Історія природознавства 
На основі власних спостережень і даних 144 римських і
327 іноземних авторів (приблизно 2000 томів) Гай Пліній Старший (23—79 рр.
н.е.) підготував 37-томну «Природну історію», у якій навів дані з ботаніки,
зоології, фізіології, медицини, географії, мінералогії. Пліній зібрав величезну
кількість витягів з прочитаних ним античних творів, більша частина яких не
збереглися до нашого часу. Хоча критичне відчуття Плінія далеко поступалося
його працездатності, твір був звичайним зібранням цікавих, часто
неправдоподібних оповідей, та все ж він є важливим джерелом для судження про
рівень знань і уявлень давніх римлян про природу. Праця Плінія одержала широке
визнання і протягом тисячі років слугувала основним джерелом відомостей про
природу [13,3].
Практичні потреби сільського господарства та медицини
стимулювали інтерес до спеціального вивчення рослин, тварин і людини.
Однією з перших книжок, присвячених визначенню корисних
для медицини рослин, був твір Діоскорида (1 ст. н.е.), який мав великий вплив
на ботаніків наступних століть. У його коротких і досить точних описах рослин
зазначаються місця їх поширення і походження [1,14].
Відомі дослідження в галузі медицини, анатомії і
фізіологи належать видатному давньоримському лікарю і природодосліднику Клавдію
Галену (130-200 рр. н.е.). Будучи лікарем у школі гладіаторів, а пізніше —
придворним лікарем у Римі, він анатомував трупи, робив розтини тварин, ставив
досліди з метою пізнання будови і функцій основних систем органів. Гален вивчав
анатомію овець, биків, свиней, собак, ведмедів. Він зауважив подібність у
будові тіла людини і мавп. Маленька мавпочка м’якоті .(Масаса Іуігапа) — єдиний
вид європейських мавп — у часи Галена була дуже поширена в південно-західній
Європі. Вона слугувала для вченого основним об'єктом вивчення м'язової системи,
кісток, суглобів. Гален уперше виявив доцентрові й відцентрові нервові волокна;
вказав на зв'язок між будовою і функцією органа, між організацією тварин та
способом їхнього життя, пояснюючи це як вияв вищого розуму. Учений заклав не
лише основи фізіології, а й заснував науку про дію ліків — фармакологію. До
складу виготовлених ним ліків одночасно могло входити 60 речовин. І досі ліки
рослинного походження називають «галеновими препаратами». Згідно з релігійними
уявленнями Гален розвинув думку про те, що кожен орган людського тіла був
досконало створений з метою виконання наперед передбачуваної функції. Ця
обставина сприяла закріпленню авторитету Галена в середньовічній християнській
Європі. Жодна з описаних Галеном деталей будови тіла не підлягала, перевірці.
Його роботи вважалися непогрішними, і всі його помилки повторювалися в наступні
часи аж до епохи Відродження. Галеном завершується коло натурфілософських ідей
і наукових досягнень античного світу, що разом з іншими духовними цінностями
становлять скарбницю людських знань.
З давніх часів бере свій початок історія зоопарків. На
відміну від сучасних, які є центрами науково-дослідницької роботи, античні
попередники зоопарків мали на меті, насамперед, розваги. У Давньому Римі був
побудований віварій для утримання тисяч екзотичних тварин — слонів, носорогів,
левів, антилоп, крокодилів, страусів, які використовувалися на аренах цирків.
Грандіозний віварій мав систему просторих вигулів, парків, ставів. Через нього
проходила велика кількість звірів, рептилій і птахів, які постійно гинули на
кривавих виставах, а їм на зміну з різних країн привозили все нових і нових
тварин. При храмах та в маєтках вельмож створювалися пишні сади, що були
справжніми ботанічними колекціями. Саме в цих розкішних звіринцях і садах
природодослідники могли ознайомитися з видовим різноманіттям фауни і флори
величезної Римської імперії.
У Древньому Римі було чимало талановитих натурфілософів,
внесших значний внесок у прогрес природознавства. Але все-таки нових ідей у цей
період було висунуто значно менше, ніж в історії Древньої Греції.
Одним з найбільш відомих натурфілософів-атомістів
Древнього Риму був Тим Лукрецій Кар (Лукреций), що жив у I ст. до н.е. Його
філософська поема «Про природу речей» є важливим джерелом, що містить багато
цікавих відомостей про атомістичні погляди Демокріта і Епікура (оскільки з
творів останніх до нас дійшли лише деякі уривки). Лукрецій говорив про вічність
матерії. Речі тимчасові, вони виникають і зникають, розпадаючись на атоми -
свої первинні складові частини. Атоми ж вічні, і їхня кількість у Всесвіті
завжди залишається такою ж самою. Звідси випливає висновок про вічність
матерії, що Лукрецій ототожнював з атомами.
