Ссавці Чернігівської області 
Особливо характерні ці олені гіллястими рогами, які
мають не менше чотирьох відростків.
Волосяний покрив складається з грубого, ламкого
остьового волосу та досить м'якого підшерстя. Забарвлення рудувато-буре, взимку
— сірувато-буре. Біля хвоста є світла пляма — «дзеркало», яка поступово
переходить у загальний колір забарвлення крупу [6,551].
Новонароджені оленята до першого линяння мають
чітко виявлену плямистість.
Благородні олені оселяються в досить різноманітних
місцях: як у листяних, мішаних, так і в хвойних рівнинних лісах, у гірських
лісових масивах тощо. Живляться ці тварини різноманітною рослинною їжею, але
переважають листя, бруньки, однорічні пагони дерев і чагарників. Улітку значне
місце в живленні посідає і трав'яниста рослинність, мохи, гриби та різні ягоди.
Переважна більшість оленів живе невеликими
родинними групами, ватажками яких є старі самки. Старі самці ведуть самітній
спосіб життя, надаючи перевагу в цей час відлюдним, затишним урочищам. Лише
пізно восени і взимку вони нерідко збираються у великі стада.
Паруються олені не весною, як переважна більшість
ссавців, а восени. Парування супроводжується запеклими бійками самців, які
наповнюють у цей час лісовий масив голосним ревінням.
У кінці травня — в червні, після близько 9-місячної
вагітності, самки оленів щороку народжують частіше одне теля. Воно добре
сформоване, але перші два-три дні лежить нерухомо, затаївшись у затишному місці
в гущавині трави, серед заростей папороті тощо, і піднімається лише, щоб
поссати матір. У цей час від ворогів їх добре оберігає захисне плямисте
забарвлення. Не досягнувши навіть тижневого віку, оленята намагаються йти за
матір'ю, хоч ще не досить твердо стоять на ногах. У цей час разом з нею вони
старанно ховаються в густих хащах. Двотижневі оленята бігають і скачуть, а ще
через деякий час уже не відстають від стада. У вересні, коли оленята повністю
перейдуть на підніжні корми, дорослі самки приєднуються до самців[7,61].
Статевозрілими самки стають у дворічному-трирічному
віці. Перше теля у них звичайно народжується на третій рік. Самці беруть участь
у розмноженні після 4 — 5-річного віку.
Олені — цінні мисливські звірі, яких добувають
заради смачного м'яса, що має особливо високі харчові якості восени, і
добротної м'якої шкіри, з якої виготовляють високоякісну замшу.
Велику цінність мають і оленячі панти. Продукція,
яку одержують зі зрізаних пантів, йде на виготовлення цінного препарату —
пантокрину. Благородний олень є чудовою прикрасою наших лісів.
Козуля
Серед оленів фауни України козулю найчастіше можна
зустріти в лісі. Це типова лісова тварина.
Козуля — найменший за розмірами, граціозний олень,
довжина тіла якого до 140 см, помітно відрізняється від усіх інших оленів
порівняно коротким тулубом на довгих тоненьких ніжках (передні дещо коротші від
задніх). Голова маленька, широка біля очей і звужена до носа. Морда коротка,
шия витончена, гармонійно поєднується з граціозним тулубом. Вуха довгі,
верхівки їх округлі. Хвіст захований у волосяному покриві. На голові самців
майже вертикально поставлені ріжки з трьома паростками в кінцевій частині,
нижня частина горбкувата. Самки безрогі.
Як і в оленів, роги у козуль змінюються щороку.
Спадають вони в жовтні або листопаді. Незабаром на їх місці починають рости
нові, вкриті, як і в усіх оленів, оксамитовою шерсткою, яка після припинення
росту і закостеніння рогів злущується. Формування рогів закінчується в травні
[6,564].
Грубий, ламкий, одноманітно забарвлений волосяний
покрив у козуль улітку має яскравий бурувато-рудий колір, узимку — тьмяний,
сірувато-бурий, дещо темніший у задній частині тіла і світліший на боках. Біля
хвоста жовтувато-біла пляма — «дзеркало», яка не заходить вище основи хвоста.
