Характеристика підродини Шпротоподібні, або Звичайні оселедці (Clupeinae) 
Біломорські оселедці відрізняються низьким темпом
росту й стають статевозрілими в 2–3 роки. Живуть вони до 7–8 років, але при
інтенсивному промислі нерестова популяція складається всього із двох-трьох
вікових груп. Розрізняють дрібну й велику раси. Дрібні оселедці метають ікру
раніше, у квітні – травні, у Кандалакшскій затоці ще під льодом. Це так званий
егорьевскаий оселедець, що має довжину до 20 см, звичайно 12 – 13 см.
Великі оселедці нерестують пізніше, підходячи до берегу з підвищенням
температури води до 5ºС у травні – червні. Це «іванівський» оселедець, що
має звичайно довжину 20–30 см, іноді до 34 см. Розрізняють оселедців
Кандалакшскої затоки, онежських і двинських.
Розвиток оселедцевого промислу в Білому морі
ставиться до початку XIV сторіччя, до моменту виникнення Соловецького
монастиря.
Чесько-печорський оселедець (Clupea pallasi
suworowi) поширений в південно-східній частині Баренцева й у південній частині
Карського моря. Він досягає довжини 32 см. Нерестує у Чеській губі й на схід
із травня до середини липня, у Карській губі – у серпні – вересні. Після
нересту оселедець відходить від берегів і широко поширюється у відкритому морі,
відгодовуючись рачками й дрібною рибою (піщанкою й ін.) Живе до 11 років; статевої
зрілості досягає на четвертому році. Умови існування оселедця тут досить важкі.
Крижаний береговий припай руйнує водоростевий пояс, і оселедці бувають змушені
відкладати ікру на ґрунт. В особливо холодні роки в період розмноження
залишається багато крижин, які під час приливно-відливних плинів знищують ікру,
що розвивається на ґрунті. Але в теплі роки з'являються численні покоління,
ареал цих оселедців розширюється до острова Колгуев і далі на схід.
Невеликі популяції східного оселедця виявлені в
30-х і 40-х роках по узбережжю Сибіру, поблизу усть Обі, Єнісею, Лени й у
Чаунскій губі. Зимуючи поблизу рік у солонуватих водах, оселедці завжди
зустрічають тут позитивну температуру; швидкий прогрів мілководь улітку створює
задовільні умови нагулу молоді й дорослих риб. Безсумнівно, оселедець по
узбережжю Сибіру нечисленна, але завдяки порівняно великій тривалості життя вид,
як такий, може існувати навіть за умови розмноження один раз в 5–8 років. При
потеплінні окремі осередки поширення можуть розширюватися й зливатися між
собою, однак малоймовірно, щоб при сучасних кліматичних умовах було реальним
розселення оселедця на всьому протязі узбережжя Сибіру.
Тихоокеанський оселедець (Clupea pallasi
pal-lasi) особливо численний у східних берегів Камчатки, в Охотському морі, у
берегів Південного Сахаліну, в острова Хоккайдо. По східному узбережжю
оселедець має важливе значення для промислу в затоці Кука, у фіордах Південної
Аляски й в острова Ванкувер.
