Управління кредитними ризиками в комерційних банках 
Традиційними
методами управління кредитним ризиком є установлення лімітів, та резервування.
Лімітування, як метод управління кредитним
ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик,
що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам
удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого
виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити
стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів,
категоріями позичальників або групами взаємопов'язаних позичальників за
кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими
напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в
іноземній валюті тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень
кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний
ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного
портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку і т. ін.
Ліміти
визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку кредитування і
виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому
вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи).
Резервування. Створення резервів для
відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод
управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на
спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів
є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для
захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними
операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.
Процес формування
резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку — класифікації
кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох
груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами
можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної
групи нормами відрахувань, визначеними у відсотковому відношенні до суми
кредитів даної групи.
Після
класифікації кредитів та визначення розміру спеціального резерву на покриття
втрат за кредитними операціями необхідно сформувати цей резерв за рахунок
певних джерел. Визначення джерел формування резерву — одна з найважливіших
проблем у банківській практиці. Згідно з міжнародними стандартами резерв
прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що дозволяє зменшити
розміри оподатковуваної бази на суму відрахувань до резерву і знижує величину
податків. Завдяки такому підходу банки дістають стимул для проведення
відрахувань та формування резерву в повному обсязі.
Оскільки час
формування резервів є одним із показників, які характеризують загальну
стабільність функціонування банків, вони повинні створити резерв в необхідному
обсязі.
З розвитком
ринкових відносин та ускладненням банківських операцій співвідношення між
зазначеними групами ризиків змінюється. Настає момент, коли створювати системи
управління основними фінансовими та функціональними ризиками виправдано й
доцільно, а згодом ці дії перетворюються на необхідні. Для вітчизняної
банківської системи такий момент уже настав. Принагідно зауважимо, що
функціонування загальнодержавної системи банківського нагляду та контролю за
ризиками не може бути альтернативою створенню власних внутрішньобанківських
методик аналізу та систем управління ризиками. Центральні банки підходять до
оцінювання ризиків з позицій нагляду за діяльністю банківської системи в
цілому, а найпоширенішим підходом до реалізації даної функції є встановлення
нормативів і лімітів, проведення перевірок на місцях. Крім того, центральні
банки контролюють певну групу ризиків, таких як ризик ліквідності,
платоспроможності, кредитний і валютний, водночас оцінка деяких важливих видів
ризиків, наприклад, ризику зміни відсоткових ставок, ринкового ризику, не
проводиться. Отже, лише деякі положення й елементи методики аналізу та
оцінювання ризиків центральних банків можуть бути включені до складу власної
системи управління ризиками кожного банку.
Підводячи
підсумок вищевикладеному, необхідно відмітити, що успішна життєдіяльність
кожного банку істотно визначається досконалістю системи управління ризиками.
3.3 Побудова
математичної моделі формування кредитного портфелю комерційного банку
Розглянемо
поглиблений кількісний аналіз кредитоспроможності позичальника як засіб
зниження кредитного ризику .
Прагнучи уникнути
кредитної угоди з потенційно неплатоспроможним клієнтом, банк змушений вдатися
як до поглибленого аналізу фактичного фінансового стану клієнта, так і до
аналізу перспективи зміни цього стану в умовах динамічного ринку, в якому
функціонує клієнт. Банк ніби "просвічує" фірму-клієнта на предмет
його платоспроможності.
Вирішуючи питання
про надання позики, банк, згідно з принципами сучасної теорії менеджменту, має
прагнути до певної солідарності зі своїм клієнтом, застерігати його від
надмірно високих ризиків, які тягнуть за собою великі збитки і, зрештою, ведуть
до банкрутства. Банк, у свою чергу, теж несе відповідні збитки. Тобто банк
зацікавлений у тому, щоб кошти, які клієнт хоче взяти в кредит і вкласти у
певний вид комерційної діяльності, обтяженої ризиком (інвестиційний проект), не
лише не були б марно витраченими (не пропали б), а й приносили б прибуток.
Необхідно, щоб норма прибутку була не нижчою, ніж процент, за яким надається
кредит (ціна кредиту), оскільки в протилежному разі клієнт буде не в змозі
вчасно повернути відсотки за позику (відповідно до кредитної угоди).
