Ссавці моря

Балена, чи гладкий гренландський кит, — це те «чудо-юдо риба-кит», про яке розповідають казки, легенди, про яке писав ще Аристотелю, припускаючи в «ньому» не звіра, а тільки рибу, хоча і кормлячи своїх нащадків молоком і наділену не зябрами, а легенями. Тільки в 1693 році англієць Джон Рей довів, що кит не риба, а звір.

Той стилізований образ кита, що ми бачимо звичайно на ілюстраціях до казок, скопійований більш-менш точно з гренландського. У нього, як і в інших гладких китів, ні «смуг» — складок на горлі і череві, немає і спинного плавця. Голова величезна — третина всієї довжини, догори куполом опукла; у роті з кожної сторони по 320—325 вузьких темно-сірих рогових пластин, найбільші — три з половиною метра в довжину. Довжина самого кита — 18—22 метра, вага до 100 тонн. Батьківщина — Арктика, зона дрейфуючих полярних льодів. Випливаючи за ними, гренландські кити пливуть улітку на північ, у високі арктичні широти, узимку — на південь і запливають до Камчатки і північних Курильських островів.

Зараз гренландський кит узятий під охорону Міжнародною угодою (так само як південний гладкий кит, горбач і блювал), убивати його дозволено тільки корінним жителям Чукотки й Аляски. Вцілілі лічені одиниці цих китів.

Багато століть полюють люди на баленів. У берегів і заток північних країн Європи ще триста років тому їх винищили. Китобійні судна (200— 300 щороку з портів однієї тільки Англії!) ішли на полювання усе далі і далі у відкрите море, у холодну Арктику. Цього кита загарпунити було легше, ніж інших, тому що плаває він нешвидко, поринає неглибоко, а мертвий не тоне. Надувати компресорами, щоб не потонув, його не доводилось, що для старих китобоїв було дуже важливо, тому що розробку тоді робили не на кораблях, вони були занадто малі для цього, а прямо в морі, біля борту судна. Продавали і цілком їстівне м'ясо цього кита, і жир, і особливо китовий вус, з якого робили віяла, корсети, криноліни. Тонна китового вуса коштувала дві-три тисячі фунтів стерлінгів! І зараз ще вся продукція, що дає гренландський кит, оцінюється біля вісьмох тисяч доларів.

Південний кит — найближчий родич гренландського, але голова в нього менше — чверть усієї довжини, і вус не настільки великий — до 2,6 метри, зовні пластини не опуклі, а прямі чи навіть увігнуті, на кінці нижньої щелепи немає звичайного для гренландского кита білої плями, але зате є дивної форми і походження роговий наріст начебто величезної бородавки.

Живуть південні кити в Атлантиці і Тихому океані, південніше гренландських, але так само рідкі зараз, як і ті. Ще в XI столітті баски полювали на цих китів біля берегів Іспанії, де зимували кити. Всесвітньо відоме нині слово «гарпун», здається, запозичено в басків.

Одні дослідники вважають, що всі південні гладкі кити (за винятком карликового) одного виду, інші — трьох різних видів: біскайській південний кит (Північна Атлантика), японський (північ Тихого океану) і австралійський (помірні води південної півкулі). Жарких тропіків усі ці кити уникають. Коли зринають на поверхню, довідатися їхній легко по двострунному фонтані, обидві половини якого б'ють на три-чотири метри з голови кита під кутом у 45 градусів.

Фонтан — це згущене в пару подих кита: повітря, що під тиском виривається з легень, відразу швидко розширюється і, розширюючись, охолоджується. Через це і видно його як «вихлоп» пари.

Карликовий гладкий кит — самий маленький з вусатих китів — шість метрів у довжину. Він чорний, але, дивно, з білим язиком і пащею! Вус теж дуже світлий, кольору слонової кістки, а на спині невеликий плавець. Ребер у цього незвичайного кита більше, ніж у всіх інших, — 34 пари. Тільки два хребці безпосередньо перед хвостом без ребер. Зустрічали китів-карликів біля Південної Африки, Південної Америки, в Австралії і Нової Зеландії.

