Оцінка фінансового стану позичальника – проблеми та шляхи розвитку (на базі матеріалів АКБ "Приватбанк")

Широкого застосування і у вітчизняній, і в закордонній практиці набув метод коефіцієнтів, який дає змогу отримувати важливі показники діяльності клієнта. Метод коефіцієнтів зводиться до розрахунку співвідношень між окремими показниками чи групами показників (статей балансу), які характеризують фінансовий стан підприємства, і порівняння результатів з нормативними чи середніми значеннями. Ці значення показників розглядаються як середні для будь-яких підприємств незалежно від розмірів, галузі та специфіки діяльності, і це знижує ефективність застосування методу коефіцієнтів.

Для отримання точнішої картини необхідно використовувати галузеві значення коефіцієнтів, які б враховували особливості технологічних процесів і тривалість ділового циклу підприємств. Розрахунок середньогалузевих коефіцієнтів потребує обробки значної кількості статистичних даних, а тому для кожного окремого банку становить чималі труднощі. У розвинених країнах такі розрахунки здійснюють централізовано на рівні держави або великих спеціалізованих статистичних агенцій. В Україні система сереньогалузевих коефіцієнтів відсутня, тому можна рекомендувати банкам порівнювати два чи більше підприємств, які працюють в одній і тій самій галузі. Навіть порівняльний аналіз двох клієнтів дасть змогу вибрати надійнішого позичальника.

Банкам треба працювати над створенням власної бази фінансових коефіцієнтів не лише реальних, а й потенційних клієнтів, які подали кредитні заявки. І навіть якщо їх було відхилено, такі особи можуть отримати позичку в майбутньому. Для створення відповідних масивів інформації за галузями та групами клієнтів у банків є об'єктивні передумови. Адже здебільшого банки займають визначені сегменти ринку і працюють з кількома клієнтами однієї галузі. Отже, обслуговуючи клієнтів однієї або кількох галузей, банк має можливість зібрати достатню кількість інформації для проведення порівняльного аналізу, що полегшить процес оцінювання кредитоспроможності конкретного позичальника і дасть змогу дістати об'єктивну характеристику.

Перевагою методу фінансових коефіцієнтів є простота, але під час його застосування потрібно пам'ятати про низку обмежень і хиб, у результаті недооцінювання яких можна отримати неадекватну картину і зробити хибні висновки [60].

Під впливом інфляції ціна активів, відображена у балансі, може суттєво відрізнятися від реальної їхньої вартості, тому під час аналізу коефіцієнтів одного підприємства за тривалий період треба враховувати інфляційні зміни і проводити аналіз зважено та обережно.

Багато великих підприємств і фірм мають філії та дочірні компанії в різних галузях економіки, тому середні значення фінансових коефіцієнтів для них розробити важко. Це робить застосування методу коефіцієнтів зручнішим та ефективнішим для аналізу невеликих, вузькоспрямованих підприємств, а не багатогалузевих фірм.

Складно зробити правильні висновки щодо того, хороше чи погане значення коефіцієнта, оскільки одні й ті самі значення можуть бути наслідками різних причин. Наприклад, високе значення коефіцієнтів ліквідності може означати сильну позицію підприємства або надлишкову готівку, яка не приносить прибутку.

Визначення реального фінансового стану за методом коефіцієнтів ускладнюється через те, що під час аналізу використовуються численні показники. Деякі з них характеризують діяльність підприємства з позитивного боку, інші — з негативного. Різнобічність і різнорідність цих показників ускладнює виявлення загальних тенденцій у фінансовому стані підприємства. У такому разі необхідно використовувати статистичні прийоми аналізу, враховуючи динаміку коефіцієнтів.

Фінансові коефіцієнти розраховують на основі даних звітності, наданої банку клієнтом, але така інформація має низку хиб. По-перше, фінансова звітність складається на визначену дату, а отже, не відображає повністю процесів, які відбуваються за період між датами складання звітності. По-друге, у процесі підготовки звітності може застосовуватися "техніка декорації вітрин", тобто можуть виконуватися фінансові операції, які на короткий термін штучно поліпшують стан підприємства для того, щоб це знайшло відображення у звітах. По-третє, для одержання об'єктивних результатів потрібно аналізувати велику кількість фінансових звітів за низку періодів, тобто аналізувати динаміку змін показників, яка виявляє тенденцію розвитку підприємства. Такий аналіз не завжди можна провести через брак даних, неможливість зіставлення результатів, а також нестабільність економічних умов, коли результати аналізу некоректно екстраполювати на майбутнє. По-четверте, у фінансовій звітності констатуються факти, які вже здійснилися, тобто погіршення фінансового стану підприємства знайде відображення у балансі вже після того, як це відбулося, але така ситуація для банку неприйнятна. Крім того, до певних груп позичальників метод коефіцієнтів взагалі не може бути застосований, наприклад, до новостворених підприємств або позичальника — фізичної особи.

