Захист довкілля від іонізуючого випромінювання 
радіонуклідами понад 3,7 • 1012 Бк/км2
(102 Кі/км2), не вживаючи ніяких запобіжних заходів.
Своєрідність хронічної променевої хвороби полягає в тому, що у тканинах, які
активно проліферують завдяки інтенсивним процесам клітинного відновлення,
тривалий час зберігається нормальна структура. Водночас такі стабільні системи,
як нервова, м'язова, серцево-судинна й ендокринна, відповідають на хронічний
вплив складним комплексом фізіологічних реакцій і повільним наростанням
дистрофічних змін у їх тканинах. Походження цих змін та їхні механізми досі не
вивчено. їх виявляють рефлекторним шляхом, у відповідь на вплив різних
подразників, у тому числі на додаткове опромінення. Ступінь і характер різних
проявів хронічної променевої хвороби залежать від індивідуальних особливостей
організму хворого і його пристосувальних реакцій. Після опромінення настає
період відновлення — переважання репаративних процесів у найбільш уражених
йонізуючим випромінюванням тканинах, а також нормалізація функціонального стану
інших систем (наприклад, імунної), іноді з тим чи іншим ступенем їхньої
недостатності.
Інша форма хронічної променевої хвороби може бути зумовлена
тривалим опромінюванням різних ділянок тіла внаслідок зовнішнього впливу чи дії
інкорпорованих радіонуклідів із вибірковим розподілом. Клінічна картина такої
форми променевої хвороби може варіювати з переважанням локальних змін уражених
тканин над реакціями загального характеру.
Якщо потужність поглиненої дози випромінювання становить
0,001 Гр/добу (0,1 рад/добу) і менше, ніяких проявів променевої патології
виявити не вдається. Про це свідчать результати медичного обстеження великих колективів
працівників атомних підприємств і населення, евакуйованого після вибуху сховища
радіоактивних відходів у 1957 р. на Південному Уралі, а також населення, яке
проживає на забруднених радіонуклідами внаслідок аварії на ЧАЕС територіях
України, Білорусі, Росії.
Розглянемо висновки щодо змін в організмі залежно від
потужності еквівалентної дози при хронічному опромінюванні, які було зроблено
групою лікарів під керівництвом О. К. Гуськової, на основі результатів
обстеження 3220 опромінених осіб і 612 осіб, які ніколи не піддавалися
опроміненню [13].
За еквівалентної дози випромінювання до 0,15 — 0,3 Зв, або 15
— 30 бер (потужність дози менша ніж 2 * 10-4 Зв/добу, або 2-Ю"2
бер/добу), ніяких відмінностей від контрольної групи не виявлено. Якщо ж
потужність еквівалентної дози зростає до 2 * 10-4 Зв/добу (2 *
10"2 бер/добу), а сумарна доза наближається до 0,3 — 0,5 Зв
(30—50 бер), то приблизно в 2 рази частіше, ніж у контрольній групі, можуть
спостерігатися артеріальна гіпотензія й помірна брадикардія. Частіше, ніж у
контролі, і не завжди відповідно до ступеня навантаження спостерігається
реакція кровообігу на зміну положення тіла, фізичне навантаження і тепловий
вплив, а також на посилену вентиляцію. Мають місце також деякі порушення
капілярного кровообігу і потовиділення. Змінюються тип і амплітуда
реовазографічних кривих. Отже, при наведених рівнях доз ніяких специфічних для
опромінення змін в організмі людини не виявляють, хоча, вірогідно, збільшується
кількість осіб із лабільнішою, ніж у людей, що не зазнали опромінення,
регуляцією кровообігу. Ці зміни мають пристосувальний характер, чому
відповідають нормальні загальне самопочуття і працездатність, а також деякі
об'єктивні показники, що виявляють під час обстеження. Усе це дає підставу
вважати, що в разі зовнішнього хронічного опромінювання потужність поглиненої
дози менша ніж 0,1 — 0,35 Гр/рік (10 — 35 рад/рік) на стан здоров'я людей не
впливає.
Починаючи з поглиненої дози 0,7 — 1,5 Гр (70 — 150 рад), при
загальному хронічному опромінюванні поступово розвиваються деяке пригнічення
секреторних функцій і ферментативної активності секрету травних залоз, зміни
моторики шлунка і кишок. Це також реакції невровісцерального характеру, що
поряд з іншими змінами вегетативної нервової системи не є характерними тільки
для променевого ураження. Такі відхилення добре компенсовані і не
супроводжуються будь-якими розладами травлення. Якщо сумарні еквівалентні дози
при хронічному опромінюванні перевищують 1,5—4 Зв (150 — 400 бер), розлади
нервової регуляції секреції травних залоз змінюються стійким її пригніченням.
