Валютні операції банку (на прикладі діяльності АКБ "Приватбанк") 
Якщо рівень ризику з
якоїсь причини не вдається мінімізувати, керівництво банку може прийняти
рішення про його обмеження. Обмеження ризику або його зниження до допустимого
рівня досягається обмеженням обсягів операцій, у зв'язку з якими виникає ризик,
і (або) скороченням періоду часу, упродовж якого банк наражається на
відповідний ризик. Обмеження обсягів операцій забезпечує зменшення розмірів
можливих втрат, а скорочення ризикового періоду дає змогу знизити ймовірність
настання негативної події.
Моніторинг ризику – це
процес функціонування регулярної незалежної системи оцінювання та контролю за
ризиком з механізмом зворотного зв'язку. Система моніторингу ризиків допомагає
корегувати поточну діяльність згідно із сигналами попередження, що їх вона
генерує з використанням механізму зворотного зв'язку. Результативність системи
управління ризиками в цілому залежить від ефективності системи моніторингу. За
такого підходу до організації процесу управління менеджери середньої ланки
відповідають і за надійність локальної системи, і за втілення в життя
стратегічних цілей, сформульованих на рівні вищого керівництва банку.
Згідно статті 44
(Управління ризиками) Закону України «Про банки та банківську діяльність» [2],
банки створюють постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління
ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій,
лімітів ризиків контр-партнерів, країн контр-партнерів, структури балансу
відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо
ризикованості та прибутковості діяльності банку.
Для забезпечення
додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі
комітети, зокрема:
1) кредитний комітет, який щомісячно оцінює
якість активів банку та готує пропозиції щодо формування резервів на покриття
можливих збитків від їх знецінення;
2) комітет з питань управління активами та
пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість
активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання
відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним підрозділам
банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають;
3) тарифний комітет, який щомісячно аналізує
співвідношення собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих
тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів.
Важливим аспектом управління
валютним ризиком є практика централізованого регулювання валютної позиції
уповноважених банків. У загальному випадку учасники валютного ринку мають самі
визначати той рівень валютного ризику, який вони згодні прийняти для отримання
прибутків. Однак для тих суб'єктів господарської діяльності, фінансовий стан
яких зачіпає інтереси великої частини населення і впливає на стан суспільства в
цілому, рівень позиційного валютного ризику може регулюватися централізовано
встановленням нормативів і певних вимог. До цієї категорії належать передусім
комерційні банки. Такий підхід базується на тому, що банківський бізнес полягає
у наданні послуг клієнтам і не повинен включати ризик, не пов'язаний з
необхідністю проведення цих операцій. Банк є посередником між клієнтом і
валютним ринком, тому валютну позицію банку необхідно встановлювати на рівні,
який відбиває нормальні потреби щодо проведення клієнтських операцій.
Менеджментові банків бажано утримуватися від спекулятивних операцій обмеженням
величини відкритої валютної позиції. Утім, досить часто банки все ж проводять
такі операції, використовуючи сприятливу кон'юнктуру валютного ринку для
отримання додаткового (спекулятивного) доходу.
Практика обмеження
валютного ризику комерційних банків у різних країнах відрізняється. Подекуди
функцію управління валютними позиціями комерційних банків виконують центральні
банки, установлюючи нормативні вимоги щодо їх максимально допустимого розміру.
Наприклад, у Великий Британії розраховується норматив достатності капіталу банків
для здійснення операцій з іноземною валютою. В інших країнах, наприклад у США,
валютна позиція банків централізовано не регулюється, управління нею
керівництво банку здійснює самостійно, встановлюючи ліміти експозиції та
валютного ризику для дилерів різних рангів. Водночас валютна експозиція банку
має бути оголошена на ринку, щоб акціонери і клієнти знали про рівень валютного
ризику цієї кредитної установи. Оскільки американські банки не виключають
повністю валютного ризику, то для страхування створюється резерв на покриття
втрат від валютних операцій, який становить у середньому до 8% величини
капіталу банку.
В Україні діяльність
комерційних банків на валютному ринку регулює Національний банк України через
ліцензування валютних операцій та встановлення обов'язкових нормативів.
Починаючи з 2002 року для контролю за рівнем валютного ризику комерційних
банків запроваджено норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої)
валютної позиції, у тому числі норматив для обмеження ризику загальної довгої
валютної позиції і норматив для обмеження ризику загальної короткої валютної
позиції банку.
