Курсовая работа: Етичні проблеми функціонування зарубіжної преси

Редакції західних засобів масової інформації мають доволі широкі права на збирання інформації та прийняття рішень відносно можливості оприлюднення тих чи інших матеріалів. Репортер, наприклад, може без попередньої домовленості звернутися до посадової особи в громадському місці, включити мікрофон або камеру і почати запис бесіди, навіть якщо співрозмовник цього не хоче. Плівка з записом стає власністю редакції. Той, хто був підданий такому інтерв'ю, незалежно від того, чи він є представником влади, чиновником чи приватною особою, не може завадити оприлюдненню записів. Журналіст має право і на прихований запис розмови, в якій сам бере участь; проте прихований запис розмови, в якій репортер участі не брав, за законами більшості західноєвропейських держав є протизаконним. Але не забороненість деяких методів збирання інформації законом не робить їх виправданими з точки зору етики; тому редакції беруть на себе встановлення обмежень у цій галузі. Зокрема, більшість редакцій вимагають від своїх журналістів попереджати інтерв'юйованих про початок запису. Винятки стосуються тільки тих випадків, коли йдеться про скоєння злочину, махінацій. Проте зловживання прихованими камерами засуджується. Використання відзнятих прихованою камерою або записаних за допомогою прихованих диктофонів плівок розцінюється часто як порушення принципу недоторканості особи (що, втім, не заважає західним експертам аналізувати добуті злочинним шляхом плівки з записами приватних розмов Президента України).

Основним принципом, яким західні журналісти керуються, вирішуючи, чи варто подавати той чи інший матеріал, є принцип нейтрального ставлення до наслідків, описаний в розділі 5. Це стосується, як правило, і матеріалів, що являють собою втручання в особисте життя людей, в тому числі і несанкціоноване. Проте принцип нейтрального ставлення до наслідків публікації не завжди діє адекватно. Наприклад, в “Етичних правилах для преси, радіо та телебачення” – кодексі журналістської етики Швеції – є цілий ряд позицій, що суперечать цьому принципу:

Ретельно зваж усі “за” і “проти”, вирішуючи, чи варто публікувати ті повідомлення, що можуть порушити недоторканість приватного життя. Відмовся від публікації, якщо вона не являє собою інтересу для широкої громадськості.

Будь гранично делікатний, повідомляючи про самогубство або спробу самогубства, беручи до уваги почуття рідних, не забувай про недоторканість приватного життя.

З граничною обережністю поводься з публікацією матеріалів про жертви злочинів та нещасних випадків. Зваж усі “за” і “проти” перед оприлюдненням імен та публікацією фотографій, враховуючи стан людей і виявляючи повагу до рідних та близьких.

Не підкреслюй расову приналежність, національність, стать, професію, приналежність до політичних партій та угрупувань або віросповідання героїв своїх матеріалів, якщо це може мати зневажливий характер або не має значення до аудиторії.

Ретельно зваж, чи не зашкодить людині згадування його імені в публікації. Не називай імені людини, якщо цього не вимагає інтерес громадськості.

Тут же зазначено, що журналіст має брати до уваги можливі наслідки публікації, відповідно до правил професійної етики. З іншого боку необхідно враховувати значущість інформаційного повідомлення та інтерес, який воно являє для громадськості. Іншими словами, в тих випадках, коли інтереси суспільства вимагають розголошення якоїсь інформації, може бути виправданий відступ від принципів етики. Нейтральне ставлення до наслідків, таким чином, пов'язане з дилемою, вирішення якої можливе в кожному конкретному випадку, залежно від обставин.

Джерела та способи отримання інформації

Збираючи факти, журналіст звертається до різних джерел інформації: індивідуальному (людина), колективному та документальному.

Етичні норми, що регламентують отримання інформації від людини, засновані на тому, що жодна людина не зобов'язана надавати журналісту ті чи інші відомості. Переконуючи людину надати інформацію, журналіст може діяти переконанням, мотивуючи своє прохання; не можна залякувати співрозмовника, провокувати марнославство, заохочувати спроби за допомогою преси звести власні рахунки. Якщо люди відмовляють у наданні відомості для створення позитивного матеріалу, це може бути вказівкою на негативне ставлення до цієї людини.

До колективних джерел інформації, що використовуються в ході формального та неформального спілкування, належать збори, наради, конференції, засідання “круглих столів” та клубів, прес-конференції, бесіди в неофіційних умовах. Цінність такого роду джерел зумовлена природою спілкування (демократизм, критика, самокритика), що допомагає журналісту точніше зорієнтуватися в явищі, ситуації, проблемі, розширити свої уявлення про них, перевірити свої спостереження, знайти цікаву тему.