Методи аналізу та
система показників (вимірювачів) кредитоспроможності потенційного позичальника,
що використовуються комерційними банками, досить різноманітні. Але майже всі
вони, як на свою складову, спираються на певну систему фінансових коефіцієнтів.
Загальноприйняті
коефіцієнти, що використовуються в банківській діяльності, можна поділити на
такі групи: показники ліквідності, показники заборгованості, показники
погашення боргу, показники ділової активності, показники рентабельності.
Якщо клієнт
звертається до комерційного банку з метою залучити кошти для здійснення певних
реальних інвестицій, обтяжених ризиком, він змушений надати банку-кредитору
бізнес-план (виконаний відповідно до діючих методичних рекомендацій). Банк, у
свою чергу має ретельно проаналізувати наданий йому план і на підставі
бізнес-плану та іншої необхідної йому інформації прийняти рішення щодо надання
кредиту й визначити його ціну.
Приймемо
гіпотезу, що норма прибутку від діяльності, для здійснення якої береться
позика, є випадковою величиною. Позначимо її через R.
Нехай нам відомі
математичне сподівання (m) та середньоквадратичне відхилення (s)
норми прибутку при невідомому законі розподілу величини R.
Сподівана
величина норми прибутку має бути не меншою, ніж відсоток, під який береться
кредит із навантаженням до нього у вигляді ризикової надбавки, тобто:
, (3.1)
де М —
сподівана величина норми прибутку,
— відсоток, під який
береться кредит,
N — ризикова надбавка.
Ризикова надбавка
N залежить від структури ризику та рівня надійності γ, який
банк бажає утримати. Коли зафіксовано рівень надійності γ , або
поріг дозволеності α = 1 - γ (ймовірність непогашення
кредиту), то, відповідно, можна визначити ризикову надбавку. За таку надбавку
найчастіше приймається величина, в основу обчислення якої покладено
середньоквадратичне відхилення (s) відносно математичного сподівання
величини R.
Застосовуючи
нерівність Чебишева, можна оцінити ймовірність того, що R > rs,
тобто ймовірність непогашення відсотків за кредит.
Перейдемо до
задачі визначення математичного очікування і ризику випадкових
величин :
, (3.2)
де - математичне очікування прибутку -го проекту.
, (3.3)
Для випадкової
величини R виконується нерівність:
, (3.4)
Відразу
позначимо, що повинна виконуватись умова
, (3.5)
(оскільки ), тобто , або (оскільки , ).
Отже, можна записати
, (3.6)
З цієї нерівності
можемо зробити висновок, що ймовірність непогашення відсотків за кредит не
перевищує величини .
Звичайно,
вважають, що виконується умова раціональності такого вкладу, тобто, що . Крім того, оцінка (3.6) має сенс лише в
тому випадку, коли виконується умова .
Коли всі ці умови
виконуються, то для того, щоб шанс непогашення кредиту не перевищував,
наприклад 1/9, достатньо задовольнити умову (за правилом "3-х сігм"):
або , (3.7)
Якщо банк
задовольняє рівень надійності 8/9 і виконується остання умова, то кредит можна
надавати.
У загальному
випадку, якщо задано рівень надійності γ або поріг дозволеності α
= 1 - γ , отримаємо таку умову надання кредиту:
, (3.8)
Звідси маємо
(3.9)
Величину можна трактувати як ще один із показників
кількісної оцінки ступеня ризику.
Отже, звідси
можна зробити висновок, що всі проекти задовольняють умові 3 сигм, тому кредит
можна надавати.
Використання кореляції
вартості кредитного портфелю.
Розглянемо
портфель із ризикових проектів .
З кожним проектом зв’язані 2 параметри: очікуваний прибуток і ризик портфеля.
Кореляція
кредитного портфеля характеризує взаємозв’язок між нормами прибутку двох
проектів. Міру щільності вимірюють за допомогою коефіцієнта кореляції.
Коефіцієнт
кореліції є показником того, наскільки зв’язок між нормами прибутку двох
проектів близький до строгої лінійної залежності. Він однаково ураховує і надто
велику частку випадковості, і надто велику частку нелінійності цього зв’язку.