У міжнародній банківській практиці одним з найпоширеніших підходів до визначення кредитоспроможності позичальника є рейтингові системи, орієнтовані на врахування і кількісних, і якісних характеристик клієнта. Такі системи дають змогу визначити кредитоспроможність за допомогою синтезованого показника — рейтингу, вираженого у балах, встановити межі інтервалу його коливань і, залежно від кількості балів, визначити належність позичальника до того чи іншого класу клієнтів за рівнем ризику.

Рейтингові системи оцінки передбачають передусім вибір і обґрунтування системи показників та їхню класифікацію за групами. Ці групи ранжуються залежно від їх значущості в оцінці кредитоспроможності клієнта з позицій банку. Тобто одні й ті самі показники можуть мати різну вагомість в оцінці кредитного ризику з погляду різних банків, а також залежно від виду кредиту. Наприклад, у разі надання короткострокового кредиту найважливіше значення мають показники ліквідності та фінансової стійкості, за довгострокового кредитування — ефективності виробництва, прибутковості та рентабельності.

Рейтингова система оцінювання кредитоспроможності позичальника має розроблятися кожним банком індивідуально залежно від кредитної політики банку, стратегічних планів, маркетингових досліджень і загальних вимог до якості кредитів, які пропонує центральний банк. Отже, рейтингові системи відбивають підхід конкретного банку до оцінювання якості кредитів і можуть суттєво відрізнятися від банку до банку. Так, клієнт, кредитоспроможність якого занадто низька для одного банку, може стати бажаним клієнтом в іншому банку.

Фактично рівень ризиковості клієнта трансформується у ризик самого банку, оскільки ризики, на які наражається позичальник, стають банківськими ризиками за встановлення кредитних відносин. У міжнародній банківській практиці прийнято, що кожний великий банк розробляє власну рейтингову систему оцінки кредитоспроможності позичальника. Це дає змогу не лише прийняти обґрунтоване рішення щодо надання позички, а й визначити такі умови кредитування, які обмежать кредитний ризик банку і стануть підставою для укладання угоди. У світовій практиці кредитний рейтинг визначають спеціалізовані компанії — рейтингові агенції, такі як Standard & Poor, Moody's, Fitch, Duff and Phelps [64].

Загалом процес визначення кредитоспроможності позичальника великою мірою є творчим, а не механічним, і потребує від кредитних менеджерів глибокого знання економіки, специфіки галузей і підприємств, вимагає навиків збирання, систематизації та всебічного осмислення фактичного матеріалу. У процесі кредитування постає потреба нагромаджувати різнобічну і різнопрофільну інформацію про позичальника. Це завдання не з простих, адже часто у реальних господарських умовах не так багато часу відведено для прийняття рішень про можливість та умови кредитування. Оцінка фінансового стану позичальника здійснюється під час укладання кредитної угоди, а далі — не рідше разу на три місяці, а для банків-позичальників — не рідше разу на місяць.

Кредитний менеджер повинен завжди пам'ятати, що головною метою процесу аналізу кредитоспроможності позичальника є оцінювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та відсотків за кредитом, а не аналіз фінансового стану клієнта як такий.

У процесі оцінювання фінансового стану позичальника — юридичної особи враховуються та аналізуються в динаміці такі основні економічні показники діяльності [65]:

платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної і загальної ліквідності);

фінансова сталість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);

обсяг реалізації;

обороти за рахунками (співвідношення чистих надходжень за рахунками та суми кредиту, наявність рахунків в інших банках, наявність картотеки неплатежів);

склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості;

собівартість продукції;

прибутки та збитки;

рентабельність;

кредитна історія позичальника.

Такі параметри оцінювання фінансового стану позичальника, як платоспроможність, фінансова сталість, рентабельність, характеризуються кількома показниками (табл.1.10) [63]:

Таблиця 1.10

Параметри оцінювання фінансового стану позичальника

Чисті надходження за всіма рахунками позичальника розраховуються так: різниця між середньомісячними надходженнями за рахунками (за винятком кредитних коштів) і щомісячними умовно-постійними зобов'язаннями (адміністративно-господарські витрати) множиться на кількість місяців дії кредитної угоди, від знайденого добутку віднімаються податкові платежі та інші зобов'язання перед кредиторами (за даними останнього балансу), які мають бути сплачені позичальником упродовж періоду дії кредитної угоди.

Середньомісячні надходження за рахунками позичальника обчислюються як середня арифметична величина всіх надходжень за останні три місяці, а для суб'єктів господарської діяльності з сезонним характером виробництва — за останні 12 місяців.

Отже, групування показників за їхнім економічним змістом дає змогу сформувати такі напрями аналізу фінансового стану позичальника [66]:

аналіз грошових потоків — співвідношення чистих надходжень за рахунками і суми основного боргу за кредитом, склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості, оборотність грошових коштів;

платоспроможність — коефіцієнти миттєвої, поточної і загальної ліквідності;

фінансова сталість — коефіцієнти маневреності й незалежності;

рентабельність — коефіцієнти рентабельності активів, рентабельності реалізації.

