Реферат: Механизм активизации трудовой деятельности в рамках рыночной экономики 
Подолання негативних явищ і,
насамперед, відчуження праці від власності є формою розв’язання протиріч між
зростанням ролі творчого начала у складі праці, його інтелектуалізацією та
найманою працею. Окрім того, не можна не враховувати також ту обставину, що у
сучасній економіці у все більшій мірі продуктивні сили реалізуються у формі
людського капіталу, вкладення у котрий виступає як капіталізоване накопичення.
У даний час саме людський капітал, а не його речові форми, є визначальною
формою економічного зростання та ефективності і тому його успішне
функціонування стає можливим за умов, коли інститут власності на робочу силу
стає домінуючим, коли праця возз’єднується з власністю.
Крім того, як відомо, у зарубіжних
країнах проголошено і якоюсь мірою реалізується примат права людини у
порівнянні з правами колективу та суспільства. Політичні процеси у розвинутих
країнах стають усе більше демократичними. Це вступає у протиріччя з
авторитарною практикою господарського управління, за котрої більша частина
працівників позбавлена права брати участь у прийнятті економічних рішень. Для
розв’язання цього протиріччя необхідний розвиток виробничої демократії, бо коли
демократизація виправдана в управлінні державою, то вона повинна бути
невід’ємним елементом управління підприємством. Становленню та розвитку цього
процесу чинить перепони наймана праця.
Ринкові перетворення у сфері трудових
відносин, які відбулися у ході економічних реформ, на жаль, не враховують
позначених вище тенденцій. Навпаки, вони направлені на відродження найманої
праці у попередній традиційній формі зі всіма притаманними їй негативними
моментами. При цьому, щоправда, стали можливими два серйозних упущення, які
перешкоджають розвиткові трудової мотивації і людського капіталу. Одне з них
пов’язане з тим, що трудові відносини змінюються і тому слабко
інституціоналізовані, що призводить до постійних порушень трудових угод та
ігнарування навіть незначної за рівнем ціни робочої сили. Про це переконливо
свідчать невиплати заробітної плати, котрі у даний час сягнули величезних
розмірів. Друге упущення полягає в тому, що інститут приватної власності на
робочу силу не став домінуючим, частка реалізації цієї форми власності у
валовому національному продукті складає незначну величину і має тенденцію до
зменшення.
За роки перебудови і ринкового
реформування мало що зроблено для утвердження інституту приватної власності на
робочу силу, праці як основного джерела доходів і засобу забезпечення
більш-менш нормального життєвого стандарту. Здавалося б, заміна попередньої
економічної системи ринковою створить нові, більш потужні мотиви до активної
продуктивної праці, розширить можливості для прояву ініціативи та росту
добробуту. Але все виявилось навпаки. Життєвий рівень невпинно знижується. Якщо
рівень реального споживання більшості мешканців України у доперебудовний період
відстав від рівня США у 2-3 раза, то тепер цій розрив становить 1000%, тобто у
10 разів.1
Реальна заробітна плата як форма
реалізації інституту приватної власності у більшості громадян, різко знизилася
на тлі швидко зростаючої диференціації доходів. Реформування супроводжувалось
збільшенням номінальних доходів у десятки і в сотні разів по всіх групах
населення. Але це зростання відбувалося на тлі зміни всіх макроекономічних
показників.