У теплу пору року козулі пасуться лише надвечір і
на світанку; в похмурі дні й узимку, коли на добування кормів доводиться
затрачати багато часу, вони активні протягом доби.
Козуля — не стадний звір, більшу частину року
дорослі самці тримаються поодинці, а дорослі самки — невеликими родинними
табунами.
Живляться переважно різнотрав'ям, рідше — молодими
гілками, листям і бруньками різноманітних дерев і чагарників, серед яких
віддають перевагу вербі, березі, дубу, клену, ліщині, малині тощо. Часто й
охоче поїдають жолуді, гриби (особливо опеньки та грузді), ягоди (брусниці,
чорниці та суниці), мохи, деревну порость.
Узимку також досить інтенсивно споживають молоду
соснову хвою, а якщо є потреба, копитять сніг висотою до 10 см, добуваючи опале
сухе листя, вічнозелені плющ, хвощ, жолуді.
Парування у козуль починається на початку червня —
в кінці липня і триває не більше місяця.
Здебільшого наприкінці квітня — у травні, після
близько 8-місячної вагітності, самки, сховавшись у густі зарості, народжують
частіше двох, а зрідка і трьох немічних, яскраво-плямисто забарвлених малят,
які набувають одноманітного відтінку тільки у вересні.
Протягом тижня малята залишаються на місці
народження, затаївшись у гущавині трави. Якщо у приплоді двоє малят, вони
ніколи не лежать укупі, а перебувають на деякій відстані одне від одного. Вже
через тиждень малята супроводжують свою матір, а в двотижневому віці бігають
так швидко, що не відстають від дорослих. Живляться молоком більше двох
місяців, проте вже в місячному віці починають споживати зелену рослинну їжу.
Роги у малят-самців розвиваються вже з першої
осені, формування ж їх закінчується в квітні наступного року. Такі роги ще не
мають розгалужень.
Статева зрілість у молодих козуль настає на другому
році життя, але переважна більшість з них починає розмножуватися пізніше,
особливо самці, які не здатні побороти сильніших суперників.
Козуля — цінний перспективний вид копитних фауни
України. У неї дуже смачне м'ясо і легке хутро, а її красиві ріжки
використовують як декоративну прикрасу [6,551].
У деяких районах козулі також зазнають
конкурентного впливу інших видів оленів. Відомо, що в кварталах лісових
масивів, де в значній кількості розмножилися плямисті олені, козуль майже
немає.
Зубр
Цей типово лісовий звір з ряду парнокопитних по
праву вважається наймогутнішим серед усіх сучасних копитних нашої фауни.
Довжина тіла в них — до 3 м, маса — до 1000 кг. Голова завжди нахилена, велика.
На голові товсті, круглі, гострі на кінцях і вигнуті назовні роги. Лоб широкий,
помітно опуклий. Тулуб могутній, передня частина значно масивніша й вища, ніж
задня. Холка висока, горбом, шия міцна. Передні ноги сильні, товсті, значно
коротші від задніх. Густий волосяний покрив зубрів складається з м'якого підшерстя
і досить довгої грубої ості. На грудях і шиї він видовжений у вигляді гриви, а
на підборідді — у вигляді бороди каштаново-бурого кольору, голова і борода
значно темніші. Хвіст короткий, закінчується видовженим волоссям у вигляді
китиці.
Незважаючи на зовнішню незграбність у будові,
масивність і могутність тіла, зубри досить рухливі тварини, добре пробираються
між заростями в лісовій гущавині, можуть швидко пересуватися галопом, навіть по
глибокому снігу висотою до 1 м, перестрибувати рівчаки завширшки до трьох
метрів, долати перешкоди до 2 м заввишки, уникають лише скель. Добре плавають,
вільно ходять по багнистих болотах.
Улітку зубри живляться майже виключно різноманітною
трав'янистою рослинністю, лише взимку вони споживають молоді пагони, листя і кору
деревних і чагарникових порід, особливо верби, осики, дуба, ясеня, ліщини.
