Реферат: Українські благодійники та меценати кінця ХІХ – початку ХХ століття 
Тадей Рильський господарював у
Романівці сорок років. Досконало вивчивши цивільні закони, давав безкоштовні
юридичні консультації романівцям і жителям навколишніх сіл. Не обмежувався
порадами, а складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній
адвокат. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну
церковнопарафіяльну школу, а потім збудував для неї окреме приміщення,
оплачував учителя і сам учителював.
Рильський зажив слави доброго
агронома та економіста. Селяни разом з ним постачали хліб аж до Кенігсберга,
поминаючи посередників – місцевих факторів. Це свідчить про те, що Романівні вирощували
добірне зерно. Тадей Розеславович допоміг сільській громаді дешево купити землю
в сільського поміщика, а місцевим чиновникам – закріпити за собою чиншові
ґрунти (орендовані землі).
Ще на початку наукової діяльності
Рильський почав друкувати свої праці з етнографії та економіки у часопису
“Основа”, який виходив у Санки-Петербурзі. Далі розвинув економіко-правову тему
в “Киевской старине” і найбільшому за обсягом творі
“Студії над основами розкладу багатства”.
Тадей
розглядає теорію вартості, співвідношення між капіталом і працею. За його
дослідженнями, відносини у промисловості характеризуються свободою економічних
чинників, індивідуальною власністю на всі матеріальні блага; праця – єдина
основа і джерело власності. Згідно з Тадеєм Рильським, має бути як суспільне
капіталістичне, так і приватне капіталістичне господарство. Селянство повинне
орендувати землю в держави. Проте класову боротьбу Рильський не вважав рецептом
для вирішення суспільних проблем.
З теоретичних посилань випливають
практичні висновки. Давши яскраву та об’єктивну оцінку становищу робітників
оцінку становищу робітників у поміщицьких економіях, Рильський закликає
заробітчан до організованого (але не насильницького) опору кабальницьким
намаганням поміщиків. Серед інших вимог має бути скорочення робочого дня до
десяти годин, дотримання безпечних умов прав (наприклад, наявність загороджених
пасів у молотарок), у степу – облаштування просторих куренів для відпочинку,
налагодження харчування та лікарської допомоги тощо.
Тадей Розеславович пише
українською мовою популярні книжечки для селян: “Сільські пригоди” – з
практичними порадами про право випасу селянської худоби в поміщицьких лісах,
вигіднішого ведення сільського господарства; “Херсонські заробітки” – про те,
як селяни Київської, Полтавської, Чернігівської та Подільської губерній ходять
улітку на заробітки до Херсонської губернії, які там гроші платять, скільки
коштує проїзд і як доїхати – своєрідне керівництво для заробітчан.
Помітні праці Тадея Рильського,
зміст яких розкривають їх назви: “До вивчення українського народного
світогляду” і “Нариси про правові норми економічного життя”. У них автор
викладає свої спостереження як за часів молодості, так і зрілого віку.
Неопублікована творча спадщина
Тадея Рильського також значна. Це: “Заметки о внутренней
жизни Гетманщины”, “2-й семестр, у 3-х зошитах”, 1863 рік,
очевидно, це – курс лекцій, який Рильський читав у недільних школах: “Заметки,
выписки по всеобщей и русской истории”, “Замітки по історії
англійських селян”, “Історичний перегляд репортиційних стосунків у селян”,
“Історія Англії до 60 рр. ХІХ століття”, “Статистично-економічні відомості по
країнах Західної Європи”.
Незабаром Тадей став членом
культурно-освітнього товариства – Київська Громада.
Помер Тадей Розеславович 25 вересня 1902 року
в Романівці.
Нащадок князівського роду Рильських Тадей
Розеславович з дружиною, простою селянкою Меланією Федорівною, привели у світ
трьох синів: старшого Івана 1879 року народження, середульшого Богдана –
1882-го і молодшого Максима – 1895 року.