Тихоокеанський оселедець досягає довжини 50 см,
середні розміри нерестової риби – 24–38 см. Хребців 41–57. Розпадається на
ряд форм, серед яких розрізняють властиво морських, що розмножуються в морі в
берегів, і озерних, що заходять для нересту в осолонені озера й бухти зі
зниженою солоністю. Усього розрізняють 10–12 місцевих форм, або черід, морських
оселедців і 3 форми озерних. Нерест відбувається в різних районах у різний час:
в Анадырском лимані в липні, на півночі Охотського моря із травня по липень, у
Східної Камчатки в травні, у Північному Примор'ї в травні – червні, у
Південному Примор'ї й у Південного Сахаліну з березня по травень. В
американських берегів нерест відбувається в трохи інші строки: в о-ви Кодьяк у
травні – червні, у Південно-Східної Аляски в березні, у Британської Колумбії й
Каліфорнії із грудня по квітень. Весняні підходи оселедця до берегів
відбуваються в трохи (2–4) послідовних хвиль (ходів): спочатку підходить більша
риба, потім більше молода. По закінченні нересту оселедець відходить від берега
для нагулу. Нагульна, або що жирує, оселедець підходить до берегам для
відгодівлі в літню пору, роблячи тут добові вертикальні міграції. Розрізняють
періоди весняної, або преднерестової, відгодівлі (квітень – травень),
нерестового голодування (травень – червень), літньої відгодівлі (з кінця червня
по серпень) і зимового ослаблення харчування. Основу харчування становлять
евфаузіеві рачки, калануси, хробаки-стрільці. Дорослий оселедець нагулює до
18,7–25,7% жиру, дрібний – до 23–32% жиру. Особливої жирності – 20–33% жиру – досягала
великий літньо-осінній (що ловився з липня по жовтень) східнокамчатський
«жупановский» оселедець, що мав у довжину 34–42 см.
Промисел тихоокеанського оселедця робиться
переважно неводами в берегів.
Чисельність тихоокеанського оселедця піддається
ще більш різким коливанням, чим чисельність атлантичного оселедця. Наприклад,
дуже великої чисельності досягала в першій третині нашого століття раса сахаліно-хоккайдского
оселедця. Підходи оселедця до берегів Сахаліну представляли грандіозне явище.
Морські оселедці – найважливіша основа світового
рибальства: улови їх становили в 1960–1967 р. близько 8% загального
світового улову риб і безхребетних.
Чилійський оселедець (Clupea bentincki) – звичайна
риба в берегів Чилі до півдня від 37º пд. ш. По будові він ближче
до східного оселедця, чим до атлантичного. У нього немає зубів на сошнику;
кількість хребців усього 44–46, як у шпротів; довжина до 12,5 см.
Три види оселедців роду Мандуфиї (Ramnogaster) – живуть
у водах Уругваю й Аргентини. Тіло в мандуфиї стисле з боків, черево опукле, із
зубчастим кілем з постачених шипами луски, рот невеликі, верхній; черевні
плавці зрушені далі вперед, чим в оселедців і шпротів, їхні підстави
перебувають поперед підстави спинного плавця. Це невеликі рибки, довжиною
близько 9–10 см, розповсюджені в прибережних водах, естуаріях і ріках.
Зграї мандуфиї зустрічаються в солонуватих водах і входять у ріки разом зі
зграями атерин; харчуються дрібними рачками планктонів.
Рід
Шпроти, або Кільки
Рід Шпроти, або Кільки (Sprattus), розповсюджений
у помірних і субтропічних водах Європи, Південної Америки, Південній Австралії
й Новій Зеландії. Шпроти близькі до морських оселедців роду Clupea,
відрізняються більше сильним розвитком кільових луски на череві, що утворять
шиповатый кіль від горла до ануса; менш зрушеним уперед спинним плавцем, що
починається в них далі назад, чим підстави черевних плавників; меншим числом
променів у черевному плавці (звичайно 7–8), меншим числом хребців (46–50),
плавучою ікрою й другими ознаками. Шпроти дрібніше морських оселедців, вони не
бувають крупніше 17 – 18 см. Вони живуть до 5–6 років, але звичайна
тривалість їхнього життя 3–4 роки.
Європейський шпрот (Sprattus sprattus) населяє
моря Західної й Південної Європи від Гибралтару до Лофотенских островів
(північний шпрот), Балтійське морі (балтійський шпрот, або кілька), північну
частину Середземного й Чорного морів (південноєвропейский, або чорноморський,
шпрот). У Північному й Норвезькому морях північний шпрот (S. sprattus
sprattus) тримається ближче до берега, чим оселедець, підходячи для нересту на
глибини 20–40 м, головним чином із квітня по червень. Промислові скупчення
шпроту знаходяться переважно в центральній і північній частинах Північного моря
й у берегів Південної Англії, Бельгії, Голландії й Норвегії.
