Реферат: Роль США в НАТО

Ініціатива “Партнерство заради миру” виявилась досить вдалою у створенні впливу на стабільність та безпеку в Європі і у справі покращання добросусідських відносин. Вона перетворилась у постійний та динамічний елемент європейської безпеки. У зв’язку з цим, у середині 1997 року Північноатлантичний Союз прийняв рішення про розширення партнерства. Весною 1997 року міністри іноземних справ і оборони країн НАТО прийняли цілий ряд заходів по розширенню програми, які надали нової якості програмі “Партнерство заради миру” і укріпили її у політичній, військовій, інституціональній сферах та у сфері забезпечення безпеки. Розширення “Партнерства заради миру” є одним із базових елементів зовнішньої адаптації Північноатлантичного Союзу, яка поряд з особливими відносинами, що розвиваються з Росією та Україною, закладає основу для нових домовленостей про безпеку в Європі та підкреслює керівну роль Союзу у цих домовленостях.

В липні 1994 року до Вашингтону прибув генеральний секретар НАТО. У грудні 1994 року міністри іноземних справ НАТО зібралися в Брюсселі, з ініціативи США, і затвердили двоетапну програму на 1995 рік. Згідно з цією програмою було відкрито питання про розширення НАТО. На протязі 1995 року союзники проводили аналіз питань “чому і як” щодо майбутнього прийому нових членів у Північноатлантичний Союз. Розширення НАТО може призвести до формального нового переділу Європи у перше десятиріччя наступного століття: на Заході - угрупування держав, які концентруються навколо НАТО і ЄС, і простягаються у Центральну Європу; на Сході - встановлення воєнного контролю над “ближнім зарубіжжям”, сюзеренітет над Румунією і Болгарією, фіндялізація Словакії. Ані США , ані НАТО не можуть собі тепер дозволити кинути на призволяще Польщу та інші східноєвропейські країни. Це майже вірогідно викликало б європейську кризу. Найбільш вірогідно, що подальше розширення НАТО буде припинено на декілька років. Розширення НАТО дозволить новим членам користуватися перевагами спільної оборони та інтегруватися у європейські і євроатлантичні інституції.

Регіональна доповідь Пентагону показала, що як це не дивно чути від міністра оборони, що всі головні оснування для розширення НАТО носять політичний і економічний характер; військові та стратегічні інтереси майже не згадуються. Пентагон запевнює, що розширення принесе користь Сполученим Штатам, НАТО і Європі, тому що включення до Альянсу Центрально- та Східноєвропейських держав прискорить демократичні реформи і стабільність. Прямі витрати на розширення оцінюються в середньому в $700-900 млн на рік на загальну суму в $9-12 млрд між 1997 і 2000 роками. Реструктуризація збройних сил нових членів добавить від $10 до $13 млрд, а підвищення можливостей укріплення регіональних позицій нових членів добавить ще $8-10 млрд, складаючи в цілому від $27 до $35 млрд22 .

В травні 1996 року відбулася Берлінська сесія керівництва НАТО. Влітку 1996 року до США прибув з офіційним візитом президент України Л.Кучма. Основним питанням візиту було врегулювання відносин Україна-НАТО.