Якщо розглядати два звичайні проекти виду та , то їхній коефіцієнт кореляції визначається
за формулою:
, (3.10)
де - ймовірність реалізації проекту,
- коефіцієнт кореляції для проектів виду та ,
- коваріація випадкових величин і .
Якщо коефіцієнт
кореляції не дорівнює нулю, то він своєю величиною характеризує не тільки
наявність, а й тісноту стохастичного зв’язку між та .
Основні
властивості коефіцієнта кореляції:
- коефіцієнт кореляції приймає
значення в межах [-1,1];
- абсолютна величина
коефіцієнта вказує на тісний взаємозв’язок норм прибутку проектів: чим більшою
є абсолютна величина, тим тісніше пов’язані між собою ці проекти і чим меншою
вона є, тим слабший зв’язок між цими поектами;
- знак коефіцієнта кореляції
вказує напрямок взаємозв’язку норм прибутку проектів. Якщо він додатний, то
маємо додатну кореляцію, коли зростання (зниження) норми прибутку одного
проекта відбувається одночасно зі зростанням (зниженням) норми прибутку
другого. Коли ж коефіцієнт кореляції є від’ємною величиною, то маємо коефіцієнт
так званої від’ємної кореляції проектів, коли зростання (зниження) норми
прибутку одного проекту відбувається одночасно зі зниженням (зростанням) норми
прибутку другого.
При зменшенні
коефіцієнта кореляції завжди зменшується ризик портфеля,
а прибуток ніяк не залежить від кореляції. Таким чином, обосноване включення в
портфель проектів з найменшим ризиком.
Так як кореляція
часто менше 1, то ризик портфеля зменшується із збільшенням числа .
Тепер розглянемо задачу раціонування і
ефективного розподілення позикових засобів.
Задача банку,
раціоніруючого кредит.
У випадку
“рівномірного” раціонування банк, може і не прибігати до нецінових методів
врівноваження попиту і пропозиції, оскільки у всіх моделях минулого розділу
припускалось, що потенційний совокупний об’єм займу при фіксованій ставці
відсотка необмежений. Раціонування має місце тільки в тому випадку, коли банк
пропонує при фіксованих ставках (як по комерційному, так і по міжбанківському
кредиті) об’єм займу менший, ніж попит на нього. Далі можу описати задачу і алгоритм
раціонування кредиту в пропозиції, що банк при виборі портфеля фінансуємих
проектів враховує сумарну очікувану віддачу і степінь ризику.
Нехай банк
розглядає питання про фінансування проектів. Кожний проект характеризується трьома відомими параметрами:
необхідним для його реалізації об’ємом кредиту ,заявленою
клієнтом величиною віддачі від проекту і оцінкою
ризику – ймовірністю получити нулевий прибуток - . При
цьому рахується, що з ймовірністю віддача проекту рівна Rk.
Передбачається також, що для реалізації кожного проекту вимагається повне
фінансування, тобто витрати банку на кредитування проекту рівні , де , якщо
проект прийнятий (кредитується банком), і при відмовленні банку видати кредит. Наприкінці
інвестиційного періоду, у випадку "реалізації" проекту, тобто
одержання , позичальник повертає банку суму позики і
відсоток по ньому bk(1+r) .
Реалізація конкретних проектів і, отже, повернення позик по них
покладаються незалежними одна від одної.
Банк -
монопольний у тім змісті, що його потенційні клієнти не можуть зняти свої
заявки на користь іншого кредитора. Кожен проект повинен задовольняти умові
індивідуальної раціональності
, (3.11)
відповідно до
якого позичальник очікує одержати від реалізації свого проекту невід’ємний
прибуток.
Очікуваний
результат банку від кожного проекту оскільки, якщо проект
"не реалізувався", банк не одержить нічого, у противному випадку
позичальник може повернути займ і відсоток по ньому. Якщо банк має можливість купувати кредит по ставці , а продавати позичальникам по ставці , то аналогічно можна записати умову
незалежності очікуваного прибутку банку
, (3.12)
або, якщо позначити
сукупний обсяг позики як .