На другому році життя північний шпрот досягає 9–11,5 см
довжини й жирності вище 7%. У цей час він є об'єктом інтенсивного промислу.
Виготовлені зі шпроту консерви високо цінуються (частково йшли під етикеткою
«сардини»).
Балтійський шпрот, або кілька (S. sprattus
balticus), зустрічається в найбільшій кількості в бухтах південно-західних
берегів Балтійського моря й у входу у Фінський і Ризький затоки. Харчується
планктонними рачками, головним чином евритеморою. На другому році життя досягає
довжини 7,5–11,2 см, на третьому – 10,6–14,1, на четвертому – 12,6–15,0 см,
накопичуючи від (3,6) 4,1 до 15,2% жиру. Найбільш жирний буває восени й узимку,
найменш жирний у період нересту, із квітня по липень. Полової зрілості досягає
звичайно при довжині 12 см, рідше з 8,5–9 см довжини. Для нересту
шпрот відходить від берегів і метає свою плавучу ікру головним чином над
глибинами 50 – 100 м при солоності від 4–5 до 17–18 проміле й температурі
води близько 16–17° С. Балтійський шпрот, як і салака, планктоноїдна риба, частково
конкурує з нею через їжу. Балтійський шпрот-кілька – важлива промислова риба,
що дає приблизно від 10 до 20% усього улову риби в Балтійськом морі. Копчені
шпроти дуже смачні. Консерви зі шпротів у маслі користуються заслуженої популярністю.
Точно так само гарна солона кілька.
Чорноморський шпрот (Sprattus spral-tus
phalericus) найбільш численний в Адріатичне й Чорному морях, де його
промишляють. Чорноморський шпрот дотримується звичайно помірковано холодних
шарів води, від 6–8 до 15–17 °С, піднімаючись зимою до поверхні, а в
теплий час віддаючи перевагу більше прохолодній воді на глибині від 20–30 до 80–100 м.
Він широко розповсюджений у відкритому морі, підходячи до берегам при вітрах,
що підганяє або піднімає маси води відповідної температури. Досягає полової
зрілості у віці одного року й нереститься переважно в холодний час (з жовтня по
березень) при температурі води 7–10 (12) °С, частиною в поверхневому шарі,
головним чином, однак, на глибині 40–50 м. Чорноморський шпрот досягає
довжини 9,5–13 см, зрідка буває до 16 см; звичайні розміри в уловах
6,5 – 11,5 см. Вміст жиру в його тілі коливається від 4,7 до 12,6%. Він не
буває так жирний, як балтійська кілька. У Чорному морі шпрот-одна із самих
численних риб, що грає більшу роль у їжі дельфінів, білуги, великої ставриди й
інших хижаків. Але улови його відносно невеликі, і спроби розвитку промислу не
увінчалися успіхом внаслідок того, що шпрот тримається частіше невеликими
зграями, облов яких на глибині скрутний.
Шпроти південної півкулі вивчені недостатньо. У
водах Вогненної Землі й Фолклендські островів, на крайньому півдні Південної
Америки живе зустрічаючийся більшими зграями вогняноземельський шпрот (Sprattus
fuegensis), що має довжину 14–17 см. Дуже близький до нього й, можливо,
буде віднесений до того ж виду тасманійский шпрот (S. bassensis), зграї якого
звичайні в глибоких затоках і протоках Тасманії й Південної Австралії в літні й
осінні місяці.
Новозеландський шпрот (S. antipodum) відрізняється
приостренными шипиками кільових луски черева. Більші зграї цієї риби підходять
до східному берегу північного острова Нової Зеландії в листопаді й тримаються тут
протягом декількох місяців. Їх супроводжують зграї хижих риб, що харчуються
ними: аррппов (Arripis), баракуди (Leionura atun) – і полчища морських птахів.
Шлунки багатьох хижих риб, що як живуть у приповерхньому шарі, так і придонних,
із глибини 60–80 м^ бувають набиті шпротом, а в червні – липні, коли він,
очевидно, відходить від берегів, їм харчуються й великі промислові риби, що
добувають із глибини до 240 м. Словом, у водах Нової Зеландії шпрот,
очевидно, грає не менш важливу роль кормової риби, чим у Чорному морі. Шпрот
попадається в неводи біля берегів.