Іван Рильський закінчив юридичний факультет
Київського університету. В інституті рукопису НБУ ім. В.Вернадського у фонді
114 зберігаються рецензії Івана Рильського на книжку Бикова “Англія та
англичане. Боротьба їх за волю і парламент” та брошуру Одарки
Романової “Індія та індуси” (обидві рецензії датовані початком ХХ століття);
також на книжку Кульжинського “Канада” і брошуру В.Корольова “Дотепне
харчування подвірної худоби”. Після революції Іван Тадейович учителював у
Романівці, в школі, яку організував разом з братами Богданом та Максимом.
Перекладав українкою твори Мопассана і Меріме з французької, Джека Лондона – з
англійської, книжку “Костка Неперський” – з польської. Помер у голодомор
1933-го року.
Богдан Рильський жив головним чином при молодшому
братові. Відомий його переклад з російської твору Олександра Гріна “Скарби
африканських гір”. Помер 1939 року.
Найдовший вік і слава судилися Максиму
Рильському – відомому поетові, перекладачеві, громадському діячеві, директорові
Інституту фольклору й етнографії Академії наук УРСР.
Народився максим Рильський 19 березня 1895
року в Києві на вулиці Тарасівській, 12. Початкову освіту здобув удома в селі
Романівці. Підготовка виявилася настільки ґрунтовною, що дала можливість одразу
вступити до третього класу київської приватної гімназії Володимира Науменка
(приміщення збереглося по вулиці Ярославів Вал).
Максим Рильський видає першу поетичну збірку
“На білих островах” у 15-річному віці й одразу привертає до себе увагу
літературних критиків. 1915 року вступає на медичний факультет Київського
університету, але згодом здобуває філологічну освіту в Київському університеті,
щоправда, не встигши закінчити навчання через громадянську війну. Їде
вчителювати до Романівки. Віршує і перекладає. Зазнає критики як представник
течії неокласиків, що продовжували традиції красного українського і світового
письменства. Від 1923 року – на творчій роботі в Києві. 1931-го року Максима
Рильського заарештовано та кинуто до Лук’янівської в’язниці, звинувачено у
зв’язках із заарештованими раніше “членами СВУ”. За п’ять місяців поета
випущено. З метою самозбереження змушений був написати “Пісню про Сталіна”.
1947 року Рильського звинувачено в
“українському буржуазному націоналізмі”, але він уже був обраний до Верховної
Ради СРСР і чи не це вберегло його від репресій. Помер максим Тадейович 24
липня 1964 року.
Лишив по собі значну поетичну спадщину, до
якої увійшли збірки оригінальних поезій, серед яких найяскравіші “Під осінніми
зорями”, “Синя далечінь”, “Крізь бурю й сніг”, “Гомін і відгомін”, “Київ”,
“Мандрівка в молодість”, “Троянди і виноград”, “Голосіївська осінь”, а ще
переклади з Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Вольтера, Ростана, Бауло,
“Божественної комедії” Данте.
Кілька слів про менш відому сторону діяльності
Максима Тадейовича Рильського – як доброчинця. Загальновідомо, що Максим
Тадейович був людиною товариською, а головне – доброю за вдачею. Нібито
депутатство у Верховній Раді колишнього Союзу від Житомира протягом 1946 -
1964 років і зобов’язувало Рильського до цього, але ж і депутати були і є
різними. Гортаючи у фондах Київського музею Рильського картки з депутатськими
справами, дивуєшся величезній кількості запитів і прохань, які надходили на
ім’я поета. Жодного не лишив він поза увагою, на всі реагувати в силу своїх можливостей
і тогочасної дозволеності. Тут і прохання про поліпшення житлових умов,
прописку в Києві чи Житомирі, лікування, пенсії, про пом’якшення вироку для
засуджених і заміну покарання, вшанування загиблих під час війни, влаштування
на роботу, дітей – до ясел і дитячих садків тощо. Максим Тадейович домагався
коштів від уряду на будівництво сільських шкіл, підтримував обдарованих юних
музикантів і художників, зрілих письменників зі сталінських концтаборів. Так,
відомий факт, що саме завдяки клопотанням Рильського знайшлося місце в Ірпені
під забудову нашим видатним перекладачем – колишнім політв’язнем Григорію
Кочуру і Дмитру Паламарчуку. Тепер там меморіальний музей-бібліотека Григорія
Кочура.
