Реферат: Проблема праворозуміння (Проблема правопонимания)

Правові норми, які узгоджені з мораллю і справедливістю, називаються природним правом (тобто правом, що відповідає самій природі людини як духовно-моральної істоти).

Правові норми, встановлені правовою владою і які підлягають застосуванню – називаються позитивним правом. Позитивне право не потрібно протиставляти природному так, ніби вони одне одного виключають, тому що у складі пози­тивного права можуть бути морально-вірні норми, і чим більше їх, тим позитивне право досконаліше. Однак позитивне право і природне право все ж далеко не співпадають і оскільки вони не співпадають, то природне право є ідеалом для позитивного права. Відношення між ними можна виразити так, що прогрес суспільного життя заключається в поступовому наближенні позитивного права до природного; ідеал тут в тому, щоб все позитивне право стало природним (тобто морально-вірним), а все природне право стало позитивним (тобто отримало визнання і застосування з боку влади).

Цей поступовий розвиток позитивного права полягає в тому, що “застарілі” норми відміняються, а на їх місце встановлюються нові. Норма вважається застарілою або тоді, коли змінюється суспільний уклад, або тоді, коли моральне почуття людей стало більш глибоким і вірним і перестало задовольнятися старим правом. Історія свідчить про те, що розвиток і вдосконалення позитивного права здійснюється повільно, але неухильно; повільно тому, що завжди є групи людей, яким старе право корисніше і вигідніше і які погоджуються на його відміну лише після тривалого опору; неухильно тому, що завжди з’являються нові групи людей, незадоволені старим правом, які вважають його шкідливим чи несправедливим. В результаті цієї боротьби право завжди виявляється виправленим, доповненим чи поновленим.[9]

При зміні позитивного права необхідно дотримуватись двох головних умов. По-перше, основний смисл цих змін не у запереченні права як такого, а, навпаки, - в його вдоско­наленні заради узгодження з незмінним природним правом (тому абсолютно незмінним повинно залишатись визнання при­родних прав людини). По-друге, зміни не повинні руйнувати всю систему позитивного права, бо це може привести до катастрофи, до громадянської війни, до повної деградації правосвідомості; змінюватись повинні тільки окремі правові норми і по можли­вості таким способом, який сам узгоджується з нормами права. Тільки у крайньому випадку, коли група, що володіє державною владою, противиться найменшим змінам, можливий “неправовий” шлях. Суб’єкт затверджує за собою інші повноваження, ніж ті, що йому належать в даний момент на основі норм діючого позитивного права, і визнавши їх за собою, приступає до їх безпосереднього здійснення. По суті, цей шлях представляє собою певну “революцію”, оскільки передбачає створення конкуруючого центра права (а можливо і влади).[10] Сам Ільїн негативно ставиться до такого шляху зміни права.

Причини, під впливом яких складається і росте пози­тивне право – це: господарські і культурні інтереси людей (тобто цілих суспільних груп), потреба в мирі і порядку і моральне почуття; всі вони разом створюють нову правосвідомість, яка поступово пробиває собі шлях і отримує форму і значення правових норм.

Мета права, як і інших норм суспільної поведінки, заключається в тому, щоб зробити мирним співжиття людей. Право досягає цього тим, що вказує людям обов’язкові для них межі в їх зовнішній діяльності. Право встановлює порядок у зовнішніх вчинках, надаючи кожному можливість взнати через читання і вивчення правових норм сутність і риси цього обов’язкового порядку. Здійснювати ті вчинки, які правом дозволені, і не здійснювати тих, які правом заборонені, людей спонукає: по-перше, просте усвідомлення того, що так велить правова норма, по-друге – усвідомлення того, що ухилення від цього порядку повинне привести до неприємних примусових наслідків.

Значення права складається у тому, що воно – могутній засіб виховання людей до суспільного життя. Правові норми і покора їм повинні навчити людину рахуватися з існуванням інших людей з їх інтересами. Кожна людина повинна привчити себе до того, щоб доброю волею обмежити свої домагання, беручи до уваги те, що інші також мають право жити і здійснювати свої інтереси. Обмежуючи свободу кож­ного якимись межами, право проте забезпечує йому безперешкодне і спокійне користування своїми правами, тобто гарантує йому свободу всередині цих меж.

