Реферат: Фiлософiя

зумiннi), запереченням   релiгiї.  'Якщо  фiлософiя  повинна

замiнити релiгiю,  - стверджує Фейєрбах,  - то,  залишаючись

фiлософiєю, вона має стати релiгiєю, вона повинна включити в

себе - у вiдповiднiй  формi  -  те,  що  становить  сутнiсть

релiгiї, повинна включити переваги релiгiї'.  Iнакше кажучи,

повинна бути якась нова (вiдмiнна вiд попередньої) синтетич-

на форма  свiдомостi i знання.  Нова фiлософiя повинна стати

несхожою i на стару християнську релiгiю, i на стару 'шкiль-

ну' фiлософiю, хоча й потрiбно зберегти краще з них обидвох.

Уточнюючи свої    уявлення,    Фейєрбах     називає     нову

'фiлософiю-релiгiю' антропологiєю, 'фiлософiєю майбутнього'.

Водночас сам  Фейєрбах  бачив   сутнiснi   вiдмiнностi   мiж

фiлософiєю та  релiгiєю i вказував на них.  В релiгiї сильна

сторона - її свiтоглядна ефективнiсть, її близкiсть до 'сер-

ця' людини,  її емоцiй, глибинних особистiсних структур (при

цьому релiгiю Фейєрбах вважає родовою ознакою людини -  адже

в тварин   релiгiї   немає).   З  iншого  боку,  гегелiвська

фiлософiя з  її   абсолютизацiєю   мислення,   рацiонального

пiзнання виявляється, за Фейєрбахом, рацiоналiзованою формою

теологiї. Фiлософiя - це неначе 'сенс' в релiгiї. Вона також

виростає з  сутнiсних  сторiн людської свiдомостi.  I те,  й

iнше повинна об'єднати у собi 'фiлософiя майбутнього', але у

цьому об'єднаннi мають зникнути,  усунутись слабкi сторони i

фiлософiї, i релiгiї.

     Слабкiсть фiлософiї, за Фейєрбахом, - в її вiдiрваностi

вiд 'серця',  манiрнiй вiддаленостi вiд свiту,  теоретичному

егоїзмi. Це  й  повинно бути усунене при злиттi фiлософiї та

релiгiї, а тому фiлософiя повинна перетворитись у  практичну

фiлософiю (цей мотив був характерним для усього младогегель-

янства).

     Найсильнiшою стороною  християнства,  яка дозволила цiй

релiгiї стати свiтовою,  легко доходити до  'серця'  людини,

Фейєрбах вважає мораль.  Тому природно,  що 'нова фiлософiя'

повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свiдомостi.

Фейєрбах здiйснив  спробу її виробити.  Замiсть християнства

та фiлософiї гегелiвського типу вiн запропонував  'фiлософiю

Людини'. Згiдно  його  гуманiстичної концепцiї,  Людина - це

найвище  у  цiннiсному  вiдношеннi, абсолютна  цiннiсть. При

цьому слiд говорити не про окремих людей, а про їх сутнiсть,

тобто про родовий початок. Окрема людина зовсiм не є вмiсти-

лищем усiх людських чеснот - але Людина як така є нескiнчен-

но мудрою,  доброю,  всемогутньою.  Її властивостi - це вона

сама, а без них (тобто без моральних якостей мудростi,  доб-

роти, могутностi)  Людини  зовсiм  немає.  В  людинi  все  є

цiнним: емоцiйне  та  психологiчне життя є не менш важливим,

анiж розум.  Також вельми важливо,  що людина живе в прямому

контактi з природою,  бо зовнiшня природа є близькою природi

самої людини.  За Фейєрбахом,  людська сутнiсть цiлком  гар-

монiйно виявляє себе в людському iснуваннi: життя природи та

умови буття  знаходяться  в  глибокiй  єдностi  з   людською

сутнiстю.