Двоє синів Івана Тадейовича Рильського –
професійний військовий Максим (1923 – 1944) та автодорожник Павло (1917 р
народження – пропав безвісти) загинули в Другій світовій війні. Дочка Марія
(1910 – 1968) жила в селі Романівці, працювала на машинно-тракторній станції.
Третій син Петро (1911 – 1988) працював інженером-харчовиком. Друга дочка Любов
нині на пенсії, свого часу працювала друкаркою в газеті. Вона має дочку Тамару
Остапенко, художницю-дизайнера, а та – двоє дітей: доньку Оксану, що працює
закрійницею, і сина Петра, який закінчив шкоду.
У Петра Івановича є син Анатолій – електрик,
його дочка Оксана – педагог (має і собі донечку школярку Ірину); дочка
Валентина – медична сестра, має сина Андрія.
Максим Тадейович, побравшись з Катериною
Миколаївною Паткевич, усиновив її дитину від першого шлюбу Жоржика. Георгій Іванович
(за кревним батьком Іваном Очкуренком), але вже Рильський (1919 – 1980), вдало
перейшов війну, будучи її учасником, працював кінорежисером і журналістом по
війні. Його син Максим Георгійович Рильський – журналіст, має доньку Катерину,
філолога, і онуку Дарину – школярку.
Спільний син Катерини Миколаївни і Максима
Тадейовича – Богдан Максимович Рильський (1930 – 1991), юрист за фахом,
очолював літературно-меморіальний музей батька від дня заснування, тобто з 1966
по 1991 рік. Помре на директорському посту – по дорозі до музею. Опублікував
спогади про максима Тадейовича. По Богданові Максимовичу лишилося двоє синів:
Андрій, філолог-арабіст, працює і мешкає в Москві, має сина Максима, школяра;
другий син Тарас, філолог-славіст і журналіст, лишився працювати в Києві, має
також сина – Назара, студента Київського університету, який вивчає китайську
мову.
Отже, як бачимо, нащадки Тадея Розеславовича –
на всі руки майстри.
Василь Вишиваний
(Габсбург)
Нащадок австрійської королівської династії,
яка правли понад шість століть. Вільгельм Габсбург став на бік поневоленої на
той час української народності, перейнявся її болями і прагненням вивільнитися
з-під чужоземних пут – як австро-угорських, так і російських.
Вільгельм Габсбург народився 1895 року (точна
дата невідома) в італійському місті Поло. Закінчивши 1915 року Віденську
військову академію, потрапив на фронти першої світової, а саме: до полку, де
переважна більшість солдатів були українці з Галичини. За словами Вільгельма,
“у 13-му полку, де я служив, були лише українці. Я вивчив їхню мову традиції,
звичаї, і в той час я став таким українським патріотом, як усі українці”.
Настільки, що перейнявся світосприйманням українців, про що красномовно
свідчить його поетична збірка “Минають дні...” українською мовою і саме ім’я,
яке прибрав Вільгельм Габсбург, - Василь Вишиваний.
Урядування Української Центральної Ради Василь
Вишиваний вітав у складі українських січових стрільців у чині полковника. Шлях
Вишиваного-вояка короткий, проте яскравий.
До Центральної України полк під началом Василя
Вишиваного прийшов разом з австрійським військом по Берестейському мирові. В
“Альбомі Українських Січових Стрільців”, що побачив світ у Львові 1935 року,
зазначено, що Василь Вишиваний за часів німецько-австрійської окупації України
1918 року фактично перешкоджав німецьким і австрійським військовим частинам у
зловживанні реквізицією і покаранні непокірного українського населення.