Дослідженням питання про розуміння права займався і П.А.Сорокін. Він визначає право як загальнообов’язкові правила поведінки, що видаються і охороняються державою, в яких узгоджується свобода однієї особи зі свободою інших з метою розмежування і захисту інтересів людини.[11]

П.Сорокін привертає увагу до недосконалостей і непра­вильностей деяких визначень права. В визначенні “право як примусові правила поведінки” він бачить лише частину істини, бо право не тільки влада і сила, інакше б розбійне насилля також вважалося правомірним. Сприйняття права як спільної волі (як вираження “волі всього народу”) теж не безспірне. Насправді більшість законів видається без відома більшості населення, причому останнє навіть не знає більшої частини законів, які видаються. Дехто вважає право охороною свободи, тобто вбачають основну роль права в охороні і в узгодженні свободи однієї особи зі свободою всіх інших. Недолік цього і попередніх визначень права викликаний спробами “визначити право за його внутрішнім змістом і за його метою”. Дехто вважає головною ціллю права “захист і розмежування інтересів”, але тут є двозначність: право деспота чи право хазяїна над рабом теж потрібно вважати таким, що захищає “свободу деспота”.

Розглядаючи можливі соціальні прояви права, Сорокін констатує його комплексну узагальнюючу характеристику і зводить її до трьох основних вимірів: право як правила поведінки; як правила і норми, у вигляді правових переконань; як правові переконання, реалізовані в джерелах права, різних інститутах політичної організації суспільства.

Власну правову концепцію мав український правознавець С.С.Дністрянський (1870-1935). Він намагався відійти від традиційного на той час позитивізму, наголошуючи на соціальному характерові норм та природних засад права. Свою правову концепцію він визначив як “теорію суспільних зв’язків на основі генетично-історичної системи досліду”.

С.Дністрянський вважав, що в суспільстві існують “суспільні зв’язки”, основу яких складають економічні чинники (матеріальні умови). Він виділяв органічні сус­пільні зв’язки (родина, рід, плем’я, держава, народ), що немов органічно та природньо створюються самим суспільством, та організаційні, які також поділяв на два види: 1) церква, стани й класи, політичні партії й інші поширені форми стосунків між людьми (розшаровують суспільство на окремі соціальні групи); 2) товариства та підприємства (створюють­ся для забезпечення суспільних цілей).

На думку С.Дністрянського, суспільні зв’язки, починаючи від родини і закінчуючи державою, є джерелами права.

Виникнення права у суспільних зв’язках С.Дністрянсь­кий пов’язував з суб’єктивними правами людини, які існували ще в дородовому суспільстві. Він доводив, що в межах поодиноких організмів незалежно від них з’являються окремі групи або кола інтересів, що викликають до життя пов’язані між собою та з іншими групами інтересів норми, які потім можуть ставати правовими. Такі суспільні зв’язки старші за державу, не є її витвором, їхній розви­ток грунтується на внутрішній силі суспільства.

С.Дністрянський вважав, що право у формі правових звичаїв (суб’єктивних прав і обов’язків) з’явилося задовго до виникнення держави, з появою якої воно продовжувало розвива­тися.

Розглядаючи еволюцію розвитку права, С.Дністрянський зазначав, що кожен суспільний зв’язок встановлює свій порядок досягнення спільних цілей усіх його членів. У первісних зв’язках такий порядок досягається за допомогою звичаю. Внаслідок постійного повторювання звичаю формується загальне переконання тієї або іншої суспільної групи, що трансформує звичай у норму (правило поведінки).

Звичай – основний елемент творення правового життя, який може виникати лише у суспільному зв’язку шляхом “вирівнювання інтересів і потреб поодиноких членів зі спіль­ними інтересами цілого зв’язку”.[12]

Правом, на думку Дністрянського, є такі норми, які необхідні для існування суспільного зв’язку з його визна­ченими цілями, для мирного співжиття членів цього зв’язку і для збереження спільної мети.

Додержання норм права вчений пов’язував з психологіч­ним чинником. Він вважав, що у суспільному зв’язку мусить існува­ти переконаність в необхідності визнання вироблених у ньому норм суспільного життя (родинного, племінного, державного, народного), які водночас є соціально-етичними нормами остан­нього. Отже, припущення необхідності є головною ознакою кожного права.

Право суспільного зв’язку грунтується на соціальних основах, має нормативний характер. Безпосередньо стосується етики. Звичай та соціальна етика є двома боками соціальних явищ: фактичним і теоретико-нормативним. Звичай – це факт, а соціальна етика – це норма. Для існування суспільних зв’язків необхідно, щоб звичай як соціальна основа права знаходився у безпосередньому зв’язку з соціальною етикою.