Адміністрація Дж.Буша активно відстоювала необхідність збереження НАТО. Значна частина цих зусиль форсувалася на протидії європейському просуванню до більшої незалежності в питаннях оборони. Адже позиція західноєвропейців могла послабити трансатлантичні зв’язки, що забезпечувало роль Америки як гаранта континентальної стабільності. Франція вимагала створення в рамках ЄС незалежної від США системи європейської оборони, яка у більш віддаленій перспективі, як сподівався Париж, повинна замінити Північноатлантичний Союз. Бонн же вважає, що немає необхідності створення воєнної структури, що була б конкурентом НАТО.  Протягом першого року діяльності адміністрації Клінтона США продовжували підкреслювати значення НАТО у збереженні трансатлантичних зв’язків. Більш повна інтеграція країн Центрально-Східної Європи та країн колишнього Радянського Союзу в вільну та єдину Європу не може бути вдалою без енергійної і активної участі всіх союзників по обидва боки Атлантики. Надалі позиція адміністрації Клінтона щодо проблем безпеки в Центрально-Східній Європі стала чіткішою: вона зайняла однозначно позитивну позицію щодо залучення країн Центрально-Східної Європи до західноєвропейських інституцій, зокрема поширення зобов’язань НАТО на ці країни. Необхідність більшої уваги до цього регіону європейського континенту пояснюється кількома факторами: по-перше, проблемою розповсюдження ядерної зброї, яка після розпаду СРСР опинилася на території Білорусії, Казахстану, України і Росії; по-друге, зростанням нестабільності суперечностей і конфліктів всередині країн та між країнами посткомуністичної Європи; по-третє, побоюванням того, що відновлена Росія з її величезним військовим потенціалом може створити загрозу для країн Центрально-Східної Європи; по-четверте, новою небезпекою в Центрально-Східній Європі, що особливо виявилось в Югославії, посиленням сумнівів щодо спроможності європейських інститутів, включаючи Нараду з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), Європейське Співтовариство (ЄС), його складову - Західноєвропейський Союз (ЗЄС), і навіть НАТО в цілому, запобігати загрозам в посткомуністичній Європі. Екс-помічник президента США з національної безпеки Збігнев Бжезинський вважає, що Росії можна піти на зустріч принаймі по трьом напрямкам:

1)не слід розміщувати на території “новичков” тактичні ракети;

2)не потрібно розгортати там ядерну зброю;

3)поки що можна, не на постійній основі, відмовитися від передового базування там бойових частин.

Характерною особливістю ставлення США до конфліктних ситуацій в Європі, зокрема, на території колишньої Югославії, є стимулювання активних дій окремих західноєвропейських країн або колективних дій в рамках ООН чи НАТО, а не прийняття на себе якихось однобічних зобов’язань. Підкреслюючи роль США як “центра світової стабільності” в період після “холодної війни”, німецький політичний діяч М.Штюрмер стверджував: “...Європа буде покладатися не стільки на свій військовий потенціал, скільки на її концептуальну і політичну об’єднаність, яка зробить її сутністю для довгострокової безпеки та інтересів США”23 .

США, на їх думку, залишаються єдиною наддержавою, яка здатна впливати на хід світових подій. Міністр оборони США К.Пацеллі писав: “Жодна нація на землі не має такої сили, якою володіємо ми. Що більш важливо, - це те , що жодна нація на земній кулі, крім нас, не має такої надійної сили. Ми зобов’язані керувати. Якщо вільний світ зобов’язаний скористатися наслідками і перспективами нашої перемоги в “холодній війні”, Америка повинна взяти на свої плечі відповідальність за її силу. Іншого вибору немає. Ми повинні бути прикладом”24 . Ще Шарль де Голль визнавав, що воєнна машина НАТО занадто американська, і в якій європейцям надано другорядну роль. Теперішній президент Франції Жак Шірак має намір змінити такий стан, підкреслюючи європейське обличчя НАТО, - повернутися у військову структуру Північноатлантичного Союзу. Зокрема він заявляв: “Я би хотів бачити НАТО такою організацією, в якій би командні посади були б розумно перерозподілені між США і Європою”. Колишній директор Агентства Національної безпеки В.Одом у листопаді 1992 року писав: “Лише спільна НАТО, з США в центрі, може запобігти сповзанню Західної Європи в національну обмеженість, і можливий регрес по відношенню до сучасної економіки і політичного співробітництва... Така тенденція в напрямі безладу стосуватиметься не тільки інтересів безпеки США, але також їх економічних інтересів. Так, Югославія постає як випробування міцності атлантичного співробітництва. Це, справді, значний виклик для лідерства США25 .