Сірий кит — дивний кит! Деякими своїми рисами він нагадує гладких китів, деякими — смугастиків, але при близькому співставленні ні з тими, ні з іншими не схожі. На горлі в нього дві — чотири недовгі смуги, але замість спинного плавця кілька невеликих бугрів. Шийні хребці не зрослись воєдино, як у гладких китів. Це єдиний з великих китів — довжина його до 15 метрів, — який годується і розмножується на мілководдях біля берегів. Він, буває, грає, стрибаючи з води і хлюпаючи там, де глибина всього чотири метри! Він нерідко, як говорять, і обсихає біля берега. Тоді лежить спокійно, навіть якщо «сів на мілину», де глибина не більше метра. Чекає припливу і з ним іде в море. На дрібному місці сірий кит шукає порятунку і від лютих косаток — притискається ближче до берега. А ще бачили, як від страху очевидно, переверталися сірі кити нагору черевом, як тільки до них наближалися косатки.

Ще в історичні часи сірі кити жили в Північній Атлантиці, нині вціліли лише в Тихому океані. Отут їх два головних косяка: одні зимують і плодяться біля берегів Каліфорнії і Мексики, інші — біля Південної Кореї. Влітку і ті й інші пливуть, випливаючи за обрисами берегів, на північ. Корейські сірі кити — в Охотське море, каліфорнійські — до Британської Колумбії, багато хто і далі — у Берингове море, але і там не усі залишаються, частина через Берингову протоку виходить у Чукотське море. Більшість з них, мігруючи, пропливає лише в трьох — п'ятьох кілометрах від берега. На півночі, поїдаючи багато придонних рачків-амфіподів, рівноногих рачків, черв’яків-поліхетів і навіть водорості, сірі кити жиріють і, прибувши на свої зимові квартири на півдні, майже нічого тут не їдять.

На початку нашого сторіччя здавалося, що сірих китів винищили. Пізніше невеликі їхні групи знову стали з'являтися то тут, то там. Перед другою світовою війною, коли залишилося тільки 250 сірих китів, полювання на них заборонили. Зараз у берегів Каліфорнії і Мексики зимує біля шести тисяч сірих китів, а по ту сторону Тихого океану, очевидно, лише одиниці.

Чи можна пройти повз них і не подивуватися тому винятковому феномену, що сірий кит годує (не по своїй волі, розуміється) самого довгого з відомих науці паразитів — сорокаметрового глиста! Для хробаків це рекорд. Самий довгий з них, непаразитів, — немертина линеус, мешканець атлантичних прибереж Європи — до 30 метрів.

У сімействі китів-смугастиків шість видів. П'ять — блювал, фінвал, сейвал, смугастик Брайда і малий смугастик — для спостерігача з боку як зменшені в порядку перерахування копії один одного. Блювал, чи синій кит, найбільша істота, що коли-небудь жила на Землі. Середня довжина його близько 24 метрів, але траплялися і тридцятитрьохметрові блювали. Вага до 160 тонн! Виходить, один такий кит зрівноважить собою 40 слонів, 180 биків, полк солдатів з повним чи викладенням 2300 мирних людей без похідного спорядження. Язик синього кита важить чотири тонни — як великий слон! — а новонароджене семиметрове китеня — дві тонни!

Фінвал поменше блювала — 18—20, максимум 27 метрів, вага 50—60, максимум 100 тонн. Сейвал ще менше — 15—18, максимум 21 метр, 12—16 тонн. Смугастик Брайда — 13 метрів. Малий смугастик — сім — дев'ять метрів, п'ять — десять тонн.

У смугастиків на горлі і череві 50—118 подовжніх борозен-смуг. Тільки в горбача їх не більше 40.

Ці кити, крім смугастика Брайда, що не виходить за межі субтропічних широт і цілий рік живе біля Південної Африки, Вест-Індії і на північно-заході Індійського океану, плавають по всіх океанах, улітку, особливо блювал, навіть у високих широтах Арктики й Антарктики. Сині кити зустрічалися колись і в Балтійському морі, а малих смугастиків у минулому столітті двічі бачили в Чорному (цих мініатюрних китів відрізняють білі «перев'язки» на грудних плавцях).