Збереглось не так уже і багато творів давньоримського
періоду, присвячених природничим питанням. Крім зазначеної поеми Лукреція,
можна назвати твори Аннея Сенеки, Паппа Олександрійського, Діофанта, Манілія.
Усі вони написані в літературній формі, тобто у вигляді діалогів, поем,
енциклопедій. Твір Сенеки містить відомості з фізики, метеорології і географії.
Поема Манілія стосується астрономії. А твори Пагша Олександрійського
і Діофанта присвячені головним чином математиці [6,72].
Говорячи про стан природознавства в епоху Древнього
Рима, необхідно особливо відзначити натурфілософську спадщину Клавдія Птолемея
(прибл. 90—168 р. н. э.). Велику частину свого життя він провів в Олександрії і
фактично може вважатися давньогрецьким ученим. Але його наукова діяльність
протікала в період, коли Римська імперія знаходилася в стані розквіту і містила
в собі територію Древньої Греції. Птолемей по праву вважається одним з найбільших
вчених античності. Він серйозно займався математикою, захоплювався географією,
багато часу присвячував астрономічним спостереженням. Головна праця Птолемея,
що носила назва «Математична система», визначила подальший розвиток астрономії
більш ніж на тисячоріччя. У період упадку олександрійської школи грецький
оригінал цього твору був загублений. Зберігся тільки його арабський переклад,
який занадто пізніше, вже в XII столітті, був перекладений на латинську мову.
Тому книга Птолемея дійшла до нас під арабською латинізованою назвою
«Альмагест».
В цій книзі знайшла відображення колосальна робота,
проведена Птолемеєм по створенню першої математичної теорії, що описує рух
Сонця і Місяця, а також п'яти відомих тоді планет на видимому небосхилі. У
своєму «Альмагесте» Птолемей малює наступну схему світобудови: у центрі
Всесвіту знаходиться нерухома Земля. Ближче до Землі знаходиться Місяць, а
потім випливають Меркурій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер і Сатурн. Пояснюючи
даний порядок планет, Птолемей виходив з припущення, що чим швидше рухається
планета, тим ближче до Землі вона розташована.
Геоцентрична система світу, на обґрунтування якої
Птолемей витратив чимало сил, проіснувала після його смерті надзвичайно довго —
цілих 1375 років — аж до опублікування знаменитої праці Н. Коперника, що
замінили цю систему на геліоцентричну. У післякоперниковську епоху Птолемея
згадують головним чином як автора не прийнятої наукою системи світу.
Епоха Середньовіччя характеризувалася в Європі заходом
класичної греко-римської культури і різким посиленням впливу церкви на все
духовне життя суспільства. От що пише про цю епоху Ф. Енгельс: «Догмати церкви
стали одночасно і політичними аксіомами, а біблійні тексти одержали на всякому
суді силу закону... Це верховне панування богослов'я у всіх областях розумової
діяльності було в той же час необхідним наслідком того положення, що займала
церква як найбільше загальний синтез і найбільш загальної санкції існуючого феодального
ладу».
У цю епоху філософія тісно зближається з теологією
(богослов'ям), фактично стає її «служницею». Виникає протиріччя між наукою,
висновки якої випливають з результатів спостережень, дослідів, включаючи
узагальнення цих результатів, і схоластичним богослов'ям, для якого істина
заключається в релігійних догмах.
Поки європейська християнська наука переживала тривалий
період упадка (аж до ХІІ-ХІІІ ст.), на сході, навпаки, спостерігався прогрес
науки. З другої половини VIII ст. наукове лідерство явно перемістилося з Європи
на Близький Схід. У ІХ столітті, поряд з вищезгаданою працею Птолемея
(«Альмагест»), на арабську мову були переведені «Начала» Евкліда і твори
Аристотеля. Таким чином, давньогрецька наукова думка одержала популярність в
мусульманському світі, сприяючи розвитку астрономії і математики. У історії
науки цього періоду відомі такі імена арабських учених, як Мухамедаль-Баттані
(850 — 929 р.), астроном, який склав астрономічні таблиці, Ібн-Юнас(950—1009
р.), що досяг помітних успіхів у тригонометрії і зробив чимало істотних
спостережень місячних і сонячних затемнень, Ібналъ-Хайсам (965—1020 р.), що
одержав популярність своїми роботами в області оптики, Ібн-Рущд (1126—1198 р.),
найвизначніший філософ і натураліст свого часу, що вважав Аристотеля своїм
учителем [6,73].