     Отже, людина,  за Фейєрбахом, перебуває та iснує в гар-

монiйнiй єдностi   з  власною  сутнiстю,  власними  якостями

('предикатами'), зовнiшньою та внутрiшньою природою.  Вища ж

єднiсть проявляється  в моральному наповненнi цiєї гармонiї,

яка реалiзується у iмперативi, вищому законi для Людини. Цей

закон полягає  у вимозi вiдноситись до людини як до найвищої

цiнностi, як до Бога.  При цьому людина вiдноситься до  себе

як до Бога, коли вона бачить божественне у iншiй людинi. За-

позичена в християнствi заповiдь любовi до Бога i  ближнього

перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме

Любов (як  домiнуюче  в  людському   вiдношеннi   до   Бога)

надiляється в  Фейєрбаха родовим смислом - це любов статева,

родоутворююча, що включає в себе i любов до дiтей,  тобто до

продовження самих себе,  свого Я.  За Фейєрбахом,  вiдносини

мiж людьми повиннi включити в себе  закон  Любовi  як  деяку

зверхцiннiсть, дати  йому увiйти в 'сереце' людей,  змiнюючи

вплив релiгiї.

     Фейєрбахiвськi уявлення про Людину були отриманi шляхом

критичного перетлумачення   християнських   iдей.   Фейєрбах

вiддав чи приписав Людинi лише тi якостi ('предикати'),  якi

релiгiя приписувала Богу.  На його думку, Бог - це вiдчужена

та об'єктивована  сутнiсть людини (або,  iнакше кажучи,  Бог

являє собою  деяке  символiчно  закодоване  зображення  суто

людських властивостей та якостей).  Саме в тому, що боги ут-

воренi за  образом  та  подобою  людей,  i  корениться,   за

Фейєрбахом, сенс  та цiннiсть релiгiйної свiдомостi,  основа

її дiйовостi в iсторiї. Але недостатньо лише розумiти приро-

ду релiгiї, вважає Фейєрбах, - критикувати її означає зводи-

ти, або редукувати,  релiгiйнi образи та цiнностi до їх зем-

них прообразiв. Перетлумачений таким чином змiст релiгiї са-

ме й веде, за Фейєрбахом, до дiйсного розумiння сутностi лю-

дини.

     Фейєрбахiвська фiлософiя виявила значний вплив на  фор-

мування свiтової  фiлософської думки,  зокрема - на младоге-

гельянство та марксизм.  Хоча  майже  вiдразу  ж  вона  була

пiддана критицi сучасниками мислителя, але фундаментальнiсть

поставлених Фейєрбахом питань та глибина  його  спроби  дати

вiдповiдь на  них  дозволяє вiддати йому належне мiсце серед

гiгантiв свiтової фiлософської думки.

     5.6   Фiлософiя К.Маркса та Ф.Енгельса.

     5.6.1 Фiлософська концепцiя К.Маркса.

     5.6.1.1 Карл Маркс.

     Карл Маркс  (1818-1883) - нiмецький фiлософ,  основопо-

ложник дiалектичного матерiалiзму та  матерiалiстичного  ро-

зумiння iсторiї, творець нової теорiї полiтичної економiї та

вчення про науковий соцiалiзм.  Навчався на  юридичному  фа-

культетi  Боннського  та Берлiнського унiверситетiв.  Доктор

фiлософiї Боннського унiверситету  (дисертацiя  'Вiдмiннiсть

мiж  натурфiлософiєю Демокрiта та натурфiлософiєю Епiкура').

В молодi роки перебував пiд впливом гегелiвської фiлософiї i

багатьма дослiдниками фiлософiї Маркса цей перiод його твор-

чостi iменується як младогегельянський.  Пiсля знайомства  з

працями Фейєрбаха переходить на позицiї матерiалiзму.

     Наслiдуючи нiмецьку   традицiю   iсторико-фiлософського

дослiдження творчостi Маркса,  його фiлософiю слiд вiдносити

до останнього етапу розвитку нiмецької класичної  фiлософiї,

який репрезентований рiзними представниками гегельянства, що

вирiшували поставленi Гегелем теоретичнi проблеми.

     Вирiзняючи фiлософiю Маркса та марксизм,  слiд вказати,

що марксизм  є  полiтичною,  iдеологiчною,  полiтекономiчною

доктриною, що  набула розвитку в працях послiдовникiв Маркса

та в практичнiй дiяльностi полiтичних партiй i рухiв.