Сині кити тепер під охороною закону, але їх залишилося дуже мало: дві — п'ять тисяч, по підрахунках 1963 року, а в 1976 році нібито лише 600 голів. Фінвалів у тому ж році, як припускають, було 32 тисячі. Горбачів ледве більше десяти тисяч.

Горбач дуже своєрідний, мабуть, навіть виродливий: головастий, на вид якийсь нескладний, з наростами начебто бородавок на губах, грудні плавці непомірно довгі, до третини загальних розмірів кита (п’яти-шестиметрові, оскільки сам кит довжиною 15—18 метрів). Приваблюють його мілководдя, бухти й устя рік, куди горбачі іноді заходять. Заходили колись, коли їх було багато, у Балтійське море, у Фінську затоку. Навесні горбачі південних черід мігрують від берегів Австралії, Південної Африки і Південної Америки в Антарктику. А з північних субтропіків, тихоокеанських і атлантичних, — у Берингове, Чукотське і Баренцове моря.

Горбач незграбний лише на вид, він спритний і рухливий, скаче нерідко з води, виписуючи над морем дійсні мертві петлі, черевом нагору, спиною вниз і з голосним плескотом плюхається сорокатонною тушею в океан, завершуючи своє запаморочливе сальто вже під водою. З особливою ретельністю всі ці трюки восени й узимку проробляють самці-горбачі, коли доглядають за самками. Потім випливає ритуал більш контактного залицяння. Він пливе за нею, обоє пускають до неба фонтани. Він її наздоганяє, тварини лягають у воді на бік, черево до черева, і ляскають один одного плавцями, та так лунко, що, говорять, їхні грайливі ляпанці чутні за милі. Перевернулися на інший бік і от встали в дивну позу тет-а-тет: солдатиками, головами вниз, а хвостами нагору, виставивши їх над водою. Все поки що гра.

Завершують її самі дійсні обійми у вертикальній позиції, але головами тепер нагору і над водою.

У таких вертикальних обіймах зачинають дитинчат і багато інших китів. Але не дельфіни, які роблять усе це мимолітне, на ходу, але теж після попереднього ритуального залицяння.

МАЛИЙ СМУГАСТИК - Balaenoptera acutorastrata

Самий дрібний вид сімейства смугастиків, розміри дорослих китів не перевищують 7-10 м, вага 7-9 т.. Забарвлення кита з боку спини темно-сіра з блакитнуватим відтінком, черевна поверхня біла. Спинний плавець досить високий (до 35 см.), грудні плавці вузькі, хвостові лопати відносно широкі. Малий смугастик - самий численний вид з китів Японського моря. Він досить звичайний у затоці Петра Великого й у центральній частині моря. Скупчення китів у колишні роки можна було спостерігати біля узбережжя п-ова Корея. В окремі сезони їхній видобуток складав 30 і більш китів. В даний час чисельність малого смугастика помітно зросла. Восени, у період підходу оселедця до берегів Примор'я, групи китів, іноді в 3-12 осіб можна зустріти в різних районах затоки Петра Великого. Стали досить звичайними зустрічі малих смугастиків уздовж берегів Примор'я в районі бухти Ольга і північному узбережжі.

Сезонні міграції малого смугастика в Японському морі не вивчені. Основним кормом для китів є масові види риб - оселедець, минтай, навага, анчоус, сайра й інші види.

У літні місяці кити надають перевагу триматись поодиноко або невеликими групами. Скупчення звичайно спостерігаються в районах достатку їжі. У 70-80 роки скупчення китів у літньо-осінній період відзначали досить часто в районі затоки Петра Великого й у берегів Примор'я, де промисловий флот вів видобуток оселедця - івасі. В даний час загальну чисельність малого смугастика ймовірно можна оцінити в 1-1,5 тис. осіб.

СЕЙВАЛ - Balaenoptera borealis

Значно більший малого смугастика, середні розміри китів складають 13-14 м, найбільша довжина може досягати 18 м. Окрас китів темно-сірий з блакитнуватим відтінком з боку спини, грудні плавці трохи укорочені, спинний плавець великий і розташовується на початку задньої третини тіла.