Середньовічній арабській науці належать і найбільші
успіхи в хімії. Спираючись на матеріали олександрійських алхіміків I століття і
деяких персидських шкіл, арабські хіміки досягли значного прогресу у своїй
області. У їхніх роботах алхімія поступово перетворювалася в хімію. А вже
звідси (завдяки головним чином іспанським маврам) у пізніше середньовіччі
виникла європейська хімія.
У XI столітті країни Європи зіткнулися з багатствами
арабської цивілізації, а переклади арабських текстів стимулювали сприймання
знань Сходу європейськими народами.
Значну роль в підйомі західної християнської науки
відіграли університети (Парижський, Болонський, Оксфордський, Кембріджський і
ін.), що стали утворюватися починаючи з ХІІ століття. І хоч ці університети
спочатку призначалися для підготовки духовенства, але в них уже тоді починали
вивчатися предмети математичного і природничо-наукового напрямку, а саме
навчання носило, більш ніж раніш, систематичний характер.
ХІІІ ст. характеризується для європейської науки
початком експерименту і подальшою розробкою статики Архімеда. Тут найбільш
істотний прогрес був досягнутий групою вчених Паризького університету на чолі з
Іорданом Неморарієм (друга половина ХІІІ ст.). Вони розвивали античне вчення
про рівновагу простих механічних пристроїв, розв`язавши задачу, з якою антична
механіка справитись не могла, - задачу про рівновагу тіла на похилій площині.
У XIV столітті в полеміці з античними вченими
народжуються нові ідеї, починають використовуватися математичні методи, тобто
йде прогрес підготовки майбутнього точного природознавства. Лідерство
переходить до групи вчених Оксфордського університету, серед яких найбільш
значна фігура - Томас Брадвардин (1290—1349). Йому належить трактат «Про
пропорції» (1328 р.), який в історії науки оцінюється як перша спроба написати
«Математичні початки натуральної філософії» (саме так майже триста шістдесят
років потому назве свою знамениту працю Ісаак Ньютон) [6, 76].
Усе
вищесказане свідчить про те, що протягом багатовікової, досить похмурої епохи,
іменованої середньовіччям, інтерес до пізнання явищ навколишнього світу
все-таки не вгасав, і процес пошуку істини продовжувався. З'являлися все нові і
нові покоління вчених, що прагнуть, незважаючи ні на що, вивчати природу. Разом
з тим наукові знання цієї епохи обмежувалися в основному пізнанням окремих
явищ, які легко укладалися в натурфілософські схеми світосприймання, висунуті
ще в період античності (головним чином у вченні Аристотеля). У таких умовах
наука ще не могла піднятися до розкриття об'єктивних законів природи. У його
нинішньому розумінні — ще не сформувалося. Вона знаходилося в стадії своєрідної
«преднауки».
Натурфілософське розуміння природи містило багато
вигаданого, фантастичного, далекого від дійсного розуміння світу. Поява
натурфілософії в інтелектуальній історії людства і дуже тривале її існування
пояснюється низкою обставин.
1. Коли природничо-наукового знання (у його нинішнім
розумінні) ще практично не існувало, спроби цілісного охоплення, пояснення
навколишньої дійсності були єдиним і виправданим способом людського пізнання
світу.
2. Аж до XIX сторіччя природознавство було слабко
диференційоване, були відсутні багато його галузей. Ще в XVIII столітті в
якості сформувавшихся, самостійних наук існували лише механіка, математика,
астрономія і фізика. Хімія, біологія, геологія знаходилися лише в процесі
становлення. В такій ситуації натурфілософія прагнула замінити собою відсутні
природничі науки.
3. Уривчастому знанню про об'єкти, явища природи, що
давало тодішнє природознавство, натурфілософія протиставляла свої умоглядні
уявлення про світ. У цих уявленнях не відомі ще науці причини і дійсні (але
поки непізнані) зв`язки явищ замінялися вигаданими, фантастичними причинами і
зв'язками. Для тлумачення незрозумілих явищ натурфілософи звичайно придумували
яку-небудь силу (наприклад, життєву силу) або яку-небудь міфічну речовину
(флогістон, електрична рідина, ефір і т.д.).
