Реферат: Інтеграція України до ЄС. Шляхи і перспективи розвитку

8. Розвиток міжнародного співробітництва в цілому та економічних зв'язків з ЄС зокрема безпосередньо впливає на більш раціональний розподіл ре­сурсів, підвищення ефективності еко­номічних процесів, тобто має позитивні наслідки в довготерміновому плані.

9. Саме на європейському фінан­совому ринку, який сьогодні є най­більшим у світі, Україна може мобі­лізувати кошти, необхідні для забез­печення макроекономічної стабільності, диверсифікуючи тим самим джерела зовнішніх запозичень.

Слід окремо зазначити, що сьогодні основні товарні потоки ЄС сконцент­ровані в межах самого союзу. На ринок ЄС припадає 62,7 % сукупного товар­ного експорту та 63,1 % імпорту. Іншими словами, ЄС сьогодні характеризується одним з найвищих рівнів внутрішньорегіональної торгівлі. А це означає, що вихід на внутрішній ринок Євро­пейського Союзу великою мірою визна­чатиметься саме якісним рівнем спів­робітництва України з цим інтегра­ційним угрупованням. [3]

Разом з тим було б помилкою замовчувати або применшувати склад­ність процесу європейської інтеграції. Зрозуміло, що він буде тривалим і непростим. Серед іншого, інтеграція в Європу означає зростання відкритості національної економіки та конкуренції з боку фірм ЄС. При цьому неминучі досить болючі наслідки для окремих секторів, виробництв і навіть регіонів. Проте потенційні здобутки і переваги європейської інтеграції перевищують можливі втрати й ризики. Це було переконливо доведено попереднім досвідом всіх без винятку європейських країн, у тому числі тих, рівень еконо­мічного розвитку яких був нижчий від середнього: від Португалії на заході до Польщі та країн Балтії на сході, від Ірландії на півночі до Греції на півдні. Про це хронологічно свідчить досвід першої (Данія, Ірландія, Велика Бри­танія, 1973), другої (Греція, 1981, Іспанія, Португалія, 1986), третьої (Австрія, Швеція, Фінляндія, 1995) та сучасної (Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Естонія, Словенія, Словаччина, Мальта, Кіпр, Латвія, Литва, Румунія, Болгарія) фаз розширення Європейського Союзу. [25]

Економічно-торговельні відносини з ЄС - це потенційний шанс, яким треба вміти скористатися, розрізняючи наявні можливості і виправдану обережність від невиправданого оптимізму і попу­лістських страхів.

Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та ЇЇ інститутів, модернізація правового поля і забез­печення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини тощо. Європейська інтеграція також означає зміцнення національної без­пеки та безпеки громадян, адже вона виключає застосування сили як методу вирішення залагоджування супереч­ностей, сприяє стабільності у відно­синах з усіма сусідами. В цьому кон­тексті успішне просування України шляхом європейської інтеграції може наблизити до Європи і Росію, зміцнить українсько-російські взаємини, що відповідає національним інтересам обох країн.

Як повноправний учасник побудови об'єднаної Європи, а в майбутньому - член Європейського Союзу, Україна зможе впливати на вироблення відпо­відних рішень і, таким чином, на процеси, що відбуваються на євро­пейському континенті - перебуваючи осторонь, Україна не матиме ані еко­номічних, ані політичних ресурсів для такого впливу і може перетворитися радше на слабкий об'єкт, ніж активний суб'єкт європейської політики. Мож­ливою альтернативою європейській інтеграції є поступова маргіналізація України, її економічна недорозвинутість, політична нестабільність і поява нових загроз національній безпеці. Геополітична невизначеність зробить Україну надто вразливою для зов­нішнього тиску. Після початку роз­ширення Європейського Союзу на схід та внаслідок активної участі в ньому всіх без винятку західних сусідів України опинитися поза цим процесом озна­чатиме самоусунення від загальноєв­ропейських процесів і небезпеку ізо­ляції. В такому разі ціна неінтеграціі може виявитися набагато вищою від ціни інтеграції.

1.2. Нормативно-правова база відносин України з ЄС.