Часто журналісти звертаються до документів, що являють собою будь-які зафіксовані знання, що можуть бути використані для довідок, вивчення, доведення. Знайомство з ними слід починати з дозволу автора. Звичайно, це правило далеко не завжди виконується з огляду на неможливість його виконання в багатьох випадках.

Західні ЗМІ (окрім, звичайно, жовтої преси, для якої поняття “джерела інформації” дуже розмите й відносне) приділяють величезну увагу саме достовірності та надійності джерел, а також чесному та правомірному отриманню інформації журналістами.

Наприклад, вимоги до журналістів при одержанні інтерв'ю, які ставлять американські ЗМІ, можуть видатися нам чимось неймовірним.

“Заборонено одержання інтерв'ю, які не є спонтанними і непідготовленими, якщо це не схвалено особливим чином президентом компанії, що може здійснюватися лише у виняткових та незвичайних ситуаціях, коли інформаційна важливість інтерв'ю очевидно перевищує збитки, яких завдає ця процедура. Ступінь, у якому інтерв'ю не є спонтанним і непідготовленим, має бути показаний в інтерв'ю.

Інтерв'ю не є спонтанним і непідготовленим, якщо питання ставляться інтерв'юйованому заздалегідь, або є угода не згадувати певну загальну ділянку при розгляді конкретних питань, чи відео-, аудіозапис або копія інтерв'ю надається інтерв'юйованому для схвалення або для участі у процесі редагування.

Об'єкт інтерв'ю не повинен мати права вибору інтерв'юера, а об'єкт репортажу – права вибору кореспондента, який призначений для взяття інтерв'ю чи висвітлення події. ”

Цей стандарт є чимось далеким і недосяжним для журналістики пострадянських країн, де інтерв'ю, особливо з високими посадовими особами або зірками шоу-бізнесу, бувають відрежисовані до найменшої деталі. Крім того:

“Слід уникати інтерв'ю з жертвами нещасних випадків та інших трагічних ситуацій чи з їх родичами, за винятком випадків, коли вони є суттєво важливими для матеріалу; наприклад, проливають світло на те, що сталося чи вказують на обставину, яка може допомогти у майбутньому уникнути трагічних ситуацій. Необхідно виявляти стриманість, звертаючись із проханням про таке інтерв'ю і беручи його. Ні в якому разі не брати інтерв'ю і не робити спроб його взяти в особи, яка за всіма ознаками перебуває у стані шоку. Не намагатися взяти інтерв'ю до того часу, поки дозвіл на нього не буде одержано від інтерв'юйованого”.

Ерік Фіхтеліус у своїй книзі “Десять заповідей журналістики” таким чином змальовує етичний бік процесу інтерв'ю:

“Слід поважати права людини, в якої ви збираєтеся брати інтерв'ю. По можливості відгукуватися на її побажання дізнатися про передумови інтерв'ю до його проведення: в якому ЗМІ воно з'явиться, у зв'язку з чим, який предмет обговорення. Репортер може розповісти співрозмовнику про мету інтерв'ю, його характер, висвітлити тематику обговорюваних питань.

Якщо об'єкт інтерв'ю критикують за те чи інше рішення, він повинен мати чесний шанс відповісти на критику. На жаль, багато репортерів часто ігнорують цей принцип. Це нечесно й неетично по відношенню до респондента. Інтерв'ю не повинне бути пасткою для вашого співрозмовника. Він повинен мати можливість відповісти на звинувачення, спрямовані на його адресу. З іншого боку, кореспондент не зобов'язаний оголошувати всі запитання заздалегідь. Він має право поставити їх у підхожий момент, вимагати уточнення якоїсь відповіді, а інколи і здивувати співрозмовника несподіваним запитанням.

Монтаж запису інтерв'ю також повинен здійснюватися чесно. “Так ” не замінюють на “ні”, відповіді передають повністю, не перекручують і не скорочують так, щоб викривити зміст висловлювань. Запитання репортера не замінюють на інше. На репортера покладається величезна відповідальність.

Будь-яка людина, до якої ви звертаєтеся з проханням дати інтерв'ю, має право відмовитися і право вимагати від журналіста (редакції) виконання певних умов. Редакція, зі свого боку, має право ці умови відхилити, якщо вони є для неї неприйнятними. Це не заважає журналістові намагатися поставити питання, які він готував для інтерв'ю, цій людині в іншій ситуації. Відмова давати інтерв'ю не може перешкоджати рішенню редакції донести до своєї аудиторії факти або критичні висловлення з даного питання. До 1956 року в Швеції існувало своєрідне табу: якщо особа відмовляється давати інтерв'ю з певного питання, ЗМІ повинні замовчувати все, що його стосується. Зараз цього немає, і редакції не замовчують критику на адресу таких людей. Журналіст також має право вказати вголос, коли інтерв'юйований явно бреше. З погляду етики абсолютно неприпустимо дозволяти представнику влади самим обирати журналіста для інтерв'ю. Ми не можемо надати політику або директору підприємства право вибору доброзичливо настроєного до нього репортера. Редакція сама вирішує, хто найкраще підходить для виконання завдання. Чиновник або політик може вимагати надати йому тексти питань для ознайомлення, але редакція має право відхилити ці вимоги або відмовитися від проведення інтерв'ю взагалі.