Для запобігання
можливості валютних спекуляцій комерційними банками НБУ не лише контролює
дотримання ними встановлених нормативів відкритої валютної позиції, а й суворо обмежує
перелік операцій, які банки можуть здійснювати власним коштом. Сукупний вплив
обмежень і правил здійснення валютних операцій призводить до того, що навіть
маючи можливість провести операції з іноземною валютою власним коштом на
міжбанківському ринку, банки часто відмовляються від цього. Наприклад,
виступаючи як покупець валюти, банк зобов'язаний сплатити збір на обов'язкове
державне пенсійне страхування в розмірі 1% суми (в гривнях), витраченої на
купівлю валюти, що зазвичай перевищує суму доходу від курсової різниці за
зовнішньою та внутрішньою угодами.
Правила валютного
регулювання, затверджені НБУ [20], практично повністю унеможливили проведення
спекулятивних операцій з валютою. Дилери банків вважають, що для проведення
арбітражних операцій ринок став неліквідним, і динаміка внутрішнього валютного
курсу за таких обставин цілком залежить від кількості заявок на купівлю чи
продаж валюти. Ці зусилля спрямовано на забезпечення поступового та
прогнозованого руху обмінного курсу гривні з орієнтацією валютного ринку на
обмеження спекулятивної діяльності. Проте централізоване регулювання валютної
позиції комерційних банків встановленням обов'язкових нормативів лише обмежує
валютний ризик, але ще не означає його уникнення. Тому перед менеджментом банку
постійно постає завдання регулювання величини та виду (довга чи коротка)
позицій за різними іноземними валютами.
У процесі управління
валютним ризиком банк може застосувати дві альтернативні стратегії, утримуючи
валютну позицію відкритою (стратегія максимізації прибутку) або закритою.
Стратегія управління активами і пасивами, яка передбачає вирівнювання валютної
структури балансу у напрямі закритої валютної позиції, називається валютним
метчингом. Застосовування цієї стратегії дає змогу банку уникнути частини валютного
ризику. Проте і ця стратегія не виключає його повністю, оскільки залишається
ризик, пов'язаний з репатріацією прибутків від міжнародної діяльності або
виплатою дивідендів в іноземній валюті. Вирівнювання структури активів і
пасивів в іноземній валюті для зниження валютного ризику банку на практиці не
завжди можливе. На регіональних ринках окремі валюти іноді виявляються не
досить популярними та доступними і учасники ринку не завжди мають можливості
для повного узгодження всіх надходжень і платежів у всіх іноземних валютах.
Особливо це стосується банків, адже вони оперують великими обсягами багатьох
валют, а також тому, що їхня валютна позиція суттєво залежить від потреб
клієнтів. Отже, обираючи стратегію управління валютним ризиком, важливо зважити
на те, що можливість повного узгодження всіх надходжень і платежів в іноземній
валюті є радше теоретичною і на практиці досягти такої відповідності практично
неможливо.
Банки мають можливість
зупинити вибір на альтернативній стратегії – максимізації прибутку. Суть її
зводиться до того, що учасники ринку «грають» на валютних курсах для отримання
прибутків спекулятивного характеру, залишаючи валютну позицію відкритою та
свідомо наражаючись на підвищений ризик. У такому разі управління валютною
позицією здійснюється з огляду на закономірність: довга валютна позиція
приносить прибутки в разі підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у
разі його зниження, а коротка – навпаки. Що вищий ризик бере на себе учасник,
то більший прибуток він може отримати від «гри» на валютних курсах, але за
несприятливих змін на валютному ринку втрати через узятий валютний ризик також
будуть суттєвими.
Правильним є і протилежне
твердження: зниження рівня валютного ризику означає не тільки зменшення
ймовірних збитків, а й обмеження потенційних можливостей отримання прибутків.
Саме ця обставина спонукає деяких учасників валютного ринку, в тому числі і
банки, свідомо залишати свої позиції незахищеними в сподіванні на отримання
додаткових прибутків від сприятливої динаміки ринкових параметрів.
Якщо банк обрав стратегію
максимізації прибутку, виникає потреба оцінити валютний ризик і можливі
наслідки прийнятих управлінських рішень. Залежність між величиною прибутків
(збитків), одержаних у результаті утримання банком відкритої валютної позиції,
та змінами валютних курсів на ринку описується аналітичною моделлю [68]:
(3.1)
де – прибуток (збиток), отриманий від
переоцінювання валютних коштів у зв'язку зі зміною валютного курсу;
VP – валютна
позиція банку;
sp, s –
прогнозований і поточний валютний курс відповідно.