Китовий вус у сейвала відрізняється від вуса інших смугастиків тонкою волосоподібною бахромою і великою еластичністю. Цідильний апарат кита складається з великого числа пластин (іноді більш 300), які покриті дуже густою бахромою, що дозволяє китам виловлювати дрібні планктонні організми. Основними об'єктами харчування сейвала є копеподи, ракоподібні, головоногі молюски, стайні риби - корюшка, івасі, минтай.

У Японському морі сейвали зустрічаються досить рідко. На початку XX сторіччя китів зустрічали в південній частині Японського моря, у берегів п‑ова Корея і південного Примор'я. На початку 30-х років А.Г. Томілін двічі спостерігав одинаків сейвалів у бухті Золотий Ріг (м. Владивосток). Пізніше Б.А. Зенкович бачив у листопаді сейвала в затоці Петра Великого.

ФІНВАЛ - Balaenoptera physalis

Трохи крупніше сейвалу, середні розміри китів 18-19 м, маса тіла близько 50 т. Забарвлення двобарвне: темно-сіра з боку спини, світла на боках і біла на черевній порожнині. Тіло видовжене з високим спинним плавцем (до 50 см.), голова невелика. Грудні плавці вузькі, ширина їх у 4-5 разів менше довжини тіла. Пластини вуса широкі і короткі з грубою бахромою. Колір більшості пластин однотонний сіро-голубий.

Цідильний апарат фінвала складається з 350-365 пластин у правому і лівому ряду. Фінвал зустрічається на всій акваторії Японського моря. У листопаді-грудні китів можна спостерігати біля берегів Кореї і південно-західного узбережжя Японії. Навесні, у період літніх міграцій фінвалів зустрічали в затоці Петра Великого. Японські китобої в 40-50 роки XX сторіччя в окремі роки добували до 22 китів. Дані промислової статистики дозволяють припустити, що чисельність фінвала в Японському морі в ті роки могла складати до 300 китів (Соболевський, 1984). В наступні роки, внаслідок інтенсивного видобутку фінвала в Тихому океані, відбулося зменшення його чисельності. Сучасну чисельність фінвала в Японському морі, очевидно можна оцінити в 100-200 осіб.

СИНІЙ чи БЛАКИТНИЙ КИТ - Balaenoptera musculus

Самий великий вид серед смугачевих, середні розміри китів складають 23-24 м, маса - 70-80 т. Вага окремих осіб може доходити до 130-150 т., а розміри до 30-33 м. Забарвлення китів досить своєрідне – синювато-сіре, голова має більш темний колір, ніж спина і бічна поверхня. На тілі, особливо ближче до хвоста, мається безліч сірих плям різної форми. Тіло китів довге, голова невеликих розмірів із сильно вигнутої в сторони нижньою щелепою. Синього кита відрізняють широкі трикутні форми пластини вуса висотою до 130 см., бахрома і самі пластини пофарбовані в чорний колір. Цідильний апарат складається в середньому з 320-360 пластин.

Кити роблять регулярні міграції. У Японському морі вони вкрай рідкі. На початку XX столітті кілька китів були добуті в берегів Примор'я. Сучасна чисельність синіх китів у Японському морі залишається невідомою.

ГОРБАТИЙ КИТ - Megaptera novaeangliae

Кити середніх розмірів - 12-13 м, масою близько 40 т. Тіло коротке і товсте, особливо в передній частині. Голова велика, нижня щелепа довша верхньої і набагато ширше. На голові і нижній щелепі маються численні нарости у формі шишок. Грудні плавці дуже довгі й у великих осіб вони мають довжину до 4 м. Хвостові плавники широкі. Забарвлення на спині і боках чорне, черевна поверхня має плямисте забарвлення і навіть майже біле.