Фактично від початків унезалежнення Україна будувала свою зовнішню політику і - в ширшому розумінні - свою незалежність на "поверненні до Єв­ропи". Україна стала першою країною на теренах СНД, що уклала Угоду про партнерство і співробітництво з Євро­пейським Союзом (16 червня 1994 р.), де було визначено правовий механізм взаємодії між двома сторонами. У 1994-1996 роках ЄС ухвалив Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.) і План дій (6 грудня 1996 р.), які вис­ловлювали підтримку незалежності, територіальної цілісності, демокра­тичних політичних та економічних перетворень в Україні та її інтеграції до світової економіки, 1 березня 1998 року Угода про партнерство і співробітництво набула чинності, незабаром 11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено "Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу", розраховану на період до 2007 року. Набуття Україною повноправного членс­тва в Європейському Союзі було про­голошено стратегічною метою, а отри­мання статусу асоційованого члена ЄС - головним зовнішньополітичним пріо­ритетом України у середньотерміновому вимірі. [18]

У 1998-1999 роках було сформовано інституційну базу співпраці згідно з Угодою про партнерство і співробіт­ництво (УПС) і проведено перші засі­дання Ради (8-9 червня 1998 р.) і Комітету (5 листопада 1998 р.) з питань співробітництва між Україною та ЄС, відповідних підкомітетів, а також перше робоче засідання Комітету парламент­ського співробітництва (ЗО листопада - 1 грудня 1998 р.). Регулярні консультації між Україною і "Трійкою" ЄС та саміти Україна - ЄС стали нормою двосто­ронніх взаємин, все це відображено у Таблиці 1.3.

   Таблиця 1.3.

Розвиток стосунків Україна – ЄС :

базові стратегічні нормативно-організаційні документи.

      На відміну від інших центрально-східноєвропейських країн, які мають з Європейським Союзом угоди про асоційоване членство, а більшість з них уже розпочали безпосередні перегово­ри про вступ до нього, в УПС прямо не йдеться про перспективи приєднання України до ЄС. Не визначено перс­пективи набуття Україною повноправ­ного членства в Європейському Союзі і в Спільній стратегії ЄС щодо України. ухваленій на Гельсінському саміті Євросоюзу 11 грудня 1999 року. Разом з тим у цьому документі Європейський Союз вперше визнав "європейські прагнення України" і привітав її "проєвропейський вибір". Ухвалюючи Спільну стратегію щодо України, роз­раховану на чотирирічний термін, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайліпше від­повідає інтересам Європейського Союзу, було, зокрема, підкреслено, що повне виконання Угоди про партнерство і співробітництво е передумовою успішної інтеграції України в економіку Європи та допоможе Україні утвердити свою європейську ідентичність.

Таким чином, незважаючи на те, що Спільна стратегія засвідчила політичну неготовність Європейського Союзу до розгляду на цьому етапі питання про майбутні перспективи України щодо членства в ЄС, вона запропонувала нові сфери і можливості для поглиблення співпраці, які, за умови їх відповідного використання, відкриють Україні двері до Європейського Союзу. [19]

Очевидно, що сучасні слабкі євроінтеграційні позиції України та її невід­повідність політичним і економічним критеріям для вступу до ЄС є зако­номірним результатом непослідовності і зволікання у здійсненні реформ- Роки тупцювання на місці залишили Україну позаду тих країн Центральної і Східної Європи, які наполегливо здійснювали складні ринкові перетворення. Доміну­вання "декларативної" і брак "імплементаційно'і" культури в органах вико­навчої влади, слабка інституційна і функціональна закріпленість пріори­тетності політики європейської інтег­рації у повсякденній діяльності Уряду, неефективні механізми міжвідомчої координації і моніторингу виконання ухвалених рішень, низький рівень фахової підготовки і знань державних службовців навіть вищої ланки того, що стосується європейськоїї інтеграції, негативно впливають на реалізацію Угоди про партнерство і співробітництво та Стратегії інтеграції до ЄС.

Успіхи української дипломатії і заслужене визнання позитивної ролі України в підтриманні регіональної безпеки виявилися недостатніми, аби компенсувати брак структурних реформ всередині країни. Не можна вважати серйозним аргументом пояснення розриву між намірами і деклараціями, з одного боку, та їх імплементацією, з другого, передовсім у сфері європеїзації українського законодавства, лише тяганиною парламентських процедур чи, тим паче , "неконструктивною опози­ційністю" Верховної Ради.