Особливістю моделі є
наявність чинника невизначеності, пов'язаного з прогнозами очікуваних значень
валютного курсу (sp). Прогнози справджуються з певною
ймовірністю, тому запровадження в модель ймовірнісних характеристик
(ймовірність того, що валютний курс досягне прогнозованого значення) дає змогу
проводити поглиблений аналіз, порівнюючи кілька сценаріїв. У такому разі
отримують два показники: імовірність настання події та суму можливих втрат, яка
з нею кореспондується.
Прогнозування валютного
курсу – це складний процес, який потребує застосування сучасних технологій,
кількісних методів аналізу, високого рівня підготовки кадрів. У процесі
прогнозування використовується сучасний аналітичний інструментарій. Аналітики
також спираються на власні міркування щодо зміни форвардних валютних курсів, що
дає змогу враховувати й ті чинники, які не мають кількісних характеристик.
Різниця між форвардним і споткурсом залежить від різниці в рівнях відсоткових
ставок за валютами та від тривалості форвардного періоду. З продовженням
строків різниця між спотовим і форвардним валютними курсами зростатиме. У
процесі прогнозування валютних курсів потрібно брати до уваги не лише
результати розрахунків, а й такі чинники, як поточні умови валютного ринку;
результати аналізу кривої дохідності цінних паперів; співвідношення попиту і
пропозиції на форвардних валютних ринках; результати прогнозування швидкості,
напряму та величини зміни відсоткових ставок. Крім того, банки можуть
скористатися прогнозами професійних аналітиків.
Отже, рівень валютного
ризику банку залежить не тільки від власної позиції банку, яка може бути
обчислена досить точно, а й від ринкової кон'юнктури, прогнозування якої є
серйозною проблемою. Міжнародний досвід свідчить, що навіть у порівняно
благополучних країнах банкіри останнім часом надають перевагу стратегіям
мінімізації ризиків. У цьому разі модель валютного метчингу слугує
інструментарієм аналізу та обґрунтування внутрішніх лімітів валютного ризику і
допустимих діапазонів зміни фінансових результатів діяльності банку.
У процесі управління
валютним ризиком і валютною позицією комерційні банки застосовують дві
основні групи методів: управління валютною структурою балансу та хеджування
валютного ризику.
Зміст першої групи
методів зводиться до впливу на валютну структуру балансу для обмеження
наслідків переоцінки валютних інструментів. До цих методів належать: структурне
балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних
операцій; зміна строків валютних платежів (випередження та відставання);
дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті. Структурне балансування
валютних потоків полягає в узгодженні обсягів і строків активних і пасивних
операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк. Ідея методу
структурного балансування може застосовуватися щодо будь-яких балансових
операцій з валютними коштами (конверсійні операції, укладення кредитних і
депозитних угод в іноземній валюті, узгодження валютних надходжень і платежів,
проведення форфейтингових операцій, реструктуризація кредиторської та
дебіторської валютної заборгованості, купівля та продаж цінних паперів,
деномінованих в іноземній валюті, та ін.). Обсяги та терміни проведення
зазначених операцій добираються так, щоб це дало змогу закрити валютні позиції
або знизити їхній розмір до прийнятного рівня.
Одним із прийомів, що
широко використовується банками у процесі управління валютними позиціями, є
проведення конверсійних операцій. Наднормативний розмір позиції за певною
валютою може бути зменшений її обміном на іншу валюту, за якою розмір позиції
був нижчий за норматив. Це дає змогу увідповіднювати валютні позиції до
встановлених вимог без здійснення операцій з базовою валютою. Зазвичай банки
вдаються до конверсії валюти, курс якої знижується, у надійнішу та стабільнішу
валюту. Наприклад, якщо очікується зростання курсу долара США щодо німецької
марки, то має сенс швидкий обмін вільних грошових коштів у марках на долари.
Однак конверсійні операції майже не впливають на розмір загальної валютної
позиції банку, прийнятої в Україні, і тому не можуть бути використані для її
регулювання.