В Україні з 1991 року почався спад
промислового виробництва (5 % падіння). У 1992 році він складав 6 %, у 1993 – 8
%, максимального рівня досягнув у 1994 році – 28 %. У 1995-1996 рр. темпи
падіння відносно уповільнювалися (12 % у 1995 р., 5 % у 1996 р.), однак
зупинити цей процес не вдалось. У 1998 році валовий внутрішній продукт упав на
74,2 % до рівня 1990 року.1 У середньому за рік індекс споживчих
цін зріс у 1994 р. на 991,2 %, у 1995 – 476,7 %, у 1996 – 180,3 %.2
Грошові доходи населення у % до ВВП
України складали: у 1990 році 65,8 %, у 1991 – 68 %, у 1992 – 47,4 %, у 1993 –
42,4 %, у 1994 – 44,8 %, у 1995 – 48,6 %, у 1996 – 48,2 %. Це при тому, що
обсяг ВВП знизився за роки реформ більш, ніж наполовину.3
Втрата державного регулювання оплати праці призвела до скорочення частки заробітної плати в доходах населення . Якщо у 1990 році оплата праці складала у грошових доходах населення 71%, у 1993 – 56,6 %, то в 1997 році вона була рівною 51,1 %.5 Постійне зменшення реальної заробітної плати, як вже відзначалося, призвело до появи масових злиднів. Тому що навіть одержувачів середньої заробітної плати можна причислити до категорії бідняків. Якщо у 1990-му році середня
заробітна плата забезпечувала близько 50 % раціональних норм споживання
продуктів та послуг, то тепер вона не відшкодовує затрат навіть на
фізіологічному рівні виживання. Рівень заробітної плати останнім часом
забезпечує не більше 20 % відтворення робочої сили, вони не відшкодовують
навіть прямих затрат праці. У більшості сімей витрати на продовольство
вилучають 80 % сукупного доходу.4 У США, для прикладу, навіть бідняки
витрачають на харчування близько четверті своїх доходів. “Середні” шведи
витрачають на харчування 23 % доходів, японці – 18,4 %, голандці та німці – 15
%, американці – 12,3 %.1
Різка диференціація в доходах
населення, доповнювана неконтрольованим розподілом національного багатства,
призвела до безпрецендентного за своєю глибиною розшарування суспільства. По
суті була створена ситуація, коли економічні реформи “оплачувала” більшість
населення, а вигоди від неї одержувала значно менша частка населення. Створене
становище стало наслідком багатьох прорахунків проводжуваної реформи. Однак не
останню роль у цьому відіграє ігнорування інституту приватної власності на
робочу силу, відсутність спонукальних мотивів до творчої праці. Економічна
реформа так і не привела в дію рушійні сили ринку, не затребувала творчої
енергії мас для продуктивної діяльності. Вони переважно обмежилися процесами
перерозподілу попередньо накопиченого багатства, а також новостворюваного, на
користь новоявлених власників та примкнулих до них чиновників різного рівня,
багаточисельних посередників.
У країнах з розвинутою ринковою
економікою лише під контролем держави, що представляє інтереси ринку,
розподільча система здатна підтримати чесність працівників і якість їх праці на
прийнятному рівні, реалізувати на відповідному рівні приватну власність на
робочу силу. У нашій країні десятиліттями панувала розподільча система, взявши
верх над обміном, товарно-грошовими відносинами. У ході реформ роль
розподільчої системи не зменшилась, а як відзначалося вище, навіть зросла в
умовах інституціонального безладу. Багаточисельна рать чиновництва та
номенклатури отримала необмежені повноваження з розподілу та володіння
власністю, багатством і капіталом. Розподільча система за своєю природою противиться
ринкові, взяла верх над ним, загальмувала його становлення і розвиток
спонукальних мотивів, характерних для нього. Вона загальмувала створення
ринкових інститутів і законів, які б захистили щойноз’явлюваного підприємця від
чиновництва, а найманого працівника від всевладдя адміністрації підприємства,
на котрому він трудиться. Замість інституціонального поля, яке б дозволяло
реалізувати приватну власність на робочу силу, економічну свободу працівника
успішно здійснювати трудову діяльність, розподільча система надала чиновникові
дозволяючу функцію, яка дала йому можливість на цьому наживатися. Окрім того,
вона ввела непомірні податки, спонукаючи підприємців та працівників уникати їх
або зв’язуватися з кримінальними структурами.
Розподільча система при допомозі
спецгодівниць, благодатної мережі привілеїв та пільг, безцеремонного
розпорядження коштами, довіреними чиновникам для задоволення потреб найманих
працівників, перетворила їх у противників ринку. Без передання “влади” від
розподільчої системи до ринку, який регулюється за допомогою ринкових,
суспільних і державних інститутів, немає перспектив для розвитку ринкових
відносин, використання вигод і переваг ринкового господарювання в інтересах
всіх працюючих, в активізації їх трудової діяльності.
Суперконцентрований вираз розподільча
система у процесі ринкового реформування отримала у здійсненій реформаторами
приватизації. Вона вчинила фактично безкоштовну передачу у приватні руки
державної власності і державних активів. Вона була підкріплена таким фіговим
листком, як “майновий сертифікат”, за допомогою якого народ, нібито сам,
добровільно, без примусу “віддав” свою власність у приватні руки. Така
експропріація загальної власності у власність небагатьох не принесла доходів у
бюджет, вона лише позбавила більшість населення навіть формальної власності. По
суті, в Україні здійснюється не народна, а мафіозно-номенклатурна приватизація
– чисто символічне перетворення працівників у власників (через отримання
приватизаційних майнових сертифікатів), а далі відбувається широкомасштабне
розкрадання державної власності.