Зокрема, й австрійські вояки, нудьгуючи без діла (більшовицьке військо
відступило), потикнулися до українського державного майна та харчових припасів
населення, грабуючи, вимагаючи, погрожуючи. Тоді українські січові стрільці
стали на оборону як державної, так і приватної власності. Між ними й
австрійцями виникли суперечки й сутички. Австрійський генерал Маренці намагався
покарати усусів. Тоді втрутився до справи Василь Вишиваний і Маренці разом з
мародерами був переведений на діючий італійський фронт.
Взагалі варто згадати тодішню ситуацію в
Україні навесні 1918-го. Українська Центральна Рада видала закон про землю, за
яким кожний мав право на сорок десятин землі. Відібрати землю у великих
латифундистів і рівномірно згідно із законом розподілили її мали державні
земельні комітети. Але у зв’язку із більшовицькою агресією вони не встигли це
зробити, а наставала пора сівби. Український уряд тим часом апелював до
союзників, вимагаючи приструнити їхніх вояків, які одбирають у селян худобу і
хліб, не видаючи при тім так званих реквізиційних квитків, котрі мають бути
оплачені німецько-австрійською владою. Голова УЦР Михайло Грушевський і
прем’єр-міністр УНР Всеволод Голубович поїхали до німецького посла Мумма
з’ясувати і прояснити ситуацію. А вона була така: селяни ще не володіли землею,
яка їм мала належати за законом, тому частина наділів гуляла під паром. Німецький
головнокомандуючий в Україні фельдмаршал Ейнхгорн видав наказ усупереч
українському: повертати землю поміщикам, бо німців не цікавили земельні
стосунки “аборигенів”, їм подавай урожай восени...
У бесіді з Муммом голова українського
парламенту Михайло Грушевський пояснив, що наказ Ейнхгорна ставить у скрутне
становище селян, яким обіцяно землю, - це основа аграрної політики УНР. Таким
чином німці позбавляють селян головного – надії. Можливий заколот з їхнього
боку, і тоді український уряд не зможе виконати умови договору про поставку
союзним державам хліба.
Мумм відповів, що уряд УНР замахнувся на
найсвятіше – приватну власність латифундистів – великих власників-поміщиків. На
його погляд, господарство тримається на великому і середньому землевласникові.
На що Грушевський відказав: правильно помічено – на середньому. Український
уряд і хоче зробити кожного селянина представником середнього заможного класу,
на якому тримається світ. Голубович нагадав послові, що під час укладання
Берестейського миру було обумовлено відповідними документами невтручання
німецько-австрійського війська до внутрішніх справ України. Так, врешті, ні до
чого і не домовилися, кожна сторона лишилася на своїх позиціях.
Тим часом у Херсоні, де стояли австрійські
війська, дванадцятьох українських громадян засуджено до смертної кари – за
саботаж. Ось тут, очевидно, і втрутився своїм становищем і авторитетом Василь
Вишиваний, який у квітні 1918 року зі своїм полком усусів перебував у Херсоні.
В “Альбомі Українських Січових Стрільців” сказано про це скупо: сприяв
звільненню арештованих окупаційною владою українців. Гукнулося Вишиваним у
Херсоні, а відгукнулося в столиці – австрійський посол в Україні пан Флейшман
власною персоною з’явився на засідання виконавчої Малої ради УЦР і оголосив Грушевському
й присутнім, що присуд до смертної кари дванадцятьох чоловіків у Херсоні
скасовано.
Василь Вишиваний був начальником гарнізону
міста Запоріжжя.
Незабаром полк Вишиваного перевили до
Єлисаветграда, а згодом, коли вишиванці відмовилися придушувати селянські
повстання, їх перевили до Буковини.
Командував полком Вишиваний до 3 листопада
1918 року – саме тоді припинила існування Австро-Угорська імперія, і Габсбурги
втратили свої королівські титули.
Василь працював у секретаріаті Міністерства
військових справ, був дорадником Симона Петлюри.
Повернувшись до Відня, Вишиваний зайнявся
журналістикою і літературною працею, видав українською мовою часопис “Соборна
Україна”. Саме у Відні 1921 року Василь Вишивний видає свою єдину поетичну
збірку “Минають дні...”.