     Основнi працi:  'До критики гегелiвської фiлософiї пра-

ва' (1843),  'Економiчно-фiлософськi  рукописи  1844  року',

'Нiмецька iдеологiя' (1845-47,  разом з Ф.Енгельсом),  'Зли-

деннiсть фiлософiї' (1847),  'Манiфест Комунiстичної партiї'

(1848, разом з Ф.Енгельсом),  'Капiтал' (1-й том - 1867, 2-й

i 3-й  томи  - виданi Ф.Енгельсом вiдповiдно у 1885 i 1894),

'Критика Готської програми' (1875) та iн.

     5.6.1.2 Фiлософська антропологiя.

     Фiлософсько-антропологiчна проблематика   в   творчостi

Маркса найбiльшою мiрою виявляється в 'Економiчно-фiлософсь-

ких рукописах 1844 року',  котрi були  опублiкованi  лише  у

1832 р.В цiй працi Маркс посилено працював над фундаменталь-

ними проблемами сутностi та iснування людини,  її свободи та

рабства, вiдчуження   та  подолання  вiдчужених  сил,  сенсу

iсторiї. В трактуваннi цих  проблем  Маркс  виявив  себе  як

творчо мислячий  гегельянець  з  спрямованiстю  на критичний

синтез багатьох гегелiвських iдей. При цьому Маркс намагався

критично переосмислити  i  розвинути фейєрбахiвськi уявлення

про людину,  враховуючи  при  цьому   iдеї   А.Цешковського,

М.Гесса i особливо М.Штiрнера.

     Головним внеском Маркса до розумiння людини є концепцiя

соцiального вiдчуження людської сутнiсної природи. Думка про

соцiальну природу людини в Маркса зустрiчається з самого по-

чатку його фiлософської творчостi,  а в повнiй мiрi вона ви-

ражена в  'Тезах  про  Фейєрбаха',  де  Маркс  говорить  про

сутнiсть людини як 'ансамбль суспiльних вiдносин'. Положення

'Тез' були розвинутi Марксом в 'Нiмецькiй iдеологiї', де вiн

полемiзує з   Фейєрбахом   та   Штiрнером.  Долаючи  позицiї

Фейєрбаха (згiдно якої людина виразила свої сутнiснi власти-

востi в iдеї Бога,  надiляючи об'єктивований образ Бога пре-

дикатами любовi, мудростi, сили) i Штiрнера (згiдно якої мо-

ральне i релiгiйне вiдчуження мають однаково репресивну при-

роду, покликану придушувати окремi Я),  Маркс частково вико-

ристовує їх iдеї,  а також поняття вiдчуження. За Марксом, в

людинi всi її основнi характеристики не є чимось  природним,

натуральним чи заданим iз-зовнi. В людинi все є 'олюдненим',

оскiльки людина,  як iндивiд, iснує в зв'язках та вiдносинах

з iншими людьми. Iсторичнi традицiї, звичаї, культурнi схеми

та стереотипи, що успадкованi поведiнкою i мисленням, актив-

но впливають на будь-якого iндивiда.  Глибиннi, 'родовi' ха-

рактеристики людини (а саме це i є  її  'сутнiсть')  являють

собою пiдсумок  свiтової iсторiї,  результат соцiальних дiй.

Тому Маркс вважає абстракцiями водночас поняття  'людини  як

такої' та  'Я  -  iндивiду  як  такого'.  Тодi добро i зло в

людськiй природi,  любов чи егоїзм,  за Марксом, пояснюються

не самою цiєю природою,  а соцiальними обставинами -'переду-

мовами', - що надiляють iндивiдiв тими чи  iншими  якостями.