Улітку зубри пасуться переважно зранку і надвечір. У спеку звичайно
відпочивають десь у заростях, пережовуючи жуйку.
Із середини серпня — першої половини вересня у
зубрів протягом місяця триває шлюбний період. У цей час до родинного табору,
який частіше складається з трьох-чотирьох дорослих самок, молодих тварин обох
статей і підсосних телят (функцію вожака виконує найсильніша доросла самка),
приєднується 5—6-річний самець.
Перед народженням телят зубриці відокремлюються від
гурту, розшукують собі затишну відлюдну схованку. На початку літа, після майже
дев'ятимісячної вагітності, самка народжує добре сформоване теля, яке вже через
годину здатне стояти на ногах, а ще через півгодини — йти за матір'ю [6,552].
У 20-денному віці зубренята починають скубти молоду
травичку, хоч молоком матері продовжують живитися майже до кінця першого року
життя. З матір'ю молоді зубренята залишаються й на другий рік.
Господарське значення зубрів може розглядатися лише
в плані майбутнього. Цей чудовий мисливський звір має дуже смачне м'ясо,
особливо в молодому віці, що не поступається поживними якостями м'ясу свійської
худоби. Дорослий зубр дає близько 0,5 тонни м'яса. Велику цінність має також
міцна, товста шкіра. Але зараз головне — зберегти цю пам'ятку живої природи.
Хоч зубрів і занесено до Червоної книги УРСР, але
небезпеки вимирання цього звіра в нашій республіці вже не існує.
Горностай
Горностай, тварина також з родини куницевих, зовні
дуже схожий на ласку. Тіло в нього тонке, гнучке, завдовжки близько 30 см.
Голова невелика, морда коротка, вуха маленькі, заокруглені, ледве помітні. Ноги
короткі, сильні. Хвіст довгий (дорівнює третині довжини тіла), не пухнастий.
Волосяний покрив у горностая густий, короткий,
улітку верхня частина його тіла і хвіст бурувато-коричневі, горло, груди і
черево — білувато-жовті. Узимку забарвлення тіла чисто-біле, тільки кінець
хвоста темний.
Дуже виразна ознака горностаїв — це чорно-буре
забарвлення кінчика хвоста.
І влітку, і взимку горностая побачити майже нікому
не вдається. Це надзвичайно потайний звір і на полювання виходить зі своєї
схованки звичайно лише вночі. Основними об'єктами живлення горностая взимку є виключно
різноманітні мишовидні гризуни — миші, полівки, пацюки тощо. Лише влітку його
раціон значно поповнюється такими дрібними тваринами, як жаби, ящірки, птахи,
що гніздяться на землі, та їхніми яйцями.
Оселяючись звичайно поблизу заболочених водойм, горностаї
настирливо переслідують водяних полівок, які іноді становлять важливу складову
частину їхнього раціону (40 і більше процентів). Горностаї дуже добре плавають,
тому в раціоні їх живлення багато водяних тварин — жаб, мальків риб, водяних
комах [7,76].
Розмножуються горностаї з другої половини лютого до
початку квітня. Самка один раз на рік, після майже 10-тижневої вагітності,
народжує четверо — восьмеро, а іноді й більше сліпих, голих, немічних малят,
які швидко розвиваються. На дев'ятий день після народження вони прозрівають. На
початку червня здатні самостійно здобувати собі їжу, а в кінці серпня майже не
відрізняються від дорослих.
У межах свого поширення горностаї приносять велику
користь сільському господарству, активно знищуючи велику кількість мишовидних
гризунів та інших шкідників сільськогосподарських і лісових культур.
Полювання на них на всій території України на
горностая заборонено. Такий спосіб охорони, можливо, приведе до збільшення
кількості цих виключно корисних звірів.