Отже, як бачимо, в Швеції (та й у Європі взагалі) правила стосовно інтерв'ю в цілому набагато м'якші за американські. Проте, що стосується вибору інтерв'юера, ЗМІ доволі толерантно ставляться до того, коли чиновники, директори або політики самі обирають редакцію, з якою вони хочуть мати справу. Єдиний метод боротьби з цим явищем – відкриті дебати та критика як редакції, яка приймає неетичну пропозицію, так і посадової особи, яка її обирає, і цей метод часто використовується тими, хто потрапив під обстріл ЗМІ, щоб нацькувати редакції різних ЗМІ одна на одну і відвести увагу від себе.

Респондент часто просить надати йому можливість ознайомитися з записом або текстом інтерв'ю, підготованим до виходу в ефір. Це зовсім не позначає, що редакція повинна отримати схвалення від інтерв'юйованого. На Заході в нього немає права зупинити вихід інтерв'ю. Єдиною особою, яка вирішує, що може публікуватися, є відповідальний видавець або випускаючий редактор.

Журналістське розслідування як спосіб отримання інформації практикується в багатьох західних виданнях; воно дозволяє розкрити дуже серйозні проблеми і викликає різку реакцію. Журналісти мусять бути вільними у своєму праві розкривати, і більше того, зобов'язані розкривати факти кримінальної діяльності, правопорушень і зловживань громадською довірою. Оскільки здійснення журналістського розслідування містить у собі вияснення різних фактів і порушує різні питання судочинства, політики й закону, не здається можливим сформулювати якісь конкретні правила та обмеження для нього. Проте кожен журналіст, що провадить таке розслідування, зобов'язаний:

Здійснювати розслідування під загальним наглядом директора (головного редактора), який уживає заходів з метою гарантувати, що кожне розслідування здійснюється у той спосіб, який узгоджується з нормами журналістської чесності, ретельності й неупередженості (себто, простими словами, журналістської етики).

Вирішувати, чи має інформація про потенційний злочин, одержана під час розслідування, бути надана органам влади, залежно від фактів, які розглядаються (після консультації з юридичним відділом) у світлі потенційно можливого злочину й мети розслідування.

Під час звернення до громадян чи організацій з проханням про інтерв'ю чи репортаж уникати введення їх в оману. Введення в оману не є необхідним у будь-якому випадку: щирість, виявлена репортерами і продюсерами, частіше служить кращому досягненню мети.

Утаєння своєї особи від громадян з метою отримання інформації, необхідної для розслідування, узгоджувати з начальством.

Проблема джерела інформації також має багато суперечливих аспектів. Для “жовтої”, скандальної преси не становить жодної проблеми раз у раз публікувати неперевірені, часто фальсифіковані відомості. Саме матеріалам однієї німецької “жовтої”, бульварної газети, під якими робилися помітки “N. B” – “не перевірено”, що є співзвучним до німецького слова “Enbe”, яке позначає “качка” – ми завдячуємо широке вживання тепер виразу “газетна качка”. Проте якісна західна преса, що цінує свій авторитет, дотримується правил, відповідно до яких джерело інформації, а особливо сенсаційної, має бути вказане.

Для якісної преси в країнах Заходу характерна тенденція відмови або обмеження використання інформації, отриманої від анонімних джерел. Це пояснюється насамперед міркуваннями збереження іміджу ЗМІ. Проте, оскільки використання анонімних джерел є необхідним інструментом у процесі збору інформації, воно має бути збалансоване відповідно до права громадськості на отримання інформації, а репортери та продюсери мусять відповідно, визнавати необхідність надання по можливості якнайбільшого обсягу інформації, не наражаючи на небезпеку її джерело.

Як правило, використовують анонімне джерело в тому випадку, коли іншого способу отримати і подати матеріал немає, він має суттєву цінність, яка гарантує його використання всупереч тому факту, що джерело не може бути розкрите і йому треба довіряти. Якщо необхідний захист джерела або джерел, тоді має бути надана інформація про їх характер, за умови, звичайно, що вона не спричинить до розкриття джерел. Коли джерелом є інша інформаційна організація, вона має бути ідентифікована за назвою.

Якщо джерелу загрожує небезпека у разі розкриття, співробітники ЗМІ вважають правомірним приховувати його; проте, якщо розкриття вимагають правоохоронні органи, воно може бути здійснене. Інколи розкриття джерела є також вимогою професійної етики. Приміром, у славнозвісній Уотергейтській справі журналісти Вудвард та Бернстін із газети “Вашингтон пост” так ніколи і не відкрили джерела, що постачали їх інформацією, що дає підстави підозрювати їх у зносинах із політичними опонентами Ніксона.