Рід Тюльки, або Каспійські кільки (Clupeonella),
містить 4 види дрібних сэльдевых риб, що живуть у Чорному, Азовському й
Каспійськім морях і в їхніх басейнах. Черево в тюльок стисле з боків, постачене
на всьому протязі від горла до анального отвору 24–31 сильними шиповатыми
лусочками. Черевні плавці приблизно під передньої третю спинного. В анальному
плавці два останніх промені подовжені, як у сардин і сардинелл. Рот верхній,
беззубий, маленький, верхньочелюстна кістка не заходить назад далі переднього
краю ока. Ікринки плавучі, з дуже великою фіолетовою жировою краплею, з більшим
кругожовтковим простором. Хребців 39–49. Тюльки – евригальні й евритермні риби,
що живуть як у солонуватої, до 13/00, так і в прісній воді при температурі від
0 до 24 °С.
Чорноморсько-азовська тюлька (Clupeonella
delicatula delicatula) населяє Азовське морі й опріснені частини Чорного моря,
головним чином у північно-західній частині, у берегів Румунії й Болгарії.
Входить у низов'я рік, піднімаючись нагору на 50–70 км; добре живе й у
водоймищах. Живе до 4 (5) років, досягаючи довжини 9 см; звичайна довжина
в уловах 4–7 см. Хребців у неї 41–43. Харчується головним чином
веслоногими рачками планктонів. В Азовському морі взимку тримається вдалині від
берегів, а навесні підходить до берегам. Нереститься головним чином у травні
при температурі води 13–20'З (у розпал нересту) і солоності від 0 до 4 проміле
(по хлорі), а в Чорному морі і його лиманах переважно у квітні – червні, при
температурі 11 – 18 °С (а в прісній воді при 15–24 °С).
Азовська тюлька буває особливо вгодованої восени,
коли зміст жиру в її тілі доходить до 17–18,5%. Це одна із самих численних риб
Азовського моря. Вона має істотне значення в харчуванні хижих риб, головним
чином судака.
Абрауска тюлька (Clupeonella abrau), що
живе в озерах Абрау (біля Новоросійська) і Абулионд (Туреччина), – прісноводна
тюлька, що харчується планктонними рачками й водоростями. Вона досягає довжини
6–9,5 см. Веде переважно нічний спосіб життя. Чудово дуже швидкий розвиток
ікринок, виметуваних увечері при температурі поверхневого шару води близько 22 °С
и закінчуючих інкубацію через 10–12 годин, до ранку. Личинки опускаються вглиб,
уникаючи звичайного приповерхнього хвилювання.
Каспійська звичайна кілька (Clupeonella delicatula
caspia) являє собою підвид чорноморсько-азовської тюльки, що відрізняється
більшою величиною, до 14–15 см, тривалістю життя до 6 років і трохи меншою
жирністю, до 12% змісту жиру в тілі. Хребців у неї 41–45. Звичайна каспійська
кілька зимує звичайно в Середньому й Південному Каспієві, а в березні йде на
північ, у Північний Каспій, підходячи до берегам при температурі води від 6 до
14 °С и частково входячи в дельти Волги й Уралу. Розпал нересту кільки в
Північному Каспієві у квітні – травні, при температурі 12–21 °С. Підходяща
до берегів кілька утворить величезні косяки, що часом заповнюють суцільною
смугою риби всю прибережну обмілину. З'являючись раптово в берегів, кілька
також швидко йде у відкрите морі, де тримається переважно в шарі від 6 до 30 м,
опускаючись іноді й до 100 л^. Харчується переважно веслоногими рачками
каланипедой і гетерокопе.
У затонах і Волги й в озері Чархал у басейні
Уралу вона утворить дрібну прісноводну форму – до 11 см довжини.