Миша польова
Мишу польову, звірка з ряду гризунів, який
належить. Як і інші миші, до родини мишовидних гризунів, легко розпізнати. На
відміну від інших видів справжніх мишей найхарактерніша ознака її — виразна
чорна смуга, що проходить від лоба вздовж спини. Волосяний покрив спини
рудувато-бурий. Горло, груди і черево білясті. За своїми розмірами польова миша
мало відрізняється від лісової. Довжина тіла близько 12 см, але на відміну від
лісової миші вуха в неї короткі, відігнуті наперед, не досягають очей. Хвіст з
добре виявленими кільцями, утвореними роговими лусочками, дещо коротший за
тулуб.
Більшу частину року польові миші живляться листям,
зеленими стеблами й насінням різноманітних диких трав, ягодами, під час
дозрівання хлібів — зерном. Нерідко до їх раціону потрапляють дрібні комахи,
їхні личинки та інші безхребетні тварини.
Навесні польові миші активно розмножуються. Для
виведення малят влаштовують звичайно на невеликій глибині (близько 20 см і лише
зрідка глибше) гніздову камеру, добре вистелену подрібненою соломою і сухою
травою. Від камери на поверхню землі ведуть два-три виходи. Досить часто вони
будують і напівпідземні гнізда, які влаштовують під купами соломи, між камінням
тощо [1,48].
За рік у польових мишей буває до чотирьох приплодів
по п'ять — вісім малят у кожному. Вагітність триває 22 дні. Перерва між
приплодами в теплу пору року триває приблизно 2 місяці.
Мишенята народжуються дуже немічними, сліпими,
голими. Проте вони досить швидко розвиваються: в п'ятиденному віці вкриваються
пушком, у десятиденному — цілком нагадують дорослих, а тритижневі мишенята вже
самостійно розшукують собі їжу. Через два з половиною місяці молоді польові
миші починають розмножуватися.
Обгризаючи зелену кору, пагони на плодових деревах
і в лісопосадках, польові миші завдають значної шкоди лісовому господарству та
садівництву, а в сприятливі для розмноження роки вони розмножуються в такій
кількості, що завдають великих збитків хлібним культурам (пшениці, житу,
кукурудзі тощо), знищуючи зелені сходи та достигле зерно [7,84].
Як шкідливий гризун відчутну шкоду польові миші
завдають у районах Полісся.
У польових мишей багато природних ворогів: ними
живляться лисиці, тхори, ласки та різні хижі птахи і насамперед сови.
3.4 Звірі водойм та узбереж
Кутора звичайна
Серед землерийок з ряду комахоїдних звірів фауни
України, які населяють найрізноманітніші місця життя, лише один вид — кутора
звичайна є водяною твариною. Про це свідчить будова її тіла. Це невелика, схожа
на мишу тварина, довжина тіла її — до 10 см. Голова невелика, закінчується
видовженим гострим рухливим хоботком. Короткі вушні раковини і маленькі очі
заховані в хутрі і майже не помітні. Кінцівки короткі. Краї підошов і пальці
коротеньких лапок вкриті довгими, пружними волосинками. Хвіст циліндричної форми.
Нижній бік його вкритий кільцевими лусками, на яких містяться жорсткі видовжені
волосинки, що утворюють кіль.
Такі особливості будови значно збільшують плавальні
можливості цих звірків. Вони з великою майстерністю плавають, тримаючись майже
на поверхні води, переборюючи сильну течію, спритно пірнають і добре бігають у
пошуках їжі по дну водойми [7,102].
Забарвлення густого, короткого, бархатистого
волосяного покриву кутори влітку зверху чорне, взимку темно-буре, добре
відмежоване від сріблястого забарвлення черевної частини тіла.
Живляться найрізноманітнішою тваринною їжею, але
переважно комахами, їхніми личинками, дощовими черв'яками, молюсками,
ракоподібними, рибами, жабами тощо.
Хоч кутори особливо діяльні вночі, проте нерідко
виявляють активність і протягом усієї доби. Маса корму, який кутора споживає
протягом лише однієї доби, перебільшує навіть масу тіла звірка. Нерідко її
жертвами стають дрібні ссавці, птахи, риби, набагато більші за неї. Узимку,
користуючись численними ходами під снігом, знаходять достатню кількість
різноманітної їжі, не виходячи на поверхню.