Адміністрація Клінтона вбачає у розширенні НАТО на Схід як основну рушійну силу для будівництва нової системи безпеки в Європі. Сенатор Річард Лугар так пише про цей аспект зовнішньополітичної діяльності США: “Точно так, як наші інвестиції у ході “холодної війни” призвели до краху Варшавського Договору та СРСР, наші теперішні інвестиції у Європу будуть мати дуже важливі наслідки для нашої власної безпеки. Рішення НАТО про розширення - один з головних компонентів наших інвестицій”. Збільшення кількості членів Альянсу покликано принести стабільність в Центральну Європу, полегшити можливості для укріплення європейської єдності і консолідації демократії у Східному напряму. У дійсний час НАТО під керівництвом США проводить дослідження найбільш раціонального шляху розширення.  Задовго до мадридського форуму Сполученні Штати дали явно зрозуміти, що на першому етапі виступлять на підтримку Чехії, Угорщини, Польщі. З Вашингтоном у цьому питанні були згодні Англія, Німеччина, Нідерланди, Данія, Норвегія, Ісландія. Дев’ять країн, перш за все Португалія, Іспанія, Франція, Італія, Греція наполягали на тому, щоб у число претендентів включити Румунію і Словенію, проти чого виступав Вашингтон. Самі американці виділяють групу країн, які хочуть до НАТО, але ще не знають, навіщо це їм потрібно: Латвія, Естонія, Литва, Україна, Румунія, Болгарія. В решті решт перемогла точка зору США (до 4 квітня 1999 року повинен бути закінчений процес ратифікації в усіх парламентах країн НАТО і країн-кандидатів). Між журналістами, що знаходились у Муніципальному палаці конгресів, був популярним жарт: всі делегати увійшли до залу засідання із своєю думкою, а вийшли з американською.

Поки йдуть дебати про майбутнє НАТО, американські лідери повинні очолити рух до еволюції Північноатлантичного Союзу. Адміністрація Клінтона повинна підняти політичний авторитет НАТО і пояснити суспільності, чому Альянс залишається життєво важливим для американських інтересів, і чому Сполученні Штати повинні зберегти своє глибоке втручання в  Європі. Американські лідери завжди проводили різницю між життєво важливими інтересами їх країни в Західній Європі та її другорядними інтересами на Сході. У теперішній час воєнний істеблішмент США, Великобританії, Франції та Німеччини утискається. Більше того, якщо Словакія не буде прийнята до Альянсу, то в Угорщині навіть не буде спільного кордону з НАТО. Переведення підкріплень до Угорщини неможлива без права проходу через нейтральну Австрію. Якщо ж НАТО пошириться і включить три прибалтійських держави, то ситуація стане ще гірше (США признають і розділяють бажання балтійських держав про повноправне членство в НАТО, і обіцяють проводити політику, покликану допомогти їм туди вступити). Оборона довгого кордону, який простягнеться від Талліну до Будапешту, не по силам НАТО. У Прибалтиці НАТО будуть протистояти російські війська безпосередньо через кордон. Без розміщення значних бойових сил НАТО всі три прибалтійські республіки можна буде легко зім’яти. Що ж стосується нещодавніх пропозицій про включення в НАТО Словенії та Румунії, то розміщення оборони на ці області було б просто сміхотворним. В Уставі НАТО записано, агресія проти будь-якої країни-члена Організації розглядається як агресія проти всіх країн-учасниць НАТО. І ось сьогодні США збираються взяти під свій ядерний захист Угорщину, Чехію і Польщу. Що ж це означає? Якщо російські війська, розташовані на ізольованій базі між Польщею і Литвою, вступлять у перестрілку з польськими військами, Америка може опинитися у стані війни з Росією...Якщо Білорусія, якою управляє О.Лукашенко, зіткнеться з Польщею, 82-й десантній дивізії США прийдеться направитися в район бойових дій, літакам Ф-16 прийдеться атакувати Мінськ,. а США і Росія можуть опинитися на шляху до війни в Балтії. Можливість НАТО захищати своїх нових членів вже знижується. Таким чином можливі два сценарія : або членство в Альянсі перетвориться в обіцянку взаємної допомоги на папері, або ж Альянсу прийдеться нарощувати звичайні збройні сили та повертатися до доктрини використання млрд $.