Спостерігається сухість у горлі внаслідок згасання секреторної діяльності залоз
ротової порожнини; виникають вогнищеві субатрофічні процеси у слизових
оболонках порожнини рота, шлунка і кишок. Ніяких порушень у загальному обміні
речовин, у тому числі пов'язаних із функцією печінки, при дозах, менших ніж 4
Зв (400 бер), у разі хронічного опромінювання виявити не вдається [13].
У діапазоні еквівалентних доз 0,15 — 0,7 Зв (15 — 70 бер)
функціональні порушення нервової діяльності мають рефлекторний характер, що
часто супроводжується залученням до відповідної реакції інших систем
(насамперед серцево-судинної й ендокринної), що відповідають за адаптацію. Всі
особи, що зазнали загального хронічного опромінювання в діапазоні потужності
поглинених доз 10-4 — 5 * 10-4 Гр/добу (0,01—0,05
рад/добу) чи еквівалентних доз 0,05 — 0,15 Зв/рік (5 — 15 бер/рік), залишаються
здоровими і працездатними, а частота окремих скарг і відхилень у загальному
неврологічному стані є не більшою, ніж у контролі. Ознаки деякої функціональної
недостатності нервової діяльності спостерігаються лише при підвищенні
потужності еквівалентної дози в разі хронічного опромінювання і досягненні
загальної еквівалентної дози до 0,7 — 1,5 Зв (70 — 150 бер).
У великої кількості осіб (понад 1000), які обслуговували
експериментальні реактори й зазнавали протягом кількох років опромінювання за
потужності поглиненої дози 0,001 —0,01 Гр/рік (0,1 — 1 рад/рік), не було
виявлено будь-яких відмінностей від контролю за показниками периферичної крові
і порушень у стані кісткового мозку. Деякі зрушення в картині крові
зареєстровано лише в частини осіб, що зазнали опромінювання дозою 0,001 Гр/добу
(0,1 рад/добу) і більше. Значення таких відхилень від норми не з'ясовано.
Багато вчених оцінюють їх як такі, що перебувають у межах звичайної
фізіологічної варіабельності. При хронічному опромінюванні за потужності
поглиненої дози 0,001 —0,01 Гр/добу (0,1 — 1 рад/добу) іноді виявляють ознаки
посилення проліферативної активності клітин кісткового мозку. Можливо, що це
також стосується адаптивної відповіді організму на деструкцію найбільш
радіочутливих клітин кровотворної тканини, звичайно їй властивої.
Зазначені зрушення у кровотворній тканині стають стійкішими
тільки в разі збільшення потужності поглиненої дози при хронічному
опромінюванні до 0,01—0,1 Гр/добу (1 —10 рад/добу), а загальної дози — до
десятків грей (кількох сотень рад). Це стосується і лімфатичних вузлів, і
еритробластичного кровотворення [3].
Таким чином, хронічне опромінювання за потужності поглиненої
дози 0,0001 Гр/добу (0,01 рад/добу) протягом кількох років не призводить до
будь-яких змін у кровотворній системі, адже кровотворна система належить до
систем, у яких зменшення потужності дози опромінення завжди зумовлює переважання
відновних процесів, завдяки чому малі відхилення в її функціях відбуваються без
віддалених патологічних наслідків.
2.3 Опромінення і репродуктивна функція людини
Хронічний вплив випромінювання на статеві залози відомий в
основному за результатами експериментів із різними лабораторними тваринами і
значно меншою мірою — зі спостережень за людьми. Результати в обох випадках
добре узгоджуються між собою.
Можна вважати, що в людини потужність поглиненої дози
випромінювання 0,001 Гр/добу (0,1 рад/добу) через 1—2 роки призводить до зміни
формули еякуляту і несталих дегенеративно-дистрофічних явищ у вигляді атрофії
яєчок. Сумарна доза досягає в цих випадках 1—2,25 Гр (100 — 225 рад). Якщо
потужність дози становить 0,005 — 0,1 Гр/добу (0,5—10 рад/добу), можна
очікувати помітного зниження кількості активних сперматозоонів у еякуляті і
зменшення маси яєчок, що потім змінюється поступовим відновленням нормального
стану статевих залоз. Розвиток стійкої необоротної чоловічої стерильності
можливий лише в осіб, що зазнали опромінення на ділянку яєчок (наприклад, під
час променевої терапії) унаслідок поглинання дози до 30—40 Гр. Проте, якщо
рефлекторні механізми статевого акту в чоловіків цілком сформувалися до опромінення,
вони істотно не порушуються навіть у разі настання променевої стерильності.
Причинами настання імпотенції звичайно є загальні гормонально-нервові розлади,
що супроводжують хронічне опромінювання. Закономірності ураження і динаміки
відновлення сперматогенезу відповідають закономірностям більшої чутливості до
опромінення менш зрілих і менш диференційованих клітин органів, що формуються,
і тканин [13].