Передбачена законодавством юридична відповідальність за наклеп, перекручення, моральну шкоду, викликану оприлюдненням подробиць приватного життя особи, плагіат та порушення авторських прав, яка є в багатьох західних країнах дуже суворою, звичайно, є значним обмежуючим фактором для неетичних дій журналістів. Проте в багатьох випадках ця відповідальність є “побічною шкодою”, що цілком виправдовується отриманою за рахунок порушення етичних та правових норм вигодою. “Жовті” видання на Заході ведуть безперервні судові процеси, утримуючи для цього найкращих правників; ці судові процеси стають їхньою рекламою, а штрафи, до яких, як правило, зводиться відповідальність видань, в багато разів менше за виручені від відповідних публікацій кошти. Деякі з цих видань, приміром, славнозвісна британська газета “The Sun”, організовані на найвищому рівні.

Оцінка подій журналістом

Зараз під впливом США в Європі спостерігається тенденція до “публічної” журналістики. Поборник цього руху Джей Роузен пише: “Публічна журналістика є закликом до преси щодо пожвавлення суспільного життя й поширення громадського діалогу. Мас-медіа мають робити більше для того, щоб активізувати свідомість людей як громадян своєї держави, спонукати громадськість на дискусії і допомагати їй у вирішенні своїх проблем”. Ці вимоги є реакцією на сильну комерціалізацію системи мас-медіа в США, що на думку Роузена та інших американських фахівців загрожує суспільній функції журналістики. А тому засоби масової інформації не повинні сторонитись політики й опікуватися вирішенням суспільно значущих проблем. Цей рух викликав у Європі тенденцію до журналістики, в якій є місце власній думці чи поглядам. За традицією журналістика, в якій допускається висловлення власної точки зору чи судження як у кількісному плані, так і за своїм соціальним значенням переважає чисто інформативну журналістику. Однак недавно з'ясувалося, куди можуть завести спроби журналістів відмовитися від професійної лояльності по відношенню до предмета інформування і самим здійснювати певну політику.

В середині січня в Мюнхені в ефір уперше вийшла програма інформаційного каналу “Н24”. Хоча діапазон її прийому в Німеччині досить скромний, канал за декілька тижнів після початку своєї діяльності став відомим в усьому світі. “Н24” показав відеозапис масових поховань із трупами чеченських повстанців. Та лише після того, як ці кадри було ретрансльовано в програмі “ВВС”, світ звернув увагу на цю сенсацію. Кадри начебто засвідчували те, про що давно здогадувалися на Заході, тобто порушення прав людини Росією в Чечні. Не дивно, що матеріал невеличкого німецького каналу викликав бурхливу реакцію з боку міжнародної спільноти. Президент США та Євросоюз звернулися до Росії з вимогою надати необмежений доступ міжнародним спостерігачам до цієї республіки.

Але політичний скандал, створений журналістською уявою, незабаром швидко переріс у скандал навколо мас-медіа. Росіяни спростували закиди та звинуватили “Н24” у маніпуляціях. Російська преса теж висловилася про це повідомлення як про брехливе: газета “Известия” прямо назвала репортаж брехнею, бо він був відзнятий не автором, а одним з співробітників редакції цієї газети, і пізніше переданий німецькому журналісту. Що ж стосується загиблих, то йдеться про чеченців, що загинули в боях, а не про жертви тортур. Після багатьох спростувань “Н24” був змушений визнати, що фільм не є його власним продуктом, а перекуплений в іншого виробника. Німецького кореспондента звільнили з роботи з огляду на порушення ним усіх основних норм журналістики.

За словами представника каналу, кореспондент переслідував чітку політичну мету. Він хотів, щоб російський уряд офіційно визнав свою причетність до показаних кадрів, а добитися цього можна було лише в разі свідчень західного журналіста про те, що вони відзняті у Чечні. Отже, це був свідомий вчинок. Своєю поведінкою кореспондент “Н24” дискредитував усіх зарубіжних репортерів у Росії і похитнув довіру до телевізійних трансляцій. Речник Кремля Ястржембський сказав, що цей випадок є підтвердженням факту інформаційної війни з боку частини західних мас-медіа проти Росії, і висловив сподівання, що ця авантюра матиме витверезливий вплив на інші західні ЗМІ. Для Кремля вона стала доброю підставою для відмахувань від повідомлень про військові злочини та порушення прав людини в Чечні й посилань на те, що все це вигадки західної пропаганди. Тим самим конфлікт навколо зйомок вийшов за межі того, що вони документують. Брак журналістського професіоналізму довів зворотній результат від очікуваного.

Страницы: 1, 2, 3