Взагалі існує три основні першими ядерної зброї.

Одним з головних рушіїв розширення НАТО стало збільшення ринку зброї. За підрахунками Державного Департаменту Сполучених Штатів розширення рамок Північноатлантичного Союзу складатиме $27-35 млрд, з яких США належитимуть - 2-4 напрямки думок про розширення Альянсу:

1)цьому напряму віддає перевагу адміністрація Клінтона - залишити відкритими двері в НАТО для всіх учасниці програми “Партнерство заради миру”, включаючи Росію.

2)розширення в цілому було б паралельно розширенню ЄС. При цьому Росія і Україна залишились би поза зором Європи у визначенні майбутніх нарисів співтовариства.

3)обмеження прийому невеликою кількістю країн, засноване перш за все на стратегічних та геополітичних інтересах, для збереження єдності НАТО, її ефективності як оборонного союзу.

Виступаючи на початку червня 1996 року в Берліні на засіданні Північноатлантичної Ради, державний секретар США Уорнер Крістофер заявив: “Відтепер НАТО готова виконати своє рішення про прийняття нових членів. Від свого створення в 1949 році, НАТО вже тричі приймала нових членів, але вірогідно, що цей період її історії буде найскладнішим. По суті йдеться про те, чи означатиме розширення Альянсу новий переділ Європи, чи НАТО стане все-таки основою загальноєвропейської системи безпеки”.

У листопаді-грудні 1997 року в американському конгресі пройшли дебати навколо розширення НАТО, які показали, що адміністрація Клінтона розглядає це питання виключно з точки зору вигоди для США. Американці вважають, що враховуючи доведену роками ефективність Альянсу, кошти на його розширення стали би вигідним вкладом у забезпечення безпеки перш за все самих Сполучених Штатів. Деякі аналітики визнають існуючу в світі стурбованість з приводу того, що розширення НАТО може підштовхнути Росію та деякі інші республіки колишнього СРСР до формування Альянсу, який буде протистояти Північноатлантичному Союзу. На думку експертів, можливості формування такого блоку існують, але вони впевнені в тому, що політичні та стратегічні вигоди від процесу розширення НАТО набагато перебільшують цю небезбеку. На противагу спробам США нав’язати свою стратегічну волю Росії, зростає рішучість Росії, Китаю, Франції та багатьох інших країн зменшити американську міць.

Відомо, що майбутній фінансовий тягар буде розподілено нерівномірно. Польща. Чехія, Угорщина та інші потенційні члени НАТО, за розрахунком експертів, повинні будуть виділити на інтеграцію від $10 до $13 млрд. На долю європейців та канадців припаде мінімум - $25 млрд , максимум - $93 млрд.26  Але самі найбільші витрати перепадуть на американців і німців, оскільки вважається, що саме вони виграють більше всього від розширення

НАТО на Схід. Опитування, проведені Інформаційним Агентством США у 1995-1997 роках встановили, що більшість респондентів в країнах, які можуть стати членами НАТО, висловлюються проти цього членства, якщо воно призведе до збільшення військових витрат за рахунок соціальних програм. Враховуючи фінансові труднощі, з якими зіткнулася Західна Європа, висновок В.Штутцме, колишнього старшого плановика німецького уряду, може стати вірним: “Хто ж буде платити? Я вважаю, що платити доведеться Сполученим Штатам”.

 НАТО не зможе перетворитися на організацію колективної безпеки, поки вона не прийме у свої лави практично всі держави Європи, а це зробить її майже альтернативною із Організацією по безпеці і співробітництву в Європі. Можливо, адміністрація Клінтона прагне створити дивний гібрид - частково традиційний альянс, частково організацію колективної безпеки. Сьогодні НАТО як політичний клуб із членами першого і другого класу і списком тих, хто може ніколи до нього не попасти.