Упродовж років ринкового реформування
виразно спостерігається тенденція до послаблення трудової мотивації. Основна
причина цього полягає в тому, що економічні реформи не сприйняли послабленню, а
тим більше подоланню відчуження від праці як діяльності, наближенню працівника
до привласнення. Цього не можна зробити, не наділивши працівника власністю.
Причому мова йде не про власність на засоби виробництва. В умовах
висококонцентрованого виробництва це неможливо. Світовий досвід свідчить, що на
індустріальному етапі розвитку суспільства власниками засобів виробництва у їх
класичній приватній формі можуть бути 5-6 % населення, тоді як 80 % і більше
працюють за наймом.
У країнах з розвинутою ринковою
економікою, наприклад, у США, близько 80 % населення складають середній
клас, тобто клас власників. Ця частина населення є власниками і засобів
виробництва, і капіталу в інших формах. І, що особливо варто підкреслити,
інтелектуального капіталу. У цих країнах середній клас є основним соціальним
прошарком суспільства. Володіючи інтелектуальною власністю, середній клас по
суті володіє і в багатьох випадках на власний розсуд розпоряджається важливим
фактором виробництва, “засобом”, невіддільним від його носія. Іншими словами,
інтелектуальна власність, а точніше інтелект, будучи строго індивідуальним, є й
незамінним “засобом виробництва” навіть для тимчасового власника, тобто
роботодавця. На цій основі складується й розвивається унікальний процес
привласнення результатів власної праці у формі інтелектуальної власності і
тимчасового відчуження (продажу) цієї власності, позбавленого антагонізму у
його класичному розумінні. Відзначаючи це, не можна не підкреслити, що
інтелектуальна власність відчужується від працівника умовно, і це дозволяє
говорити про виникнення внутрішньої мотивації до праці у єдності відносин
привласнення та відчуження.
Збільшення у розвинутих країнах
чисельності середнього класу, основною власністю котрого є інтелект, свідчить
про те, що активно йде процес поєднання робочої сили із засобами виробництва
через володіння інтелектом, або, як прийнято визнавати на Заході,” людським
капіталом”.
Як і будь-яка інша форма власності,
інтелектуальна власність включає в себе функції володіння, розпорядження та
використання. На відміну від інших об’єктів власності, інтелект може
функціонувати лише у приватній формі. Це зовсім не значить, що він не може бути
об’єктом колективного використання. Працівник як носій інтелекту, цієї
здатності до праці, у першу чергу сам є її власником і лише потім – і то
винятково добровільно – може використати її спільно з іншими власниками.
Дещо інший характер носить функція
інтелектуальної власності – розпорядження. Ця функція не обмежується актом
продажу з боку власника. Працівник має право вибору, сам вирішує кому і на яких
умовах продати свою інтелектуальну власність. Такого права був позбавлений
працівник у епоху класичного капіталізму та індустріальної стадії. Право вибору
відсутнє у найманого працівника низької кваліфікації. І, навпаки, чим вища
якість інтелектуальної власності, тим вищий рівень її суспільного визнання
(матеріального та морального), а відповідно й ширші можливості вибору умов
трудової діяльності.
Нарешті, варто сказати кілько слів
про функції використання інтелекту. Чим унікальніша за своїм змістом
інтелектуальна власність, тим раціональніше і повніше вона використовується
тимчасовим власником, тим у більшій мірі співпадають інтереси власника
(працівника) і роботодавця (хазяїна). Працівник, заінтересований у посиленні
творчого наповнення праці, а роботодавець – у створенні умов для творчої праці,
для підвищення віддачі від працівника.
Зі зростанням ролі інтелектуальної
власності змінюється характер приватної власності на речові фактори
виробництва. Вона все більш втрачає риси індивідуального характеру. Зі
зростанням усуспільнення виробництва капітал все більш орієнтується на
виконання суспільних завдань, задоволення суспільних потреб. І, навпаки, зі
збільшенням середнього класу зростає роль інтелектуальної власності, котра все
більш набуває індивідуальних рис. Це означає, що має місце тенденція до
подолання найманим працівником-власником відчуження від праці.
У процесі ринкового реформування в
нашій країні склалася ситуація, коли перестала існувати будь-яка мотивація
праці, бо сама праця перестала бути джерелом прийнятного існування. Відсутність
прийнятного чи більш високого, аніж ринкове привласнення, призвело до
поглиблення відчуження від праці як діяльності і від її результатів. Це сталося
в результаті перетворення формального відчуження працівника від речової
власності (суспільної власності на засоби виробництва) у реальне відчуження
(формування приватної власності на засоби виробництва).