Коли в XIX столітті природознавство досягло досить
високого рівня розвитку і був накопичений і систематизований великий фактичний
матеріал, тобто коли були пізнані справжні причини явищ, розкриті їх реальні
зв`язки між собою, існування натурфілософії утратило всяке історичне значення.
А в зв'язку з цим розуміння філософії як «науки наук» також припинило своє
існування. Разом з відходом з історичної арени старої натурфілософії сама
філософія, так само як і різні галузі природознавства, знайшла свій предмет. Однак
тісний двосторонній зв'язок між філософією і природознавством зберігається
донині.
Всі
дані, що свідчать про виникнення природознавства це в стародавньому свідчать
про розвиток цивілізації на досить високому рівні. Всі ці досягнення в області
різних наук використовуються людством для пояснення явищ, які відбуваються в
природі, і в наш час. Проводяться різні дослідження з використанням вже
історично сформованих уявлень про Всесвіт. Досить важливими є ці дані вивчення
історичних фактів. До цього часу в природознавстві це не повністю все
з`ясовано, виникають через деякий час все нові відкриття, основою яких часто
бувають історичні праці вчених античності та середньовіччя. Отже, матеріали
щодо розвитку природознавства в епоху стародавнього світу мають значну популярність
і в сучасний час.
Специфікою грецької філософії, особливо на початковому
етапі її розвитку, було намагання зрозуміти суть природи, космосу і світу в
цілому. Не випадково перших грецьких філософів Фалеса, Анаксимандра,
Анаксимена, представників так званої мілетської школи (VI ст. до н.е.), а дещо
пізніше піфагорійців Геракліта й Емпедокла так називали — «фізики», їхні
інтереси визначалися, передусім, характером міфології, традиційних вірувань і
культів. Грецьке світосприйняття було, і релігією природи, і центральне місце
займало в ній питання про походження світу.
Греко-римська філософія і природознавство дають підстави
зробити ряд важливих узагальнень. Античні мислителі:
·
відстоювали думку про матеріальність світу і його розвитку та
про виникнення живих істот шляхом самозародження;
·
поширили ідею про мінливість і перетворення одних форм живих
істот на інші;
·
здійснили спробу дати природне пояснення досконалості живих
істот як результату усунення дисгармонійних особин;
·
з позицій телеології (вчення, згідно з яким будь-який
розвиток є здійсненням заздалегідь передбаченої мети) розробляли уявлення про
градацію у вигляді висхідного ряду природних тіл від простих до складних.
Найважливіші узагальнення античності надалі розроблялися
в XVI—XVIII ст. вже на новому фактичному матеріалі.
Існувало в той час досить багато провідних та
суперечливих ідей про походження, виникнення Всесвіту та матерії, причини руху
атомів та ін. Досить багато видатних вчених займалися цими питаннями, їх праці
дійшли і до нашого часу як унікальні винаходи.
В епоху античності та середньовіччя досить інтенсивного
розвитку набули не тільки природничі науки, але і точні науки (математика,
фізика, астрономія), які все ж були пов`язані з явищами та процесами в природі.
Історичні дані про розвиток природознавства античності
та середньовіччя мають актуальність і на сьогоднішній день.
1.
Азерников В.З. Неслучайные случайности. Рассказы о великих
открытиях и выдающихся ученых. – М., 1972. – С.14 – 15.
2.
Аустров Б.А. Биология вчера и сегодня. — М., 1969.
3.
Из истории биологии. — М., 1970.
4.
История биологической науки. — М., 1961.
5.
История биологии с древнейших веков до наших дней. — М., 1975.
6.
Концепции современного естествознания: Учебное пособие. –
Р-н-Дону, 1999. – 368 с.
7.
Лункевич В.В. От Гераклита до Дарвина. — М., 1960.
8.
Маркевич А.П. История исследования по проблемам происхождения
и развития животного мира. - К., 1957.
9.
Мухин С.К. История биологии. — К., 1968.
10.
Плавильщиков Н.Н. Гомункулус. Очерки из истории биологии. —
М., 1971.
11.
Рожанский НЛ. Развитие естествознания в эпоху античности.
Ранняя греческая наука о природе. - М., 1979.
12.
Философские вопросы современной биологии. — М., 1951. Раздел
II История естествознания.
13.
Щоханов С. Природничі науки в Давній Груції і Давньому Римі.
// Хімія. Біологія. – 2001. - № 37 – 39. – С.2 – 4.
14.
Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981. –
360 с.
Страницы: 1, 2, 3
|
|