Цi обставини є не однозначними,  а iсторичними, тобто мiнли-

вими в соцiальному часi.  Вони створюються самою людиною або

iндивiдами в плинi змiни соцiальних поколiнь. Данi обставини

є широко варiативними,  оскiльки характеристики  соцiального

буття (мова,   статевовiковi  ролi, сiмейнi  стосунки,  види

життєзабезпечення та  трудової  дiяльностi)  досить   рiзно-

манiтнi. Тому  соцiальна детермiнацiя особистiсного Я людини

завжди наявна,  але не стає настiльки ж абсолютною,  як  де-

термiнацiя природна.  В сучасному йому суспiльствi Маркс ба-

чив вузький  вихiд  з  сфери  соцiального  детермiнiзму   до

соцiальної випадковостi,  а  тому iндивiд в цьому вiдношеннi

володiє свободою та вибором i може стати на позицiю  'добра'

чи 'зла', наблизитись до любовi чи вiдхилитись до егоїзму.

     На думку Маркса,  категорiї 'добра' чи 'зла'  не  можна

прикладати нi  до людського роду,  анi до окремого iндивiда,

але можна  оцiнювати  епохи,  звичаї,  соцiальнi   параметри

'обставин' життя  людей.  Тому  соцiальний  'дiагноз' стає в

Маркса основою морально-фiлософських оцiнок людського життя,

свiдомостi та   практики.   При   цьому  Маркс  багаторазово

пiдкреслював, що оцiнювати епохи i людей потрiбно не  за  їх

'словами про  самих  себе',  а  за соцiальними обставинами i

справами, тому що мораль (навiть у фiлософському зображеннi)

лише манiфестує  глибиннi тенденцiї та рухи в соцiальнiй ре-

альностi.

     Наявну реальнiсть Маркс оцiнєю досить суворо, поскiльки

в нiй панує соцiальне вiдчуження, коли людська дiяльнiсть та

її продукти  'стають  ворожнечими  для людини i пригноблюють

її, замiсть того щоб людина панувала над ними'. В найбiльшiй

мiрi вiдчуження,  за Марксом, тяжiє над людьми фiзичної прац

(пролетарями), однак те ж саме, в дещо iншому ступенi, можна

сказати про будь-яку людину.  Оскiльки вiдчужений свiт люди-

ни, остiльки вiдчужена й сама людина в свому  свiтi.  Людина

повинна присвоїти  собi  весь соцiальний свiт,  зробити його

своїм, тобто перетворитись у 'цiлiсного',  'унiверсального',

'тотального' iндивiда.  Людина спроможна це зробити, тому що

є по своїй сутi соцiально-практичною iстотою.

     Людина, створюючи  предмети (опредмечування),  вiдмiннi

вiд самої себе,  реалiзує себе в природi,  перетворює  її  в

олюднену природу. Але це досить складний процес, який протя-

гом бiльшої частини людської iсторiї виступає як  спонукува-

ний потребами, що для кожного окремого iндивiда виступають у

виглядi тиску зовнiшнiх умов i обставин життя. Людина сама є

природною iстотою, а тому немає природи поза людиною, розри-

ву мiж людиною i  'зовнiшнiм  середовищем'.  Людина  змушена

постiйно i   безперервно   створювати  собi  можливостi  для

життєзабезпечення i тим самим опредмечувати саму себе, прак-

тично реалiзовувати свої потенцiї в предметному свiтi. Ство-

рюючи предмети,  долаючи зовнiшнi обставини чи  пристосовую-

чись до них, виробляючи, реалiзуючи в предметному середовищi

свою сутнiсть,  людина водночас змiнює саму себе, а тому не-

має людської практики без самозмiни людини.  Тим самим Маркс

оцiнив iсторичне значення працi як самопороджуючого  початку

для людського роду.

     Найфундаментальнiшим рiвнем  соцiального  життя   Маркс

вважає виробництво,  яке  тлумачить  досить узагальнено - як

загальну субстанцiю людського роду,  як практику. В iсторич-

них же  формах промисловостi до сучасної йому включно (котрi

досить часто при розглядi поглядiв Маркса ототожнюють з  по-

няттям виробництва взагалi) Маркс вбачає пануючою працю у її

вiдчуженнi; таким самим є його оцiночний пiдхiд до  iсторич-

ного минулого промисловостi та бувших в минулому форм працi.