1.3.  Гармонізація Українського законодавства з Європейським.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток полі­тичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС І сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах - членах ЄС.

Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стан­дартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове зако­нодавство, законодавство про інтелек­туальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров'я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство та співробітництво. Важ­ливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти.

Етапами правової адаптації є ім­плементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС. [25]

       Євроінтеграція має стати першочерговим пріоритетом для всіх гілок і рівнів влади в Україні, Під цим кутом зору послідовне здійснення адміністративної реформи має містити чітку реалізацію цієї пріоритетності і забезпечити відповідні зміни в структурі міністерств і відомств та механізмах міжвідомчої координації. Досвід інших центрально- і східноєвропейських країн свідчить, що доцільним є запровадження посади Спеціального уповноваженого Уряду з питань європейської інтеграції у ранзі міністра, наділеного необхідними повноваженнями з координації зусиль усіх органів виконавчої влади щодо співпраці з ЄС.

Для більш плідної координації ді­яльності  Уряду та Верховної Ради варто було б створити в парламенті спеціальний Комітет з питань євро­пейської інтеграції. Така новація логічно відбивала б стратегічність напряму європейської інтеграції, сприяла б більшій симетричності міжпарламент­ських контактів і ефективнішому пар­ламентському контролю за процесом європейської інтеграції, надто ж у напряму гармонізації законодавства України із законодавством ЄС. Комітет у закордонних справах також мав би відстежувати питання європейської інтеграції, але це не було б його основною функцією. Такий розподіл компетенції існує практично в усіх парламентах країн-кандидатів на вступ до ЄС. У цілому Верховна Рада, як інститут, що прямо представляє гро­мадян України, могла б відігравати помітнішу роль у заохоченні кращого розуміння і підтримки суспільством процесу європейської інтеграції. [26]

Реалізація європейського вибору вимагає не тільки політичної волі, а й відповідним чином підготовлених кадрів державних службовців, причому не тільки в центральних відомствах, ай на регіональному і місцевому рівнях, Загальна програма перепідготовки і навчання має забезпечити необхідні знання і навички щодо розуміння цілей інтеграції і Європейського Союзу, його основних інституцій і процесу ухвалення рішень, вміння вести переговори, використовувати європейські інформаційні ресурси, покращення володіння однією з основних європейських мов. Спеціальні програми перепідготовки службовців за секторами мають супро­воджувати і дещо випереджати процес гармонізації законодавства та імп­лементації УПС. На державному рівні необхідно визначити політику перепід­готовки і навчання, Її конкретні цілі, провести аналіз потреб і наявних ресурсів, оцінити зміст і вплив навчаль­них курсів, врахувати механізми моти­вації державних службовців щодо участі у навчальних програмах і програмах перепідготовки. На порядку денному має бути вдосконалення і посилення інс­титуцій, що пропонують курси з питань європейської інтеграції, а також прис­корення запровадження відповідної спеціалізації у рамках навчальних програм університетів та інститутів, як це передбачається Стратегією інтег­рації України до Європейського Союзу. Має бути створена і підтримуватися база даних з питань європейської інтеграції. [10]

Особливу увагу слід приділити проблемі імплементації. Найближчим часом має бути проведена інвен­таризація виконання Стратегії інтеграції і відповідних постанов Уряду, імпле­ментації УПС. Підготовка і видання Білої книги з питань європейської інтеграції України може стати надзвичайно важливим кроком у цьому напрямі. Цілком неадекватною сучасним потре­бам є якість експертно-наукових роз­робок про європейську інтеграцію України. На порядку денному стоїть розробка і дискусія щодо можливих сценаріїв "входження в Європу" у світлі Копенгагенських критеріїв. Для того, щоб успішно імпортувати успіхи інших країн і уникнути запозичення їх помилок, треба приділити особливу увагу дослідженню досвіду європей­ської інтеграції країн-кандидатів на вступ до ЄС, що перебувають на різній стадії готовності. При цьому важливо пам'ятати, що такий аналіз завжди має підтримувати і стимулювати відповідні дії, а не бути просто ще однією аналі­тичною вправою.