Мотиви діяльності людини багатозначні
і визначаються, як уже зазначалося, найрізноманітнішими обставинами. Однак,
стійкий мотив до праці зберігається тоді, коли знімається протиріччя між
привласненням та відчуженням, коли людина, її здібність до праці фіксується як
найважливіша умова праці та виробництва. Для позначення цього процесу вчені
ввели спеціальний термін “людський капітал”.
У ході ринкового реформування
економіки України роль праці як джерела доходів не тільки не зросла, але й
суттєво скоротилася (про що було сказано попередньо). Зовсім протилежною є
тенденція у розвинутих країнах. Там праця перетворилася у домінуюче джерело
особистих доходів населення, найманих працівників. Наприклад, у США частка
заробітної плати та іншої платні (жалування) у ВНП виросла з 1900-1909рр. з 55
% до 70,8 у 1989-1990 рр. Частка доходів самостійно зайнятих зменшилася за цей
же період з 23,7 % до 6,8 %, а від ренти – відповідно з 9 % до 1,1 %.1
Посилення відчуження людини від
власності як привласнення, як це передбачалося в нашій країні, чинить перепони
формуванню дієвого ринкового механізму активізації трудової діяльності. Процес
формування мотивів трудової діяльності (механізм мотивації праці) не можливий
без відновлення прав власності на робочу силу і поєднання праці із засобами
виробництва через володіння інтелектом, без зняття протиріччя між привласненням
та відчуженням, без перетворення праці у домінуюче джерело привласнення
доходів.
Упродовж останнього десятиріччя,
мабуть, можна вести мову про те, що приватна власність на робочу силу стає
домінуючою формою власності. В останні роки зарплатоємкість усе частіше
розглядається як важливий показник зрілості ринкових відносин, які
характеризують той факт, що вигода ринкового господарювання дістається завдяки широкому
колу безпосередніх виробників.
У країнах з розвинутою ринковою
економікою працівник усе активніше включається в систему розподілу тієї частини
доходу, котра залишається після виплат заробітної плати. Особистий доход
працівника формується з двох частин. Одну з них складає заробітна плата як
форма реалізації власності на робочу силу. Друга частина – це доход,
одержуваний працівником із прибутку підприємства. Це особливо характерно для
підприємств, що знаходяться в колективній власності.
У нашій країні довгі роки не було
притаманної капіталізмові найманої праці. Отримувана заробітна плата виступала
у формі частки продукту, котрий створювався працівником. Другу частку складали
виплати і пільги із суспільних фондів споживання, які не мали безпосереднього
зв’язку з трудовим вкладом працівника. У зв’язку з тим, що темпи зростання
суспільних фондів споживання були вищими темпів зростання фонду оплати праці,
намітилася тенденція збільшення частки доходу, не пов’язаного безпосередньо з
трудовим вкладом. Це розглядалось як найбільш характерна риса розвинутого
соціалізму, що наближало його до комунізму, найважливішим принципом якого було
“від кожного за здібностями, кожному по потребі”.
Не зупиняючись на інших аспектах
розглядуваної проблеми, підкреслимо лише те, що праця на себе та винагорода за
неї відносно скоротилася, а праця на суспільство та формовані за рахунок неї
суспільні фонди споживання відносно зростали. На таку динаміку були скеровані
економічна політика держави, плановий механізм мотивації праці. Теоретично
обгрунтовувалось і ідеологічно оформлялось, що в системі мотивації зростала
роль потреб, моральних стимулів, безпосередньо непов’язаних з трудовим внеском
і відповідно з трудовою винагородою.
Нині визнано, що такий механізм
трудової мотивації не сприяв зміцненню трудової дисципліни, а також трудового
походження доходів. На жаль, при вибраній моделі ринкового реформування роль
праці як джерела доходів не зростала, а, навпаки, різко зменшувалася. За
останні роки коефіцієнт заробітної плати, розрахований як її відношення до
чистої вартості виробленої продукції, невпинно скорочується. З ринковими
перетвореннями з’явилось нове джерело доходів, пов’язане з власністю на майнове
багатство, на фінансові інвестиції. При чому це джерело доходу для окремої категорії
населення стало домінуючим і зросло до немислимих розмірів.
Якщо до перебудови і ринкового
реформування визнавалась і ідеологічно настирливо пропагувалася трудова основа
особистих доходів, то в даний час про це взагалі забуто. Джерело походження доходів
не відіграє жодної ролі при характеризуванні добробуту, а іноді їх нетрудове
походження навіть заохочується державою. Такий підхід не сприяє відновленню
принципу трудового походження доходів, трудового забезпечення добробуту.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
|
|