Горбачі роблять регулярно міграції з місць зимівель у теплих водах у райони літнього нагулу, розташовані в холодних водах (Охотське, Берингове моря). На початку XX століття в Японському морі горбаті кити зустрічалися у великих кількостях, але потім їх практично винищили. Спектр харчування горбатих китів більш різноманітний, чим в інших смугастиків. Основними об'єктами їхнього харчування будуть пелагічні і придонні організми - риби (терпуг, оселедець, минтай, тріска, лососі, окуні), ракоподібні й у меншому ступені головоногі молюски. Добове споживання корму може складати 2-3 тонни. Час перебування під водою звичайно не перевищує 10-15 хвилин. Горбачів відрізняє досить сильно розвитий інстинкт взаємної прихильності, самці ніколи не кидають поранену самку. У тиху погоду можна спостерігати як кити цілком вистрибують з води, розмахуючи в повітрі грудними плавцями. Горбаті кити як правило воліють триматися поблизу узбережжя, однак випадки їхнього обсихання вкрай рідкі. Кити самостійно можуть знятися з мілини за рахунок довгих грудних плавців.

СІРИЙ КИТ - Eschrichtius gibbosus

Дорослі кити мають довжину в середньому 11-13 м і важать близько 30 т. Тіло коротке, голова невелика, нижня щелепа масивна з кильовидним гребенем з переду. Спинний плавець відсутній, грудні плавці широкі і відносно короткі. Загальне забарвлення сіро-буре зі світлими плямами по всьому тілі. На боках хвостового стебла сірі плями більш темні і меншого розміру. Цідильний апарат представлений товстими, грубими пластинами.

У Японському морі зустрічаються сірі кити тільки охотсько-корейскої популяції. Зовсім недавно охотсько-корейска популяція сірих китів вважалася практично винищеною, однак із припиненням видобутку сірих китів з'явилася надія на відновлення чисельності цього виду. У сірих китів дуже чітко виражені сезонні міграції. Узимку кити в основному знаходяться біля берегів Кореї і Японії, а навесні мігрують на шельф північно-східного Сахаліну в Охотське море. Восени тварини роблять зворотні міграції. Літній нагул сірих китів, як показали результати спільної російсько-японської експедиції в липні-серпні 1995 р. в основному проходить на невеликій акваторії напроти затоки Пильтун поблизу східного Сахаліну.

Сірі кити харчуються донними тваринами. Важливу роль у харчуванні китів займають амфіподи, кільчасті хробаки і молюски, другорядна роль належить рибам. Здатність китів спушувати піщано-мулистий ґрунт кильовидним гребенем дозволяє тваринам добувати кормові об'єкти, що закопуються в поверхневих шарах.

Спостереження показали, що досить часто кити годуються невеликими групами в 4-6 осіб. Виявляється, що при груповій годівлі зовсім не обов'язково всім китам зорювати ґрунт. Молоді тваринні частину корму можуть одержувати знаходячись поруч з дорослими, проціджуючи розпушений ними ґрунт і не витрачаючи на це великих енергетичних зусиль. Материнська прихильність і взаємодопомога тут будуть однією з важливих форм поводження тварин.

На початку XX століття чисельність охотсько-корейскої популяції сірих китів у Японському морі складала приблизно 2,5-3 тис. осіб. Сучасна чисельність популяції приблизно в 10 разів нижче й оцінюється в 250 голів.

ПІВДЕННИЙ ГЛАДКИЙ КИТ - Eubalaena glacialis

У Японському морі виділяють у самостійний підвид японського гладкого кита. Кити характеризуються великими розмірами 14-16 м і великою вагою від 50 до 100 т.. Тіло коротке, товсте, забарвлення однотонне, темне. Спинний плавець відсутній, грудні плавці широкі. Підшкірний жировий шар дуже могутній, товщиною до 50 см..

Цей вид досить рідко зустрічається в Японському морі. Основним кормом китам служать дрібні планктонні ракоподібні, яких кити добувають переважно у верхніх шарах води. Кити дуже тихохідні, їхня максимальна швидкість менш 10 миль у годину. У результаті цей вид був легким видобутком для китобоїв. У XIX - початку XX сторіч вони практично були винищені в багатьох районах їхнього існування. У Японському морі чисельність південного японського кита вкрай низька.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6