     Отже, найважливiшими iдеями  фiлософської  антропологiї

Маркса є  надiлення людини (чи iндивiдiв) рангом самостiйної

суверенностi, тобто статусом суб'єкта соцiальної iсторiї,  i

розшифрування, розкриття цих положень в поняттi перетвоюючої

практики. При цьому очевидним є спрямування на 'зняття' най-

могутнiших обмежень людської активностi - Бога i природи.  В

граничному вiдношеннi стосунки мiж  людьми,  мiж  людиною  i

природою, мiж людиною зовнiшньою i внутрiшньою,  за Марксом,

повиннi стати 'чистими' i  'прозорими'.  Тому  наявне  буття

становить лише  початок дiйсної iсторiї,  передiсторiю,  яку

потрiбно подолати.  Звiдси  й   стають   зрозумiлими   деякi

утопiчнi прогнози та проекти,  заснованi на фiлософсько-ант-

ропологiчних поглядах Маркса i покликанi стати програмою для

перетворення суспiльства.

     5.6.1.3 Фiлософiя iсторiї.

     Фiлософсько-iсторичнi погляди Маркса,  як i його антро-

пологiя, базуються  на поняттях 'вiдчуження' i 'присвоєння'.

При цьому  витлумачення  'сутностi   людини'   i   'сутностi

iсторiї' слугує для взаємного їх обгрунтування.

     За Марксом,  в основi  родового  життя  людства  лежить

практика - активнiсть переслiдуючої свої цiлi людини. Дiючи,

створюючи i руйнуючи,  люди творять свiтову iсторiю. Жорсткi

з'єднання та обмеження в досягненнi цих цiлей створенi сами-

ми ж людьми - це набувшi самостiйностi, вiдчуженi та уречев-

ленi результати  людської дiяльностi,  що не мають трансцен-

дентного чи надприродного  характеру.  Цi  'застиглi  форми'

людського вiдчуження є часовими, вiдносними, iсторичними.

     В Маркса  в  рiзноманiтних  формах  повторюється  єдина

фiлософсько-iсторична (iсторiософська)   схематика,   згiдно

якої вся iсторiя людського  вiдчуження  та  його  лiквiдацiя

вкладається в три щаблi.

     Перший щабель - вiдношення 'особистої  залежностi',  за

яких соцiальне   вiдчуження   є  величезним  та  всесильним.

Iндивiд тут або повнiстю залежний,  або цiлковито  обмежений

вузькими рамками пануючих над ним соцiальних спiльнот.  Це -

раннi фази  людської  iсторiї,  i  вся  iсторiя  традицiйних

суспiльств до  появи  сучасного  iндустрiального суспiльства

пiдпадає в Маркса пiд дану категорiю.

     Другий щабель - вiдношення 'особистої незалежностi'. Це

сучасне Марксу iндустрiальне суспiльство з свiтовими  ринка-

ми, найманою працею та правовим забезпеченням особистої сво-

боди iндивiда. Панування соцiального вiдчуження тут найбiльш

вiдчутно втiлене в грошах,  якi,  за Марксом,  являють собою

рiч, або речову форму  соцiального  вiдчуження.  Тому  Маркс

вважає другий щабель поєднанням особистої незалежностi з ре-

човою залежнiстю.

     На другому щаблi людство накопичує сили для переходу до

третього щабля,  до стадiї 'присвоєння' людиною всiх накопи-

чених людством сил та потенцiй. Людина повинна перетворитись

з пiдлеглої вiдчуженим результатам своєї власної  дiяльностi

на володаря,  пануючого над цими результатами. Не людина по-

винна пiдпорядковуватись вiдчуженим сутностям (подiлу працi,

державним iнститутам,  грошам,  моралi, релiгiї, iдеологiї),

а, навпаки,  все це повинно бути перетворене для  слугування

людинi, iндивiдам,  людям  в  їх  особистiснiй унiкальностi.

Замiсть 'часткового',  'абстрактного' iндивiда, спотвореного

соцiальним вiдчуженням,   котре   є   найбiльш   дiйовим  на

iндивiдуальному рiвнi у формi подiлу працi, повинна розвива-

тись людина-iндивiд  'унiверсальних  потенцiй',  що втiлює в

собi всi накопиченi культурнi потенцiї  роду,  його  вмiння,

знання, таланти.