Житлові нори кутори риють біля берегів водойм і
лише зрідка користуються підземними ходами полівок або кротів. Закінчується
нора кутори великим розширенням — гніздовим кублом, яке кутори вистеляють сухою
травою і листям. У березні — квітні, тільки розтане сніг, самка після 24-денної
вагітності народжує шестеро-десятеро голих, сліпих, безпомічних малят. Годує їх
молоком близько 35 днів. Малята швидко розвиваються і вже в шеститижневому віці
починають самостійне життя. Статевозрілими кутори стають у перший рік життя.
Розмножуються двічі на рік.
Поїдаючи мальків та ікру риб, кутори завдають шкоди
ставковим господарствам, проте це шкода незначна через малу кількість цих
звірків. Винищуючи численних комах — шкідників сільського господарства і
лісових ділянок, розташованих уздовж узбереж водойм, кутори приносять користь.
Норка європейська
Серед хижих, переважно наземних, звірів підродини
куницевих лише один рід — норки — напівводяні тварини. Вони добре
пристосувалися до життя в безпосередній близькості до води і частково навіть у
воді.
За розмірами (довжина тіла близько 40 см) і будовою
тіла норки нагадують свіуд, найближчих родичів — тхорів, але відрізняються від
них ознаками, характерними для напівводних звірів.
Тіло норок клиновидне, гнучке, помірно видовжене і
дещо сплющене. Голова невелика, з коротконосою сплющеною мордою. Вуха маленькі,
широкі, округлі, ледве видно їх з хутра.
Від інших куницевих норки відрізняються і будовою
кінцівок, пальці ніг мають шкірясті плавальні перетинки, які особливо розвинені
на задніх ногах, де доходять до третьої фаланги.
Під час плавання норка гребе частіше передніми
ногами, допомагаючи собі задніми. Коли норка пливе повільно, ,над поверхнею
води залишається лише її голова, а при швидкому плаванні видно майже всю спину
[2,36].
По суші пересувається спритно і досить швидко,
роблячи при цьому граціозні рухи.
Короткий волосяний покрив норки, що рівномірно
вкриває її тіло, також пристосований до напівводного життя. Тепле, злегка
хвилясте підшерстя вкрите більш рідкою, грубою товстою остю і добре захищає
тіло від проникнення води.
Забарвлення волосяного покриву норки одноманітне:
брунатно-буре, з блискучими темно-коричневими відтінками. На череві воно
непомітно набуває сірувато-бурого кольору. Вуха — світло-коричневі. Верхні і
нижні губи, а також підборіддя — білі.
У незначній кількості норки поширені в усіх
областях України, але частіше зустрічаються в лісовій зоні
Свої нори будують на підмитих берегах водойм, між
корінням кущів і дерев, біля самої поверхні води або трохи вище її рівня, хоч
нерідко оселяються і в прикореневих дуплах старих дерев або використовують
готові нори водяних полівок, дещо розширивши їх. У цих норах, звичайно на рівні
поверхні води, вони влаштовують житлові кубла, добре вистеляючи їх сухою
травою, пір'ям, волоссям тощо.
У зимову сплячку норки не впадають, діяльні
протягом усього року.
Живляться переважно дрібними водяними тваринами або
тими, що зустрічаються поблизу водойм: дрібною рибою, раками, жабами, водяними
полівками. Рідше споживають наземних мишовидних гризунів, птахів, їхні яйця,
молюсків, комах тощо [7,106].
Самка народжує малят у житловому кублі. Тільки
перед родами вона старанно вистеляє кубло м'яким матеріалом, де й перебуває
більшу частину часу до народження малят. Наприкінці квітня або на початку
травня, у норки (раз на рік), після близько 40-денної вагітності, народжується
четверо — семеро малят, які спочатку дуже повільно розвиваються. Прозрівають
малята лише в місячному віці. Через два місяці починають виходити з батьками на
полювання, а на початку серпня вже ведуть самостійне життя.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
|
|
