Реферат: Внешнеполитические связи Турции и Украины
Реферат: Внешнеполитические связи Турции и Украины
Туреччина
є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів. За умов
останніх структурних змін у посткомуністич ному світі Туреччина у своїй
зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є вже
повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у зв'язку
із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний гравець і
шукає впливову політику на більш віддаленій периферії. Після Другої світової
війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований подвійно: політика
розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого боку - у зв'язку зі східною
та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію з Середнім Сходом
та Центральною Азією. За часів "холодної війни" радянська домінація в
Центральній Азії та на Кавказі заважала турецьким зусиллям у цьому напрямку,
тоді як турецька асоціація з Ізраїлем та альянс із Вашингтоном затьмарювали
прямі відносини із Середнім Сходом. Туреччина виконувала функцію південного
флангу НАТО і слугувала опорою безпеки США. Наслідок - політична ізоляція від
Середнього Сходу, протистояння з Північчю. 1
Особливе
положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно ісламського Півдня
- з другого, створює особливу геополітичну конфігурацію її національних
інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її невід'ємну частину, вона
сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини в Північно-Атлантичному
Альянсі є скоріше наслідком "холодної війни" та геостратегічних
уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських інтересів. Тривалий
конфлікт з більш "європейською" Грецією, Кіпрська проблема, особлива
позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів - все це не сприяє скорішому
включенню Туреччини в інші європейські структури.
Турецькі
амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що розпад СРСР і
СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний,
економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої Османської імперії.
Саме мусульманське населення повинно стати одним з основних інструментів цього
впливу.
Особливу
сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених Штатів. Для
турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так звані кола євразійської
безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани, регіон Чорного моря, Кавказ, Східне
Середземномор'я, Близький Схід і Центральну Азію, накладаються і перетинаються
саме в тому місці, де розташована Туреччина, що з урахуванням нових умов значно
підвищує її значення як члена НАТО й імовірність переростан ня її в
регіонального лідера. При цьому явне прагнення до панування в регіоні
прикривається гуманітарною риторикою: Туреччина нібито надає допомогу
"новим країнам" у пошуку ними "справжньої ідентичності, вільної
від зовнішніх чинників і тиску".
1 Див.:
Sariolghalam M. The Future of the Middle East: The Impact of the Northern Tier
// Security Dialogue. - 1996. - 27, N 3. - P. 303-317.
Нині
Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними проблемами в
Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики Туреччини
зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі й
воєнно-морської, над основним супротивником - Грецією. Зумовлюється це
необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч
міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до турецького
узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії кіпрських реалій, що
склалися після окупації турецькими військами північної частини острова.
Туреччина
з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті стати країною, що
володіє авіаносцями. Державна міць, географія й історичні чинники змушують
Туреччину стати регіональною державою. Її ВМС вийдуть за межі берегової лінії.
Турецькі війська брали участь у миротворчій діяльності ООН у Сомалі, Албанії,
Боснії і Герцеговині. Це показує, що інтереси Туреччини не обмежуються лише
прилеглими державами.
Туреччина
має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у вигляді своїх
південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень. Тургут Озал,
архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський символізм для
проникнення турецького економічного та політичного впливу в
Центрально-Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а
пізніше Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав та підписали
численні угоди з політичного співробітництва, військової допомоги, культурних
та економічних змін. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз
Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва -
інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ ний статус.
Зрозуміло,
що це викликає певне занепокоєння з боку Російської Федерації, яка переглядає
власне сприйняття Туреччини в ширшому контексті і починає обмежувати
пантюркістське просування Анкари. Насамперед це спостерігалося на з'їзді
тюрків, а потім при формуванні Конвенції курдських організацій СНД у Москві.
Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття двох країн. Хоча
Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну роль в республіках
колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і стикається з
конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.
Туреччина
намагається конкурувати з РФ, а у певному відношенні і з Іраном, за вплив на
пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її козирі в цій грі полягають
у: етнічній спорідненості з тюркомовними народами регіону - туркменами,
узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами; конфесійній
ідентичності (турки, як і всі корінні народи пострадянської Центральної Азії
(ЦА) - сунніти найпоміркованішого ханіфітського толку, на відміну від
іранців-шиїтів); своєму характері як економічно розвинутої та сильної у
військово -політичному відношенні тюрксько-мусульманської країни, яка відтак
має слугувати зразком і для тюрксько-мусульманських країн, які обрали (на
відміну від Ірану) світський шлях розвитку; орієнтації на розвинені західні
країни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не казати про Ізраїль, є
найважливішим стратегічним партнером у Західній Азії), а відтак у відношенні
можливого лобіювання Туреччиною інтересів відповідного кола країн перед
Заходом.