     Основою Марксової  фiлософсько-iсторичної  концепцiї  є

гегелiвський принцип 'заперечення заперечення'. Маркс вважав

людей, що практично дiють, певним 'самодвигуном' та рушiйною

силою iсторiї. Не визнаючи жодних 'зовнiшнiх сил', якi б бу-

ли рушiєм iсторiї,  Маркс вважає суб'єктами iсторичного про-

цесу активних, творчих, дiяльних iндивiдiв. При цьому люди й

стають власне людьми, коли вони починають практично видiляти

себе з природи, тобто коли починають 'виробляти власнi умови

життя'.

     В плинi  iсторичного процесу Маркс видiляє ще один важ-

ливий чинник - власнiсть,  i передусiм власнiсть  на  засоби

виробництва. Рух  власностi,  її змiни в процесi iсторичного

часу - це  те,  що  розрiзнює  попереднi  i  наступнi  форми

суспiльства. Люди,  вдосконалюючи свою практику, свою вироб-

ничу дiяльнiсть,  змушенi вдосконалювати й  свої  вiдносини,

'форми спiлкування', змiнювати традицiйнi схеми подiлу працi

i створювати деякi новi типи власностi.  Це й становить  ме-

ханiзм змiни  iсторичних  форм  суспiльства,  або суспiльних

формацiй. Сама ж 'змiна' розумiється Марксом за схемою  'за-

перечення' i оформляється в поняттi 'соцiальної революцiї'.

     Вмщевказанi концептуальнi положення  фiлософiї  iсторiї

Маркса отримали  в  нього назву 'матерiалiстичного розумiння

iсторiї', автором i творцем якого вiн вважав  себе  разом  з

Ф.Енгельсом.

     Марксова концепцiя фiлософiї iсторiї має своєю  перева-

гою i,  водночас, недолiком принципову вiдкритiсть, неповно-

ту, яка є  вiдображенням  нескiнченностi  iсторичного  буття

людства. Саме  ця  її  риса  й  привела  до  поєднання  в ХХ

столiттi даної концепцiї з рiзноманiтними формами соцiально-

го радикалiзму,   що,   врештi  решт,  спричинило  величезнi

соцiальнi катаклiзми, якi пережило людство в нашу епоху.

     5.6.1.4 Концепцiя методу.

     Марксова концепцiя  дiалектичного  методу цiлковито ба-

зується, за його ж визнанням, на дiалектичнiй логiцi Гегеля,

щоправда, своєрiдно   переробленiй  та  переосмисленiй.  Для

Маркса дiалектика виступає як вчення про всезагальнi  зв'яз-

ки i  найзагальнiшi  закони розвитку буття i мислення.  Слiд

вiдзначити, що Маркс  не  створив  розгорнутого  вчення  про

дiалектичний метод, вважаючи, що найдовершенiшу форму такого

вчення, хоча й з iдеалiстичних позицiй, запропонував Гегель.

Свою ж   заслугу  вiн  вбачав  у  переробленнi  гегелiвської

дiалектики з  позицiй  матерiалiзму,  iменуючи  своє  вчення

'дiалектичним матерiалiзмом'.

     Як i Гегель,  Маркс вважав основою  дiалектики  систему

фiлософських категорiй  та  принципiв:  єдностi  та боротьби

протилежностей,  переходу кiлькiсних змiн в якiснi,  запере-

чення   заперечення.   Основою   розвитку   свiту,  природи,

суспiльства,  мислення для Маркса виступає дiалектична супе-

речнiсть.  Єднiсть  буття  i  мислення  означає,  що людське

мислення i об'єктивний свiт є пiдпорядкованими одним  i  тим

самим законам, котрi вказанi вище, тому вони не можуть супе-

речити одне  одному.  Водночас ця єднiсть не  є  тотожнiстю:

якщо  всезагальнi  зв'язки i розвиток об'єктивної реальностi

iснують поза i незалежно вiд свiдомостi людини, то зв'язки i

розвиток мислення,  вiдображаючи об'єктивнi зв'язки i розви-

ток,  пiдпорядковуються своїм специфiчним гносеологiчним  та

логiчним принципам.