Крім перелічених, до уваги можуть братися й суб'єктивні чинники, які не завжди мають кількісні характеристики, але важливі для оцінки реальної величини ризику. Серед них такі [68]:

ефективність менеджменту;

ринкова позиція позичальника;

залежність від циклічних і структурних змін в економіці та в галузі;

ділова репутація;

наявність державних замовлень і державної підтримки позичальника;

професіоналізм керівництва.

У практиці американських банків для аналізу фінансового стану клієнта та його надійності з точки зору вчасного повернення боргу застосовується “правило п”яти сі", у якому критерії відбору клієнтів позначені символами, що починаються з літери “сі" [69]:

customer’s character (характер позичальника) — його репутація, рівень відповідальності, готовність і бажання гасити борг;

capacity to pay (фінансові можливості) — принципово у позичальника є три джерела коштів на погашення позики:

а) поточні касові надходження (cash flow);

б) продаж активів;

в) інші джерела фінансування (враховуючи кошти, позичені на

грошовому ринку).

capital (капітал, майно);

collateral (забезпечення);

current business conditions (загальні економічні умови).

В англійській економічній літературі принципи кредитування визначаються абревіатурою CAMPARI, що означає [71]:

С (character) — характеристика клієнта;

A (ability) — здатність до погашення позики;

M (margin) — маржа (доходність);

P (purpose) — мета кредиту;

A (ammount) — розмір позики;

R (repayment) — умови погашення позики;

I (insurance) — страхування ризику непогашення позики.

Розрізняють два підходи до аналізу фінансового стану фірми:

1) експрес-аналіз. Для швидкого експрес-аналізу розраховуються три найпопулярніші коефіцієнти: неплатоспроможності, абсолютної ліквідності і коефіцієнт загальної ліквідності (далі буде).

У практиці банків Великобританії головна увага приділяється коефіцієнту залежності (гірингу), який показує співвідношення залученого і власного (акціонерного) капіталу. Як залучений, так і власний капітал можна оцінити за балансовою або ринковою вартістю. Максимальне значення гірингу банками не встановлюється, але високе його значення (понад 100%) свідчить про високий кредитний ризик.

Комерційні банки практикують варіант експрес-аналізу за допомогою ПЕОМ. Він передбачає аналіз групи фінансових показників (таких як коефіцієнти автономії, маневровості, покриття балансу, абсолютної ліквідності, заборгованості, покриття інвестицій) та порівняння їх з оптимальними значеннями;

2) розгорнутий аналіз коефіцієнтів. Такий аналіз передбачає розрахунок великої кількості фінансових показників. Для зручності їх класифікують у групи за спільними ознаками. Наприклад, у практиці банків США застосовуються п”ять груп показників [70]:

показники ліквідності;

показники заборгованості;

показники погашення боргу;

показники ділової активності;

показники рентабельності.

Показники ліквідності (liquidity ratios) — характеризують здатність забезпечити своєчасне виконання своїх зобов”язань. Дають можливість передбачити спроможність і вірогідність повернення клієнтом позики у відповідності з угодою. Застосовуються для оцінки співвідношення найліквідніших елементів балансу фірми, її обігового капіталу (касова готівка, дебітори, матеріальні запаси) та короткотермінових зобов’язань. Чим вище покриття цих зобов’язань за рахунок активів, які швидко реалізуються, тим надійніший стан фірми, тим більше вона має шансів на одержання кредиту.

Коефіцієнт “лакмусового папірця" = Каса + Дебіторські рахунки + Цінні папери = —  —  —  — (1.1)

Короткотермінові зобов’язання

Показники заборгованості (leverage ratios) — показують розподіл ризику між власниками компанії (акціонерами) та її кредиторами. Активи можна профінансувати або за рахунок власних коштів, або за рахунок залучених. Чим вище значення цього показника, тим вищий ризик кредиторів і тим обережніше повинен ставитися банк до надання нових позик.

Коефіцієнт покриття основних засобів (fixed assetstonet worth ratio) =

Основні засоби

= —  —               (1.2)

Власний капітал

Коефіцієнт показує, яка частина основних засобів профінансована за рахунок власного капіталу. Взагалі кажучи, споруди, обладнання та інші довгострокові активи повинні покриватися за рахунок коштів акціонерів або довгострокових кредитів. Нормальним вважається співвідношення (0,75 — 1,0), оскільки вище співвідношення може означати, що в основні засоби вкладена частина обігового капіталу, а це може негативно вплинути на виробничу діяльність фірми.

Коефіцієнт короткотермінової заборгованості =

Короткотермінові зобов”язання

= —  —  —                                      (1.3)

Власний капітал

Нормальним вважається його значення (0,5), тобто позичальник повинен взяти на себе більшу частку фінансового ризику, ніж кредитори.

Коефіцієнт покриття загальної заборгованості =

Загальна сума зобов”язань

= —  —  —                                      (1.4)

Власний капітал

Показує, яка частина всіх активів фірми покрита за рахунок коштів кредиторів, а яка — за рахунок акціонерів. Якщо показник більше 1, частка кредиторів вища. Практика показує, що оптимальне значення коефіцієнта не повинно перевищувати 2.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19