Таким чином, позиція С.Дністрянського зводилась до таких основних положень: 1)  норми права – це певні пра­вила, спря­мовані на встановлення суспільного порядку. Норми, що не мають на меті впорядкування людських стосунків у суспільних зв’язках (приписи моди або релігійні обряди), не є правовими; 2) усі правові норми є водночас соціально-етичними, однак не всі соціально-етичні норми є правовими; 3) право – це суспільний порядок соціального зв’язку, соціально-етичний мінімум; 4)правовими треба вважати вибрані та санкціоновані владою суспільного зв’язку соціально-етичні норми.

Розвиваючи положення про те, що первісною формою будь-якого права було звичаєве право, а його основою звичай. С.Дністрянський зосереджував свою увагу на відмінностях звичаєвого права від державного. На його думку, їх можна звести до таких положень:

1) правові норми, які існують в суспільних зв’язках (звичаєве право), “стають правом дотичної держави” після санкціо­нування їх відповідними державними органами;

2) правові норми, встановлені або санкціоновані держа­вою, забезпечуються зовнішнім (фізичним), а звичаєве право – внутрішнім (морально-етичним) примусом;

3) норми звичаєвого права виникають у суспільних зв’язках і тримаються на внутрішній силі народу. Цієї сили не може подолати жодна держава, проте кожна мусить визнати цей первісний, безпосередній спосіб творення права.

Автором сучасної нормативістської концепції праворозу­міння вважають Г.Кельзена, на думку якого право представляє собою струнку, з логічно взаємозв’язаними елементами ієрар­хічну піраміду на чолі з “основною нормою”.

Предмет вивчення теорії права складають законодавчі норми, їх елементи, їх взаємовідносини, порядок як ціле, його структура. Мета теорії – забезпечити юриста (право­знавця і практика), насамперед суддю, законодавця чи викла­дача розумінням і описом позитивного права (законодав­ства) їх країни. Така теорія виводить свої поняття виключно із змісту позитивних законодавчих норм. На думку Кельзена, правова реальність – в позитивності закону. Реальність, тобто саме існування позитивного права, не залежить від своєї відповідності чи невідповідності спарведливості чи “природному праву”.[13] Те, що не може бути виявлене в змісті позитивних юридичних норм, не може увійти в поняття права.

Зведення права лише до позитивних норм не вірне, оскільки приводить до висновку, що без держави немає права. А між тим держава в якості певної форми суспільства з’яви­лась порівняно пізно в історії людства. До неї були інші, більш ранні форми суспільства. В середні віки з’являються такі види права, які створювались окремо від держави і державної влади – особливе право міщан, право селян, право цехів і гільдій, право, встановлене церквою.

Напротязі всієї історії поняття права розвивалося. Розвиток права відбувався в напрямку поступової раціона­лі­зації міфічних уявлень. Спочатку воно розумілось як запо­віді, веління Бога. Пізніше під правом почали розуміти також закони, встановлені державою.  Але майже завжди головним змістом права вважали свободу і справедливість.

Правові ідеї різних мислителів знайшли своє відобра­ження і у сучасних правових концепціях, які багато в чому спираються на їх праці.

ІІ. Концепції праворозуміння: порівняльний аналіз

Основоположною  проблемою теорії права є проблема сут­ності і соціальної природи права.

Сучасні теорії права не мають єдиного розуміння сутності права. А натомість є набір окремих концепцій, напрямків в теорії права, серед яких можна виділити основні. Особливо широкого поширення в сучасній політології і науці права отримали соціологічний, солідаристський, нормативіст­ський (неопозитивізм), психологічний напрямки, а також теорії “відродженого природного права”.

Згідно теорії природного права, родоначальниками якої були Гроцій, Гоббс, Локк, Монтеск’є та ін., в суспільстві поряд з правовими нормами, встановленими державою, існує також природне право. Природне право належить людині від народжен­ня і включає в себе право на життя, особисту свободу, приватну власність, право бути щасливим. Ці права визнаються невід’ємними, і всяке посягання на них інших осіб, в тому числі і держави, є правопорушенням або взагалі злочином. Позитивне право встановлюється державою у формі законів та інших нормативно-правових актів. В основі цього лежать природні права людини. Закон визнається постільки, поскільки він відповідає, розвиває і конкретизує природні права людини. Несправедливий закон не створює право – такий основополож­ний принцип даної теорії.[14]

Але при всьому своєму демократизмі теорія природного права має суттєві недоліки, які легко виявили її опоненти.