Василь Вишиваний досконало знав німецьку,
українську, англійську, французьку, італійську мови. Крім знайомства з
літературними джерелами в оригіналі, це давало йому можливість спілкуватися з
багатьма відомими діячами по всьому світу, а мав він відкриту щиру вдачу.
Під час Другої світової війни став членом
антифашистської організації. Перебував під арештом. Його звинувачували у
багатьох речах.
Щодо контактів з “іноземними розвідками”, то
Габсбург-Вишиваний пояснив це тим, що хотів добровільно допомогти Великій
Британії і Франції у боротьбі проти фашистської Німеччини. Але тоді такі
пояснення радянськими органами до уваги не бралися. Хоча Василь Вишиваний і не
визнав себе винним у пред’явлених звинуваченнях, проте 25 травня 1948 року,
після восьмирічного перебування в київській в’язниці, його було засуджено до
двадцяти п’яти років виправно-трудових таборів. Москва вирішила, що цього
замало, і призначила Василю Вишиваному двадцятьп’ятку не таборів, а
найсуворішого Володимирського централу.
18 серпня 1948 року Василь, виснажений
в’язничними допитами, помер у тюремній лікарні.
Про Василя Вишиваного ще довго ходили легенди
серед сучасників. І недарма. Він сам себе увінчав крилатими словами, коли ще за
часів Першої світової війни на донос колеги, який звинувачував його в про
українських настроях, відповів: “Почуваю себе українцем, й інтереси України для
мене на першому місці”.
Володимир
Косовський
Якщо попередні доброчинці мали матеріальну
основу для своєї діяльності – приватну власність: землі, заводи, чи державні
премії і пристойні гонорари, чи високий статус у суспільстві, то наш сучасник,
про якого йдеться далі, нічого подібного не мав, будучи просто сільським
фельдшером, і тим вагоміші його добрі діяння.
Народився в 1924 році в селі Веприка.
...Тільки-но німці зайняли Київщину, слідом прийшли похідні групи ОУН, аби
організувати опір новим окупантам. У Львові Ярослав Стецько проголошує
незалежну українську державу, а в селі Веприку захоплений національною
романтикою 18-річний Володько.
Косовського призначають станичним підпільної
районної ОУН. Він складає листівки, в яких дістається обом режимам: і
фашистському, і комуністичному, а друкує їх сестра Оля. До комуністичного, як і
більшість народу, мали особливі претензії Володько із сестрою; адже коли він ще
навчався в Київському залізничному технікумі, 1938 року заарештували і
закатували батька Івана Петровича, голову колгоспу в селі Рутв’янці на
Житомирщині.
Комуністична влада не забула юному поетові
його критики, і тільки-но повернулася, запроторила Косовського на 20 років
каторжних робіт. Відбував покарання у концтаборі, працював на шахті №5
комбінату “Воркутавугілля”.
Врешті-таки вижив Володимир Іванович і
повернувся додому. Заочно навчався в Київському медичному училищі, здобув фах
фельдшера.
Володимир дуже любив свого діда по матері
Сака, про якого завжди любив розповідати: “Життя мого діда Сака Олексійовича
Коржа було настільки розмаїте і різнобарвне, що розповісти про нього стисло,
мабуть, неможливо. Це була людина низької грамоти, ледве вмів писати, але складав
чудові вірші. Мав прекрасний голос, з великою пристрастю співав народні пісні.
Не знаючи нотної грамоти, чудово грав на скрипці, навіть класичні речі.
Віртуозно вибивав на бубоні мелодії. В його світлиці, обставлений фікусами і
кактусами, висіли портрети козака Мамая та Богдана Хмельницького. До нього
приходили люди, представник інтелігенції, селяни. Періодично заходи композитор,
протоієрей Української автокефальної православної церкви Кирило Григорович
Стеценко. Дід умів говорити з гумором, викликати щирий сміх у присутніх.
Батько Сака Олексій жив бідно. Мав десятину
землі, яку йому наділили після двадцятилітньої служби в царській армії. Тож дід
дуже любив землю і казав нам: “Слухайте, малі, і здоров’я й сила – все в землі.