     5.6.1.5 Вплив фiлософiї Маркса на свiтову фiлософiю.

     Фiлософiя Маркса  виявила  значний  вплив  на   свiтову

фiлософську думку.  Багато визначних фiлософiв ХХ столiття в

тiй чи iншiй мiрi звертались до запропонованих Марксом  iдей

(серед таких  фiлософiв  можна згадати Ж.-П.Сартра,  А.Камю,

Е.Фромма, Т.Адорно,  Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, Р.Арона, Л.Аль-

тюсера, М.Бердяєва,  С.Булгакова та багатьох iнших). При ць-

ому в найбiльшiй мiрi таке  звернення  вiдбувалось  в  планi

вивчення гуманiстичних  iдей  Маркса,  що стосуються природи

людини, її свободи та звiльнення тощо.  Водночас iдеологiзо-

ванi варiанти фiлософiї марксизму-ленiнiзму, що тривалий час

насаджувались в бувшому СРСР,  зазнавали нищiвної критики  з

боку творчо мислячих фiлософiв.

     Попри всю цю  критику,  руйнацiю  створених  на  основi

iдеологiї марксизму  соцiально-державних  форм,  фiлософська

творчiсть Маркса,  його самобутнi iдеї дозволяють зарахувати

його до  найвизначнiших  фiлософiв  та  мислителiв у iсторiї

людства.

     5.6.2 Розробка Марксової фiлософiї  Ф.Енгельсом.

     5.6.2.1 Фрiдрiх Енгельс.

     Фрiдрiх Енгельс  (1820-1895)  -  товариш   i   соратник

Маркса, популяризатор  його  iдей.  Не  отримавши завершеної

освiти, посилено  займався  самоосвiтою.  Протягом  багатьох

рокiв матерiально  пiдтримував  Маркса i його родину.  Пiсля

смертi Маркса займався впорядкуванням  та  публiкацiєю  його

творiв, з-помiж яких видiляються 2-й i 3-й томи 'Капiталу'.

     Основнi працi:    'Свята   родина'   (1845,   разом   з

К.Марксом), 'Нiмецька   iдеологiя'   (1845-476    разом    з

К.Марксом), 'Манiфест  Комунiстичної партiї' (1848,  разом з

К.Марксом), 'Анти-Дюрiнг'  (1876-78),  'Дiлаектика  природи'

(1873-82), 'Походження сiм'ї,  приватної власностi та держа-

ви' (1884),  'Людвiг Фейєрбах та кiнець класичної  нiмецької

фiлософiї' (1886) та iн.

     5.6.2.2 Iсторiя фiлософiї та натурфiлософiя.

     Фiлософськi погляди Енгельса найбiльшою мiрою викладенi

в 'Анти-Дюрiнгу'  та 'Дiалектицi природи'.  Слiд вiдзначити,

що сам  Енгельс  не був самостiйним фiлософом,  а переважною

мiрою популяризував та розгортав фiлософськi iдеї Маркса.

     Прослiдковуючи iсторичний  розвиток фiлософської думки,

Енгельс обгрунтовував   неминучiсть   виникнення   фiлософiї

марксизму. Вiн   доводив   закономiрнiсть   змiни   основних

перiодiв в iсторiї фiлософiї:  1) наївна дiалектика античних

фiлософiв, 2) метафiзична фiлософiя XYII-XYIII ст.,  3) iде-

алiстична дiалектика нiмецької класичної фiлософiї,  4)  ма-

терiалiстична дiалектика  Маркса.  Водночас  iсторична зако-

номiрнiсть виникнення фiлософiї марксизму  полягає,  за  Ен-

гельсом, в тому,  що саме ця фiлософiя дає змогу перетворити

соцiалiстичнi вчення з утопiї на науку.  Необхiдно вiдзначи-

ти, що поняття 'закон дiалектики' ввiв саме Енгельс.

     Обгрунтовуючи дiалектичний     матерiалiзм    та    ма-

терiалiстичне розумiння   iсторiї,   Енгельс   вважав,    що

свiдомiсть є не що iнше як продукт дiяльностi людського моз-

ку, сама ж людина є продуктом природи, а тому закони мислен-

ня i  закони природи узгоджуються мiж собою ('суб'єктивна' i

'об'єктивна' дiалектика).