. (3.13)
При такій
постановці проблеми видно, що питання про вибір оптимального обсягу пропозиції
кредиту може бути вирішено після формування ефективного інвестиційного
портфеля, тобто такого набору проектів, що давали би банку максимальну віддачу
на одиницю вкладених коштів при мінімальному ризику. Як міру ризику
пропонується використовувати величину дисперсії або стандартного відхилення
віддачі на одиницю ресурсу; у даному випадку на одиницю виданого кредиту. Для
індивідуального проекту, з погляду банку, дисперсія або на
одиницю кредиту: . Оскільки реалізації проектів
відбуваються незалежно, то ризик будь-якого набору проектів представляється
сумою індивідуальних ризиків проектів. Задача побудови функції пропозиції
кредиту банком як результат ефективного розподілу кредитного ресурсу може бути
записана як:
(3.14)
(3.15)
Рішенням цієї
задачі є безліч X, що складається з-мірних векторів, оптимальних,
по Парето, за критеріями. Кожен такий вектор є набором проектів, варіантом
інвестиційного портфеля, що при даному рівні ризику дає максимальну віддачу від
кредиту і, навпаки, при визначеному рівні віддачі - мінімальний рівень ризику.
Легко показати, що якщо безліч X складається більш ніж із двох елементів
або якщо хоча б одна з координат єдиного вектора дорівнює нулю, то при деякому
рівні відсотка по міжбанківському кредиті раціонування
буде мати місце.
Розглянемо два
питання:
1. Яку інформацію може витягти
банк, якщо такі набори побудовані?
2. Як практично можна побудувати
таку безліч?
По-перше, з умови
(3.10), обкладаючи його рівністю і знаючи ставку відсотка по комерційному
кредиті , банк може визначити
"резерваційний" рівень ставки по міжбанківському кредиті, тобто той
її максимальний рівень, що позволяє банку одержати ненульовий очікуваний
прибуток від реалізації даного набору. По-друге, банк має можливість
аналізувати вплив установленої процентної ставки на безліч ефективних
портфелів. У цьому випадку можуть виявитися істотними умови індивідуальної
раціональності. Підвищення процентної ставки іноді приводить до відсікання
проектів або з низькою імовірністю успіху, або з невисокою величиною віддачі.
4.1 Характеристика інформаційних систем і
технологій банківській сфері. Стан інформаційних систем і технологій у сфері
управління кредитними ресурсами комерційних банків, основні протиріччя та їх
аналіз
На сьогоднішній
день без застосування малих інформаційних технологій практично не можливо
збільшити конкурентоздатність банків. Нові інформаційні технології в
банківській системі впроваджуються в вигляді комп’ютеризованих інформаційних
систем, систем телекомунікацій, систем передачі, обробки інформації, а також
електронних систем, які забезпечують виконання банківських операцій.
В даній дипломній
роботі розглядається використання автоматизованих банківських систем для більш
ефективного управління кредитними ризиками та використання ресурсів банку.
Автоматизована
банківська система - це система, яка функціонує на основі ЕОМ та інших
технічних засобів, що передбачують процеси збору, реєстрації, передачі,
обробки, збереження та актуалізації даних для розв’язання завдань управління
банківською діяльністю.
Автоматизована
банківська система (АБС) повинна бути інтегрованою, тобто побудована на
загальносистемних принципах й охоплювати всю сукупність банківських задач. Вона
вирішує питання автоматизації комплексно з урахуванням інформаційних і
функціональних зв’язків. Як будь-яка система, АБС може бути представлена у
вигляді певної сукупності підсистем. До складу АБС входять функціональні
підсистеми.
Забезпечуючі
підсистеми об’єднують в собі всі види ресурсів, необхідних для функціонування
системи. До їх складу відносяться такі підсистеми: інформаційного, програмного,
математичного, технічного, лінгвістичного та організаційно-правового
забезпечення.
В комерційних
банках вся інформація про роботу самого банку та його клієнтів зосереджена
практично в одному місці відповідна банківська автоматизована інформаційна
система являє собою сукупність кількох інформаційно взаємозв’язаних функціональних
і забезпечувальних автоматизованих робочих місць (АРМ), на яких базується
автоматизація головних видів діяльності банку: внутрішньобанківських
розрахункових, кредитних і депозитних операцій, бухгалтерської та оперативної
звітності, операцій із міжбанківських розрахунків тощо.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
|
