтва.  На проти-

вагу теоретикам  класицизму,  якi  розглядали театральну дiю

лише як комiчну або трагiчну,  Дiдро вводить теорiю 'серйоз-

ного жанру',  яка  проголошує можливiсть театрального зобра-

ження буденного життя простих людей,  а не царiв чи  героїв,

якi завжди здаються нам або комiчними,  або трагiчними. Зоб-

раження в театрi буденного життя,  згiдно теорiї Дiдро, пот-

ребує показу у театральнiй драмi чи комедiї зiткнення не ха-

рактерiв, а суспiльних вiдносин,  людей, якi виконують певнi

суспiльнi функцiї.

     4.4.2 Вольтер.

     Франсуа Марi Аруе (псевдонiм - Вольтер) (1694-1778) ба-

гато сил  доклав до розв'язання проблеми активностi суб'єкта

пiзнання, дiяльностi. Маючи помiтнi здобутки у рiзних сферах

своєї дiяльностi,  в  iсторiї  фiлософiї Вольтер залишається

засновником фiлософської концепцiї 'суспiльної природи люди-

ни'.

     Вольтер одним з перших почав  розглядати  фiлософiю  як

зброю розуму  у  боротьбi  проти  антирозумного суспiльства.

Висуваючи тезу про активну роль суб'єкта,  суспiльну природу

людини, вiн спирався, перш за все, на теорiю природного пра-

ва, створену Локком.  Суспiльнiсть людини розумiлася Вольте-

ром як життя людської iстоти в суспiльствi: дiяльнiсть особи

вiдбувається лише   через   суспiльство,   конкретнi    цiлi

iндивiдiв мають  суспiльну природу.  Виходячи з поняття при-

родної рiвностi людей, вiн розумiє рiвнiсть лише як рiвнiсть

полiтичну, рiвнiсть   перед   законом,   державним   правом.

Соцiальну та економiчну нерiвнiсть вiн розглядає  як  основу

збереження суспiльної   рiвноваги  та  нормального  розвитку

суспiльства.

     Свободу людини Вольтер також розумiє лише як абстрактне

право, поняття про iдеальну модель, а не реальнiсть. Свобода

може бути  розглянута  науково  лише  як  свобода  волi осо-

бистостi, а не як  природний  суспiльний  феномен.  У  своїх

пiзнiх працях    ('Фiлософський    словник')   пiд   впливом

н'ютонiвського поняття  детермiнiзму Вольтер  робив   спроби

знайти зовнiшнi щодо особи причини,  що впливають на волеви-

явлення. Однак,  головними чинниками,  якi виявляють себе  у

свободi волi, Вольтер визнає суб'єктивнi причини. Тому iнте-

лектуальний розвиток особи у його фiлософiї  визнається  го-

ловним здобутком   суспiльства.  У  статтях  про  реформи  у

суспiльствi вiн створює  вчення  про  'освiчене  керiвництво

державою' як основу суспiльної злагоди.

     Спрямовуючи свою фiлософiю у практичне  русло,  Вольтер

активно виступає проти причин, котрi позбавляють людину сво-

боди волевиявлення,  розумiючи цi причини як внутрiшнi. Тому

критика релiгiйної  догматики  стає  для  Вольтера однiєю iз

провiдних його фiлософських тем.  Вiру,  основану на 'одкро-

веннi', Вольтер   протиставляє  деїстичнiй  релiгiї  розуму.

Розглядаючи Бога як найвищу причину iснування людської  волi

та дiяльностi суб'єкта, вiн вбачає докази iснування божества

у розумно побудованому свiтi природи.  Однак,  вiн  вiдкидає

усi тези про властивостi Бога,  визнаючи їх бездоказовими та

непотрiбними, такими,  що суперечать розумовi. Вольтер запе-

речував вчення  Бейля про можливiсть iснування держави,  яка

складається лише з морально чистих атеїстiв. Виступаючи про-

ти офiцiйної церкви,  Вольтер постiйно глузує над релiгiйною

догматикою. Так,   у   питаннi   про    причини    зла    та

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17