По-перше, ця теорія є антиісторичною. Вона містить перелік таких прав, які ніби-то завжди належали людству і незмінно супроводжують його і в наш час і ніщо їх не може відмінити чи змінити. Подібний принцип був висунутий Гроцієм, який визнавав природне право настільки непорушним, що воно не може бути зміненим навіть Богом.

Між тим історія людства переконливо доводить зворотнє – постійну змінність як умов існування людини, так і необхідної для існування системи правил поведінки. Людям, які жили в умовах родового ладу, невідомі та й не потрібні більшість природних прав, виведених буржуазними ідеологами. Наприклад, їм невідоме право приватної влас­ності, право на особисту свободу. В умовах економічної рівності були непотрібними і основні принципи природного права – рівноправність і братерство.

По-друге, представники теорії природного права не мають чітких критеріїв, за якими б можна було якось відрізнити природне право від позитивного. Так, Гроцій визнавав природ­ним рабство. В якості форми державного устрою, яка найбільше відповідає принципам природного права, Гоббс визнавав необмежену монархію, тоді як Локк – обмежену монархію.

По-третє, теорія природного права ніяк не могла пояснити, яким чином на основі порівняно невеликої сукуп­ності природних прав виростає таке різноманіття пра­вових систем.

В середині ХХ ст. теорія природного права була суттєво обновлена. Розширилася система природних прав людини. Тепер до неї увійшли не тільки права, покликані охороняти особис­тість від державної сваволі, але й багато соціально-еконо­мічних, політичних прав, без реалізації яких особистість не може бути вільною у своїх діях. Це право народу встановлю­вати конституцію, активно приймати участь у політичному житті, об’єднуватись в політичні пар­тії, право на працю, на справедливу заробітну плату, рівність громадян перед судом і законом.

Згідно з теорією відродженого природного права (сучасна модифікація природно-правової теорії) те право, яке ство­рюється державою, є похідним по відношенню до вищого, при­родного права, яке витікає з людської природи. В рамках теорії відродженого природного права виділяється два основ­них напрямки – неотомістська теорія права і “світські” концепції природного права.

Неотомізм – найновіша інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського. Божественний закон покликаний усунути недосконалість людського, позитивного закону, якщо він розходиться з природним правом.[15] Прибічники неотомізму підкреслюють переважання природного права над правом людським, позитивним, тобто встановленим державою.

“Світська” доктрина природного права виходить із етичної першооснови права, із необхідності відповідності правових установлень моральним вимогам природного права, основаного на стандартах справедливої поведінки. Для цієї теорії характерним є визнання в якості основи “правильного”, “законного” права деякої природної нормативної системи, яка не співпадає з позитивним правом.

Позитивне значення природно-правової теорії в наступ­ному: по-перше, вона стверджує ідею природних, невід’ємних прав людини; по-друге, завдяки цій теорії почали розрізняти право і закон, природне і позитивне право; по-третє, вона концептуально поєднує право і мораль.

Два види права визнають і представники психологічної теорії права, основоположником якої був російський право­знавець Л.І.Петражицький.

Право трактується головним чином як психологічна діяльність людини, її правові, “імперативно-атрибутивні” емоції, почуття оцінки, переживання. Емоції поділяються на: а) переживання позитивного права, встановленого державою; б) переживання інтуїтивного, особистого права. Людина відчуває себе зв’язаною домаганнями інших осіб, які очікують від неї виконання певних зобов’язань. Саме такі психологічні переживання визначають конкретні акти поведінки людини і виступають її дійсним, реальним правом.

В суспільстві існує також офіційне право, встановлене державою у вигляді законів і інших нормативно-правових актів. Закони можуть впливати на інтуїтивне право людини, на процеси формування її волі. Але все ж вони не завжди домінують у рішеннях, які приймають індивіди. Останні можуть брати до уваги інші соціальні норми і діяти всупереч уста­новленням офіційного права. Тому діюче в суспільстві право значно ширше встановлених державою нормативних приписів і включає в себе всю сукупність психічних переживань людини і не тільки її. Природні прояви психоло­гічних переживань представники цієї теорії виявляють у мурах, шимпанзе, інших тварин і комах і, відповідно, визнають їх суб’єктами права поряд з людиною.

Страницы: 1, 2, 3