Між тим
посилення ісламістських настроїв у Туреччині, її спроби зближення з іншими
ісламськими країнами здатні у найближчі роки призвести до деякої зміни її
традиційно прозахідного курсу. До того ж РФ всіляко протидіє посиленню
турецького впливу в Центральній Азії, так само як і на Кавказі та на Балканах.
Туреччина
підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму . Це деякою мірою послаблює
ісламське відновлення країн регіону, що значно секуляризовані. Для Туреччини
нестабільність на Балканах та Кавказі є джерелом загрози її власній
територіальній цілісності, оскільки виникає загроза міграцій до Туреччини. РФ
прагне до встановлення системи колективної безпеки в Азії, що протистоїть
турецьким інтересам відродження пантюркізму. Водночас самі країни регіону
схильні скоріше розробляти власні економічні та політичні моделі, ніж просто
адаптувати турецький взірець. Одночасно з апробацією пантюркістської ідеї
країни ЦА розширяли і стосунки з іншими країнами, прагнучи диверсифікувати
власну зовнішню політику, що взагалі характерно для всіх пострадянських держав.
Внаслідок цього в середині 90-х пантюркістські впливи ослабли і увійшли в
нормальніше русло.
Посилення
позицій Туреччини в регіоні пов'язано з її власним досвідом модернізації, що
реалізується через сучасні універсальні технології розвитку, коли робиться
акцент на регіональних економічних інтересах, енергії приватного капіталу.
Турецькі приватні фірми активно діють у регіоні. Головними напрямками є
будівельні підряди - ринок, у якому Туреччина спромоглася посісти відчутне
місце у світовому масштабі. Вони будують дешевше і відносно якісно. Крім того,
турецькі фірми включилися в створення переробної, легкої та харчової
промисловості. Турецький капітал також кооперується з провідними
транснаціональними корпораціями, маючи функцію посередника. Проникнення
турецького капіталу фінансується також за рахунок державної допомоги самої
Туреччини.
Ідея
пантюркізму має скоріше економічне підгрунтя: Туреччина енергійно підтримала
незалежні країни, надавши торгові пільги та кредити. Тут також спрацював і
антиросійський чинник, тобто пошуки в Туреччині певної противаги. В річищі ідей
пантюркізму відбувається перехід центральноазійських країн на латинський
алфавіт, нарощуються інтенсивні культурні контакти та між політичними елітами.
З іншого боку, спрацював певний романтизм щодо цивілізова ної Туреччини, а
також - пошуки союзників, відповідної моделі модернізації.
Головним
важелем пантюркістських впливів стали регулярні зустрічі керівників тюркомовних
держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпні 1995 р. на самміті в Бішкеку
обговорювалися ідеї тіснішої кооперації в межах тюркомовного альянсу. На
четвертій зустрічі керівників тюркомовних країн у Ташкенті (жовтень 1996 р.)
була прийнята Декларація про подальше співробітництво в галузі культури та
інформації, в розбудові трас Великого шовкового шляху, поліпшення двосторонніх
відносин тощо.
Розвиток
відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетів України в південному
напрямку. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу і співробітництво між
обома державами строком на 10 років. Після отримання Україною незалежності між
Києвом і Анкарою не виникало спірних питань. У вирішенні проблем військової й
екологічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації складається
прямий і безпосередній інтерес обох країн. Але і в пошуку балансу сил у новій і
складній геополітичній ситуації, що склалася в регіоні за останні роки,
інтереси Туреччини й України багато в чому можуть збігатися. В Україні високо
оцінюють розуміння Туреччиною проблем, пов'язаних з поверненням з місць
депортації до Криму етнічно спорідненого туркам кримськотатарського народу.
Туреччина
є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть найбільш зручні
транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний регіони. Хоча останнім
часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації власного зовнішньополітичного
курсу, однак він загалом залишається проамериканським. Туреччина має тривалий
конфлікт з Грецією, і це робить проблематичним її входження до Європейської
спільноти. Її стратегічне значення як південно-східного флангу НАТО втрачається
із зниженням порога конфронтації між Заходом та РФ. Мотиви для зближення
України з Туреччиною виглядають досить обгрунтованими: необхідність
забезпечення транспортування енергоносіїв в і через Україну, компліментарність
економік, співпраця в межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосунків з
Туреччиною, на яку нині припадає близько половини всього обсягу торгівлі
України з близькосхідними країнами, слід вести переважно в рамках
двостороннього економічного співробітництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи
їх перетворення на стратегічний військово -політичний альянс.
--------------------------------------------------------------------------------
|