Бо без неї – української землі, ми – біля чужого столу холуї”. Землі мав усього
три десятини. Виростив чудовий сад. Був прекрасним мисливцем. Любив тварин і
птахів.
До школи ходив лише півроку. Одного разу за
неуважне сидіння на уроці вчитель зловив його руку і вдарив лінійкою по долоні.
Він вирвав руку, втік з класу і більше до школи не ходив...
Майже фантастична волелюбність, певно,
незрозуміла пересічній людині...
“чорнявий, статний, широкоплечий, завжди
заступався за фізично слабших товаришів. Засуджував і не любив тих, хто піднімав
руку на жінок. Сам ніколи не бив, але завжди був готовий дати відсіч
напасникові. В такому дусі виховував своїх дітей і онуків.
Одного разу військова частина гусарського
полку, що їхала з півдня, заночувала у Веприку. Командир з кількома гусарами
спали у батька Сака в сараї на сіні. Вранці гусари почали обливатися холодною
водою та боротися. Командир перемагав одного за одним своїх гусарів. Сак,
ніяковіючи, запропонував командирові поборотися. Після кількох хвилин боротьби
перекинув командира через голову. Перелякався. Перескочив через півтораметровий
частокіл і став тікати до лісу. Два гусари на конях наздогнали переможця і
привели у двір. Командир, усміхнувшись, потиснув йому руку. Зміряв висоту,
ширину плеч, спитав рік народження, ім’я та по батькові і, за згодою батька та
матері, забрав його з собою в Москву, де він пізніше став солдатом його
імператорської величності гусарського полку. Сміливість і вміння поводитися з
кіньми зверне увагу командира. З Ворожена для гусарського полку приганяли
трирічних коней. За пропозицією командира Сак стане їх обкатувати – навчати
верховій їзді. Дванадцятилітній князь, родич царя, запропонує приручити для
нього агресивного жеребця, який перед тим покалічив двох гусарів, що намагалися
надіти йому сідло. Через місяць князь стане їздити на прогулянки на власному
жеребцеві.
Пізніше, за протекцією цього князя, гусара
Коржова, так його там стали називати, відправляють до відставного генерала
Чуйкевича в Славуту, де він стане управляючим генеральського маєтку. Добре
вестиме господарство, і через деякий час приїде у своє село Веприк – стрункий,
пристойно одягнутий, одружиться з коханою дівчиною Олександрою Дидикало,
дворянського походження, і забере її з собою. Дворянське оточення, в якому Сак
прожив кілька років, сприяло розвою його інтелекту. Але ностальгія за рідним
селом та родичами і друзями-односельцями пересилила усе.
Пройде час, і генерал Чуйкевич стане
спродувати свій маєток, щоб виїхати до дружини під Варшаву. Їхати з генералом
Коржів не захотів. Генерал за чесну працю у веденні господарства нагородить
його відповідною сумою грошей і відпустить додому. Сак повернеться до свого
постарілого батька Олексія, який віддасть йому під забудову свою десятину
землі, а дві він ще купить за зароблені гроші. Побудує гарну хату, купить
корову і пару коней, виростить навколо хати садок, стане знову Коржом Саком
Олексійовичем. Житиме не багато і не бідно. Дружина народить йому сина Зиновія
і дочку Євгенію, яка стане моєю матір’ю.
Розповіді про минуле старших, що часто
збирались у дідовій хаті за великим дубовим столом, справляли на мене неабияке
враження як на майбутнього поета. Вплив народних пісень, що завжди лунали в
дідовій хаті, розширювали мій світогляд. Культура, повага та чемна поведінка
між людьми старшого віку мали великий вплив на формування моєї особистості.
“Кобзар” Т.Шевченка був настільною книгою в хаті діда Сака.
Голод 1933 року ледь не поклав у могилу моїх
діда і бабу, яких я так щиро любив. Врятувала лише дідова передбачливість. Він
закопав у лісі скриню, в якій сховав від більшовиків попихачів – червоної мітли
– два мішки пшениці.