У процесі управління
валютним ризиком банки можуть скористатися методом випередження та відставання
(leads and lags від англ. випередження та відставання), який ґрунтується на
змінах строків платежів в іноземних валютах залежно від очікуваних коливань
валютних курсів. Маніпулювання строками дає змогу закрити короткі позиції за
певними валютами до зростання їхнього ринкового курсу і відповідно довгі
позиції – до зниження курсу. До найпоширеніших на практиці форм зазначеної
тактики належать:
– прискорення
репатріації (повернення до своєї країни зза кордону) капіталу, прибутків, інших
грошових коштів в очікуванні ревальвації національної валюти або сповільнення
процесів репатріації перед девальвацією національної валюти;
– прискорення чи
сповільнення погашення основної суми боргу в іноземній валюті та виплати
відсотків залежно від зміни валютного курсу;
– дострокова оплата
послуг і товарів (основних фондів, товарно-матеріальних цінностей) у разі
підвищення курсу валюти платежу або затримка платежів у разі очікування
зниження курсу;
– прискорення чи
сповільнення нарахування і виплати дивідендів, надходження коштів в іноземній
валюті до статутного фонду банку та ін.;
– регулювання
одержувачем інвалютних коштів строків їх конверсії в національну валюту.
Можливості застосування
прийому випередження та відставання визначаються передусім законодавчим
регулюванням країни та умовами фінансових контрактів. У переважній більшості
угод, за якими відбуваються платежі, передбачається і можливість дострокової
оплати, і види та розмір штрафних санкцій (пені, неустойки та ін.) за несвоєчасне
здійснення переказів валютних коштів. В останньому випадку затримка платежу
через зниження курсу буде виправдана лише тоді, коли зниження витрат на
придбання валюти за новим курсом перекриє суму нарахованих штрафів.
Прийом дисконтування
платіжних вимог в іноземній валюті становить різновид обліку векселів і полягає
в перевідступі банку права вимоги заборгованості в іноземній валюті в обмін на
негайну виплату банком власнику векселя відповідної суми коштів у національній
або іншій іноземній валюті. Дисконтування здійснюється здебільшого через
проведення форфейтингових операцій. Банк купує векселі на всю суму і на повний
строк без права їх регресу (обороту) на попереднього власника. Відмінність цієї
операції від традиційного обліку векселів полягає в тому, що форфейтингові
операції проводяться з великими обсягами платежів в іноземній валюті (звичайно
не менш як 1 млн. дол. США) та з тривалим кредитом (на період від півроку до
5–7 років). Загальноприйнятою практикою є наявність гарантії третьої особи або
аваль, а також здійснення серії регулярних платежів, які оформлені простими
векселями. Форфейтинг може розглядатись як експортний факторинг і є, по суті,
кредитуванням експортера.
Дисконтування платіжних
вимог в іноземній валюті здійснюється також іншими способами, які мають певні
відмінності порівняно з форфейтингом, такі як право регресу векселів,
спеціальний, узгоджений сторонами занижений валютний курс та ін. Добір
платіжних вимог, що дисконтуються, за строками виплат згідно з власними
потребами банку допомагає менеджментові планувати майбутні дії щодо управління
валютною позицією. Дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті має низку
обмежень і недоліків, які й зумовлюють його незначне поширення у процесі
управління валютною позицією. Навіть якщо банку вдалося знизити позиційний
валютний ризик за допомогою таких операцій, то форфейтер (банк) наражається на
інші ризики (ризик неплатежу, політичний ризик у країні емітента векселів,
ризик переказу валютних коштів, який полягає в неможливості виконання зобов'язань
в іноземній валюті країною покупця). Крім того, банку не вдається уникнути
валютного ризику, пов'язаного зі зміною курсу валюти платежу впродовж дії
форфейтингової угоди. Тому не кожний банк погоджується стати форфейтером. Деякі
банки, навпаки, спеціалізуються на такому способі фінансування експортерів.
Здебільшого форфейтингові
операції проводяться банком для отримання прибутків від різниці між номінальною
сумою векселя та реальною величиною коштів, виплачених банком їхньому власнику,
а також одержання комісійного доходу. Законодавство та правила валютного
регулювання в окремих країнах можуть обмежувати можливості використання методу
дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті, як це й відбувається у
вітчизняній практиці.
Загалом управління валютними
позиціями за допомогою проведення балансових операцій часто не відповідає
власним потребам і планам банку, а іноді не вигідне з погляду витрат.
Вітчизняні банки змушені вдаватися до таких прийомів за браком необхідних умов
для застосування сучасніших і досконаліших методів регулювання валютної
позиції, таких, зокрема, як строкові валютні угоди.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
|
|