     Пiзнання людиною свiту не має жодних меж, поскiльки сам

свiт нескiнченний, i пiзнання абсолютної iстини здiйснюється

через нескiнченний ряд вiдносних iстин.

     Нескiнченнiсть свiту, за Енгельсом, проявляється в його

часово-просторовiй нескiнченностi.  Водночас  свiт є єдиним,

що проявляється в його матерiальностi.  Отже, простiр та час

є формами iснування матерiального свiту.

     Невiд'ємною характеристикою матерiї є рух  i  розвиток;

водночас i  сам рух є невiд'ємним вiд матерiї.  Це зумовлено

тим, що рух являє собою спосiб iснування матерiї, а тому вiн

так само не створюваний i не знищуваний,  як i сама матерiя.

Енгельс дає  класифiкацiю  форм  руху  матерiї   (механiчна,

фiзична, хiмiчна та бiологiчна),  вважаючи їх предметом вив-

чення рiзноманiтних наук. В зв'язку з цим вiн також пропонує

таку класифiкацiю наук:  науки про неживу природу; науки, що

вивчають живi органiзми;  iсторичнi науки.  Окреме  мiсце  в

данiй класифiкацiї вiн вiдводить наукам, що вивчають людське

мислення -  формальнiй  логiцi  та  дiалектицi.  При   цьому

дiалектика  для  Енгельса  виконує  роль  не  лише науки про

мислення, але й науки про всезагальнi закони руху i розвитку

природи, людського  суспiльства та мислення (саме вiн запро-

понував дане визначення, котре пiзнiше у фiлософiї марксизму

було розповсюджене взагалi на всю фiлософiю).

     Вважаючи, що кожна нижча форма руху матерiї  переходить

до вищої шляхом дiалектичного 'стрибка' i що кожна вища фор-

ма мiстить у собi в якостi пiдпорядкованого  елементу  нижчу

форму (але не зводиться до неї),  Енгельс в 'Дiалектицi при-

роди' послiдовно розглянув змiст тогочасної математики,  ме-

ханiки,  фiзики,  хiмiї, бiологiї, переходи вiд однiєї форми

руху матерiї до iншої i вiдповiдно переходи вiд однiєї науки

до iншої. При цьому в кожнiй науцi вiн видiляє досить вагомi

для того часу проблеми:  в математицi - проблему  походження

абстракцiй, у  фiзицi  - вчення про перетворення енергiї,  в

хiмiї - проблему атомiстики, у бiологiї - проблему походжен-

ня та сутностi життя, клiтинну теорiю, дарвiнiзм. Перехiд же

вiд природознавства до iсторiї суспiльства вiн вбачав у роз-

робленiй ним трудовiй теорiї походження людини.

     Дослiдження Енгельса спирались на досягнення  сучасного

йому природознавства, а тому наступний розвиток науки багато

в чому спростував  енгельсiвськi  натурфiлософськi  погляди.

Водночас слiд  вiдзначити,  що саме Енгельсова популяризацiя

фiлософiї марксизму багато в чому спричинила тi перекручення

фiлософiї Маркса,  якi  мали мiсце в марксистсько-ленiнськiй

теорiї та побудованiй на основi цiєї теорiї соцiальнiй прак-

тицi.

     5.6     Фiлософiя К.Маркса та Ф.Енгельса.

     5.6.1   Фiлософська концепцiя К.Маркса.

     5.6.1.1 Карл Маркс.

     5.6.1.2 Фiлософська антропологiя.

     5.6.1.3 Фiлософiя iсторiї.

     5.6.1.4 Концепцiя методу.

     5.6.1.5 Вплив фiлософiї Маркса на свiтову фiлософiю.

     5.6.2   Розробка Марксової фiлософiї  Ф.Енгельсом.

     5.6.2.1 Фрiдрiх Енгельс.

     5.6.2.2 Iсторiя фiлософiї та натурфiлософiя.

     5.6.3.0 Ленiн жвий в нашiх серцях!

_