З початком насильницької колективізації у діда
забрали коней і землю. Корову вивів у ліс і зарізав, кабана заколов. Хату,
клуню і сарай продав і перейшов жити у хату мого батька, який з початком
репресій був вимушений покинути село, переїхав з нами у Бровари, де влаштувався
робітником чавуноливарного заводу”.
Кілька слів про тата Володимира Косовського –
Івана Петровича. Він мав вищу агрономічну освіту. Під час Першої світової війни
закінчив школу прапорщиків. За часів УНР був військовим комендантом міста
Василькова на Київщині. Після праці робітником чавуноливарного заводу у 30-х
роках десь там згадали про фах Івана Косовського і призначили головою колгоспу
за що він і заплатив отим керівникам своєю власною головою...
“З дідових віршів я запам’ятав тільки два, які
він часто декламував своїм друзям. Один про Богдана Хмельницького –
патріотичний, інший – гумористичний. Про козака Мамая. Цей вірш завжди викликав
у присутніх щирий сміх.
Після голоду 1933 року дід повіз мене у Київ
показати пам’ятник Богдану Хмельницькому. Дід був босий, у полотняних штанях з
підкачаними холошами. Підвів мене до пам’ятника і сказав:
–
Подивись на пам’ятник, бачиш, який гарний у нього
кінь у мене було таких два “шпаки”, більшовицька банда забрала. Відібрала землю
і зробила мене старцем. Богдан приєднав нас до Росії. Ти про це подумай і
напиши вірша.
Не пиши вірші про те, як шумить ліс і плаче береза. Ти пиши для
“компанії”, як плаче наш голодний, пограбований народ.
Пізніше я написав вірша, який діду дуже сподобався.
Після смерті діда мати на каторгу у Воркуту
прислала мені його передсмертного листа, в якому він далів, що я не зможу його
провести до могили. І закликав, щоб я не впав духом, не зрадив слову, вмів
терпіти і завжди був готовий на безпощадну здачу. Що Бог усе бачить, але не
зразу скаже.
Писав, що він до смерті любив свою землю, і
тому розуміє, як мені тяжко на чужині. Після отримання листа, що йшов до мене
більше місяця, я написав відповідь, якої він, безумовно, не діждався.
Повернувшись додому в 1956 році, я зробив два
хрести і поставив їх на могилі діда Сака і бабусі Сані. Їхні портрети висять на
чільному місці в моїй хаті. Діти й онуки знають про їхній життєвий злет і
падіння та нескореність руху”.
Після кількалітньої практики на селах
Володимира Івановича признають завідувачем Веприцького
фельдшерсько-акушерського пункту. І треба зазначити, став цей пункт зразковим,
найкращим у тодішньому Радянському Союзі!
Косовський пише дохідливі, виразні вірші,
адресовані дітям, вагітним – майбутнім мамам – про потребу дбати про власне
здоров’я, стежити за станом зубів, чистити їх, стерегтися сказу, правцю,
дизентерії тощо. Написані понад три десятиліття тому, ці поезії – “агітки” в
доброму розумінні слова, і нині викликають відповідно добродушну усмішку,
запам’ятовуються...
Володимир Іванович допомагав славнозвісному
Іванові Макаровичу Гончару, музей якого в Києві нині носить його ім’я, шукати
по селах Фастівщини експонати: старовинні картини, ікони, рушники, одяг.
Іван Гончар створив два чудові скульптурні
портрети Кирила Стеценка, один з яких знаходиться у Веприцькому музеї
композитора, другий – у хатньому кабінеті Володимира Косовського..
За невтомним клопотанням Косовського, Спілки
композиторів і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
влада вирішила відновити хату, де жив Стеценко, і саме там заснували
меморіальний музей композитора. Знайшлися на це державні гроші, Володимир
Іванович додав власних, будучи членом Товариства охорони пам’яток історії і
культури.
Косовський за допомогою скульптора Анатолія
Древецького поставив пам’ятник на фастівському кладовищі на могилі юного і уже
талановитого поета Андрія Кравця-Кравченка, що загинув 1943-го у 18-річному
віці.