Як заявив генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана: “1997 рік - це рік 50-х роковин плану Маршала. Він знаменує півстолітню історію відмінного від попередніх часів бачення Атлантичної спільноти, яке дало поштовх розвитку віддзеркаленого в НАТО партнерства між Європою і Північною Америкою та уможливило процес європейської інтеграції. Знаменно й те, що саме цього року в липні в рамках НАТО відбудеться Мадридська зустріч у верхах. Цілком вірогідно, що вона зведе воєдино різноманітні напрями адаптаційного процесу, котрий почався на початку десятиріччя. Ця зустріч не лише визначить обриси нової НАТО, але й значною мірою задасть тон для нової Європи - Європи 21 сторіччя”. 27

27 травня 1997 року в Парижі було підписано Основоположний акт між НАТО і Росією, який створив тверде підгрунтя для постійного пар­­т­не­рства між обома сто­ронами, роз­віюючи уявлення про те, що вони приречені бути довічними супе­р­никами . Пре­зидент США Білл Клінтон заявив з цього приводу: “Ми сповнені рішучості досягти майбут­нього, в якому європейська безпека не буде грою з нульовим рахунком, де виграш НАТО означає про­граш Росії і сила Росії означає слаб­кість нашого союзу. Це - ста­ре мис­лення; зараз настали нові часи. Усі ра­зом ми має­мо розбуду­вати нову Європу, в якій кожна нація є віль­ною і кожна вільна нація приймає участь в укріпленні миру і стабільності для всіх”28 .

Газета “Вашингтон пост” писала: “Мадридський самміт пройде під диктовку США”. Треба прийняти до уваги, що дійсно, рішення, що були прийняті у Мадриді, задовольняли США, але в НАТО рішення приймаються не більшістю голосів, а консенсусом. Вага Сполучених Штатів визначалася тим, що їх доля у бюджеті Північноатлантичного Союзу складає 28%, тоді як Франції - 5%. 29

Важливою віхою в історії Північноатлантичного Союзу є Мадридська зустріч на вищому рівні, що відбулася в липні 1997 року.  У Мадриді глави держав і урядів НАТО запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати з Альянсом переговори про приєднання з метою їх вступу до НАТО  у 1999 році. Вони також підтвердили, що Альянс лишається відкритим для вступу в майбутньому інших країн. З Мадридської зустрічі у верхах НАТО вийшла зміцнілою і з відчуттям переосмисленої мети. Було обговорено багато питань, пов’язаних із новою НАТО, інтенсифіковано консультації з партнерами в рамках Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП), відкрито нову сторінку у взаєминах між НАТО і Росією на основі Основоположного акту, підписаного в травні у Парижі, підписано Хартію з Україною про особливе партнерство, зміцнено діалог з середземноморськими сусідами, досягнуто подальшого прогресу в рамках власне європейської системи безпеки і оборони в рамках Альянсу, зроблено крок вперед щодо радикального реформування командної структури НАТО. В НАТО зараз проходять дискусії про можливості все більшої участі цієї організації в операціях ООН.

Під час Мадридської зуст­річі сенатор США Вільям Рот заявив: “Упродовж оста­н­ніх шести рок­ів Північноат­ла­н­ти­ч­на асамблея ухва­лила п’ять резолю­цій на підтримку розширення НАТО. Проте цю підтримку не можна вважати сам­о собою зрозумілою і беззастережною. Її слід зробити не лише тривалою, але ширшою й міцнішою... Парламентська підтримка та­кож зале­жати­ме від упевнено­сті в тому, що розширення від­буватиметься як відкритий та безперер­вний процес. Альянсові слід чітко зазначити. Що жодній демократичній європейській країні, котра прагне стати його членом і спроможна брати участь у його всеосяжній безпеці, не буде відмовлено у членстві. Адже це суперечило б етичним нормам Альянсу і увічнило зону нестабільності. Заходи, котрі сприятимуть зростанню довіри до зобов’язання НАТО “тримати двері відчиненими”, лише зміцнять парламентську та громадську підтримку розширення Альянсу”30 .

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5