Європейська інтеграція має стати не тільки пріоритетом для всіх владних структур, а й свідомим вибором сус­пільства в цілому, 3 огляду на це оче­видною є потреба в широкомасштабній інформаційно - просвітницькій програмі, завдяки якій суспільство значно поліп­шило б знання про природу і сутність європейської інтеграції, специфіку функціонування ЄС тощо. Це положення міститься в Стратегії інтеграції, але поки що не виконується. Ініціатива тут має належати Уряду, який повинен підтримувати постійний діалог із суспільством стосовно реалізації своєї європейської політики. Варто запо­чаткувати постійно діючий форум для представників неурядових організацій. на якому вони мали б можливість консультуватися і дискутувати з уря­довими структурами і політиками. Це, до речі, допоможе Україні краще пред­ставляти себе як сильного партнера і повноправного учасника процесу єв­ропейської інтеграції. Якщо ми хочемо, щоб нас саме такими сприймали І відповідно поводились, треба бути го­товими на рівних дискутувати з приводу всіх поточних проблем євроінтеграції, а не тільки тих, що стосуються відносин України з ЄС. [11]

Україні також варто подбати про подолання необізнаності Європи про Україну, з цією метою Уряду варто розробити спеціальну програму "про­сування" України в ЄС та всіляко сприяти налагодженню й розвиткові широких зв'язків з країнами-членами ЄС.

Також варто не тільки запитувати, що Європейський Союз може дати Україні, а й шукати пере­конливі аргументи того, що Україна мо­же дати Європейському Союзу. Чим упевненіше ми відповідатимемо на ці запитання, тим переконливіше будемо виглядати і діяти.

В висновку до цього розділу можна зазначити, що європейська інтеграція - це магіст­ральний напрям розвитку континенту, який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою України тому, що це є найкращим способом реалізації національних інтересів,  побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Для України європейська інтеграція - це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спро­можності вітчизняного товаровироб­ника, вихід на світові ринки,  насам­перед на ринок ЄС.

Розділ ІІ. Аналіз зовнішньоекономічних відносин України з ЄС.

2.1. Зовнішня торгівля України з країнами ЄС.

Торгово-економічна співпраця України з  Німеччиною.

З моменту проголошення незалежності Україна почала вживати енергійні заходи по встановленню і розвитку зовнішньої торгівлі з Німеччиною. З огляду на економічний розвиток Німеччини, її потен­ціал, на її місце серед інших розвинутих країн Заходу торговельно-економічні відносини з нею, безумовно, мають пріоритетне значення.

У галузі зовнішньої торгівлі Німеччина була і залишається одним з найважливіших партнерів України, на неї припадає близько 7% загального обороту нашої держави. За підсумками 1999 р. Україна увійшла до десятки головних торгових партнерів Німеччини у Центральній та Східній Європі й впевнено посідає друге місце після Російської Федерації. Досягнутий рівень взаємної торгівлі ( 2 млрд. дол) є найвищим за весь час існування незалежної Української держави, хоча й досить скромним порівняно із загальними обсягами німецької зовнішньої торгівлі, де наша частка становить лише 0,2 %.

У структурі торгівельного обороту спостерiгається від'ємне сальдо взаємної торгівлі, яке на жаль, набуло хронічного характеру (рис. 1) аналогічною, проблемою стикаються й інші країни з перехідною економікою. Варто зауважити, що серед 27 держав  ЦСЄ та СНД тільки три (Росія, Словенія, Словаччина)  спромоглися досягти позитивного торговельного балансу з Німеччиною. [8]

Фактично у 1995 рр. щорічний обсяг торгівлі між Україною Німеччиною становив близько 669 млн дол, у якому експортна частка України була близько 228 мільйонів. Такий обсяг експорту  взагалом характерний для невеликої країни, що розвивається, проте за своєю товарною структурою він був подібний до експорту високорозвинутих країн. У 1993 році 50 відсотків українського експорту становили промислові вироби: ма­шинобудівне устаткування і одяг.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6