Пізніше Володимир Іванович спроможеться на
більше: звернення до Фастівської міської влади з пропозицією: “У Фастові
повинна бути названа його іменем вулиця, де він жив. Повинна бути розміщена
меморіальна дошка на будинку колишньої німецької біржі праці, де він працював,
звільняючи різними способами хлопців і дівчат від насильницької відправки до
Німеччини. Андрію Кравцю-Кравченку посмертно повинно бути присвоєне звання
почесного громадянина міста Фастова. Врешті, його вірші повинні бути в усіх
шкільних бібліотеках міста і району, читатися і вивчатися школярами”. Останню
пропозицію Косовський втілив у життя, упорядкувавши книжку “Тризуб”.
Свого часу Володимир Косовський їздив до
Львова, аби допомогти матеріально нужденній родині українського патріота
Михайла Сороки (ця акція тоді вважалася небезпечною), з яким відбував покарання
у Воркуті і який був його ідейним наставником.
1993 року нарешті сталася подія, якої всі
чекали: вийшла з друку за допомогою добрих людей поетична “доросла” збірка
Косовського “У терні колючому”. Це була перша книжка поета, що побачила світ,
але в неї вкладено сорокарічний життєвий досвід і світобачення. Ця книжка варта
багатьох інших видань поетів, котрі видавалися щороку. За неї і за дитячу
збірку Володимира Івановича Косовського 1996 року одностайно прийнято до Спілки
письменників України.
За життя у творчому доробку Володимира
Косовського було чотири книжки: крім згаданих, ще публіцистична “Як рвалися
струни на кобзі”, в якій поет виявив себе блискучим полемістом, знавцем рідної
Фастівщини, її історії і кращих людей, та гуртова поетична збірка “Тризуб”,
примітна тим, що Косовський помістив до неї і поезії тих, хто вже не міг
подбати про себе, - юного Андрія Кравця-Кравченка, вірші якого вражають
зрілістю.
1997 року Косовський став першим лауреатом
літературної премії імені правозахисника і публіциста Валерія Марченка – за
публікації новел із табірного життя в часописі Всеукраїнського товариства
політичних в’язнів і репресованих “Зона”.
У Володимира Косовського є донька Леся
Косовська, яка працює методистом з народознавства в одному з київських дитячих
садків. Її діти, онуки Косовського, Наталка і Тарас вчаться в школі. Крім того,
Володимир Іванович має ще одну доньку – Ольгу Косовську. Її діти: Роман –
студент філософського факультету Чернігівського університету, Оксана здобуває
освіту в училищі. Дружина Володимира Косовського вже давно померла.
29 червня 2000 року помер і сам Володимир
Іванович. Згідно із заповітом Косовського, його поховали в центрі села на
майдані, біля фельдшерсько-акушерського пункту і церкви, поряд з могилою і
пам’ятником Кирилові Стеценку, неподалік музею.
Ось ми й ознайомилися з життям і основними
досягненнями лише кількох вітчизняних доброчинців. Насправді їх було, та й
тепер існує, набагато більше. Адже одна з національних рис українців – доброта.
І ніякі імперії, антидемократичні режими не змогли винищити її у народі.
Повсюди являлось світові добро, прагнення допомогти ближньому, відчувши його
потреби, поставивши себе на місце того, хто потерпає і потребує нашої допомоги
ф підтримки, матеріальної чи духовної, або разом узятих.
Отож, будьмо людьми, допомагаймо тим, хто
потребує нашої допомоги, бо без цього, без любові людство приречене на
загибель.
Список
використаної літератури
1. Модзалевский В. “Малороссийский родословник”.
2. Лазаревський Г. “Київська старовина”
3. Журавльова Т. “Нащадки мецената”
4. Єварницький Д. “Історія запорізьких козаків”
5. Житецький І. “Південно-західний відділ Географічного Товариства у
Києві”
6. Чикаленко Є. “Щоденник”
7. Слабченко М. “Матеріали до соціально-економічної історії України”
8. Хорунжий Ю. “Українські меценати”
|