Анчоусовидна кілька (С. engraulifor-mis) живе
в Середньому й Південному Каспієві, заходячи й у південну частину Північного
Каспію. На відміну від звичайної кільки ніколи не зустрічається при солоності
нижче 8°/оо' будучи мешканкою відкритих районів моря й уникаючи глибини менш 10 м.
Анчоусовидна кілька має більше прогонисте тіло, чим звичайна каспійська кілька,
живе до 7 років і росте швидше. Досягає довжини до 15,5 см, звичайна
довжина до 11,5–12,5 см. Хребців у неї 44–48. Узимку анчоусовидна кілька тримається
головним чином у Південному Каспієві, переважно в області глибин від 50 до 750 м.
Навесні й улітку йде на північ і зосереджує у величезній кількості в Середньому
Каспієві, дотримуючись зони температурного стрибка на глибині від 15 до 60 м.
Нереститься головним чином у серпні – жовтні, у відкритому морі, переважно над
глибиною від 40 до 200 м, при температурі води від 13 до 24ºС и
солоності від 8 до 12 проміле. Робить добові вертикальні міграції, піднімаючись
уночі до поверхні й опускаючись углиб удень. Основний об'єкт харчування анчоусовидной
кільки – веслоногий рачок эвритемора. Анчоусовидная кілька далеко не так жирна,
як звичайна: зміст жиру в її тілі не перевищує 6,4%.
Великоока кілька (С. macrophthal-ma) – самий глибоководний
вид кільок, тримаючийся над глибинами від 70 до 250 м і зустрічається на
глибині до 300–450 м. Очі в неї більші, ніж в інших кільок, спина й верх
голови темні. Живе в Південному й Середньому Каспієві, у відкритому морі,
роблячи більші вертикальні міграції й уникаючи поверхневого шару води,
прогрітого більше 14ºС. Каспійські кільки – звичайна, анчоусовидна й
великоока – служать основним кормом хижих риб Каспію. Ними годуються хижі
оселедці, білуга, тюлені.
Промисел каспійських кільок почався в 20-х роках
і вироблявся спочатку поблизу берегів. З початку 50-х років став інтенсивно
розвиватися інший вид промислу, заснований на приманюванні риби світлом
спущеної у воду сильної електричної лампи. Облов кільки, що збирається до
лампи, вироблявся спочатку піднімальними конічними мережами, а потім і через
розтруб шланга, що спускає поблизу лампи, що засмоктує рибу насосом. Промисел
кільки настільки розвився, що її улов склав до середини 60-х років більше трьох
чвертей усього улову риби на Каспієві.
Висновок
Поряд з вирішенням загальної проблеми
продовольчого забезпечення населення світу, підвищенням рівня та обсягів
виробництва продукції рослинництва і тваринництва важливого значення набуває
подальший розвиток специфічної галузі агропромислового комплексу – рибництва.
Безсумнівною є доцільність, актуальність і перспективність розвитку рибного
господарства у внутрішніх водоймах, підвищення ефективності вирощування риби в
ставах, водосховищах і озерах, розширення географії рибницьких господарств
індустріального типу, розселення теплолюбних традиційних об'єктів рибництва у
північні та східні регіони, де можна використовувати теплі води промислових
підприємств та енергетичних комплексів. Теплі води в зимовий період – перспективна
і достатньо керована база для культивування холодолюбних видів риб. Це разом з
використанням природних низькотемпературних джерел дає змогу істотно розширити
виробництво високоцінних видів риб, які є сировиною для одержання делікатесної
харчової продукції.
1. Жизнь животных, под ред. Т.С. Расса.
М: Просвещение 1971
2. Правдин И.Ф. 1966. Руководство
по изучению рыб. М.: Пищ. пром-сть. 376 с.
3. Черешнев И.А., Шестаков А.В., Скопец М.Б.,
Коротаев Ю.А., Макоедов А.Н. 2001. Пресноводные рыбы Анадырского
бассейна. Владивосток: Дальнаука. 336 с.
4. www.fishing.kz
5. www.fishing.com.ua
6. www.hunter.kz
Страницы: 1, 2
|
|