На відміну від сперматогенезу, при оогенезі практично всі
яйцеклітини, що містяться в яєчниках жінок, виникають ще в ембріональний період
розвитку, а потім лише дозрівають. Тому, починаючи від потужності поглиненої
дози випромінювання близько 0,01 Гр/добу (1 рад/добу), відбувається лише
зменшення кількості первинних фолікулів яєчника, ступінь якого помітно не
прогресує внаслідок щоденного зростання поглиненої дози випромінювання до 0,1
Гр (10 рад). Для виникнення жіночої стерильності сумарна поглинена доза
випромінювання для яєчників має бути досить великою — близько 10 Гр (1000 рад).
Проте жіноча стерильність набуває необоротного характеру внаслідок загибелі
всіх первинних фолікулів, що мають приблизно однакову радіочутливість.
Гормональні порушення, що впливають на цикли розвитку первинних фолікулів,
можуть спостерігатися вже в разі потужності поглиненої дози випромінювання
0,001—0,01 Гр/добу (0,1 — 1 рад/добу) і сумарної дози у кілька десятих грея
(десятків рад). Це, очевидно, майже не впливає на репродуктивну здатність
організму жінок. Усі автори, що описують функцію статевого апарату жінок, які
зазнали хронічного опромінювання за потужності поглинених доз 0,00001 —0,0001
Гр/добу (0,001—0,01 рад/добу) і сумарних поглинених доз близько 0,4 Гр (40
рад), констатують незначні і порівняно рідкі зміни тривалості менструального
циклу без будь-яких істотних відхилень у перебігу вагітностей, пологів і часу
настання клімаксу. Стан немовлят у таких матерів також не відрізняється від
норми. Це пов'язане як із внутрішньоутробним "добором" ушкоджених
яйцеклітин, так і з досить високою їх стійкістю до опромінення порівняно,
наприклад, з ембріонами у віці 2—3 місяців.
2.4 Онкогенні наслідки опромінення людини
Розглянемо такі наслідки опромінення, як злоякісні пухлини
різного гістогенезу, насамперед лейкоз.
Граничні дози при загальному опроміненні, а також такі, що
найчастіше спричинюють лейкоз, дуже близькі за значенням для різних джерел
зовнішнього опромінення. Що більша потужність дози, то вища ймовірність
розвитку лейкозу. Чітка залежність розвитку лейкозу від потужності дози
випромінювання є, таким чином, першою особливістю онкогенної дії
випромінювання. У разі загального опромінення розвиток пухлинних процесів в
органах кровотворення зумовлений як неспецифічною онкогенною дією йонізуючого
випромінювання, пов'язаною зі складними ендокринними перебудовами, так і
безпосереднім його впливом на репродукцію клітин крові. Поєднання обох обставин
пояснює той факт, що лейкоз спостерігається частіше від інших, спричинених
опроміненням злоякісних новоутворень [3].
Як свідчать дослідження на пацюках, підвищення частоти
лейкозу у кілька разів порівняно з контролем слід очікувати за поглиненої дози
5 — 7 Гр у випадку одноразового загального опромінення і не менше ніж 12 — 15
Гр при фракціонованому. Зі зменшенням разової дози (в разі фракціонованого
опромінення) до 0,044 — 0,088 Гр/добу (4,4 — 8,8 рад/добу) при сумарному її
рівні 17 — 60 Гр частота лейкозу зростає порівняно з контролем в 1,2 — 1,5
рази.
Іншою особливістю онкогенної дії йонізуючого випромінювання є
те, що виникнення лейкозу зумовлює не локальна (наприклад, на лімфатичні
вузли), а інтегральна доза випромінювання, поглинена всією масою кровотворної
тканини.
З урахуванням цих обставин і оцінок середні лейкогенні дози
при тривалому опромінюванні кісткового мозку людини оцінюють у 5 — 35 Гр. Можна
припустити, що загальне гостре опромінення за великих поглинених доз спричинює
лейкоз значно частіше, ніж хронічний чи локальний вплив іонізуючого
випромінювання, причому термін прояву променевого лейкозу від моменту
опромінення звичайно становить близько 10 років. Так, кількість хворих на
лейкоз у Хіросімі і Нагасакі серед осіб із поглиненою дозою випромінювання
10—14 Гр у 1960 — 1980 pp.
становила на рік на 1 млн. населення приблизно 563 — 1366 чоловік, при дозі
0,02-0,14 Гр - 308-530, а при 0,3-2 Гр - 42-68 чоловік, що вже наближалося до
контролю (10,7 чоловік на 1 млн. населення). Зрозуміло, що розвиток лейкозу
можливий далеко не у всіх осіб, які зазнали опромінення [13].
Опромінення зазвичай спричинює розвиток злоякісних пухлин не
тільки в органах кровотворення, айв інших органах і тканинах, що відрізняються
особливо високою проліферативною активністю, — яєчниках, яєчках і грудних
залозах, шкірі. В усіх цих випадках загальне опромінення є більш канцерогенним,
ніж локальне, а гостре опромінення — більше, ніж хронічне. Граничними
поглиненими дозами, що ще не спричинюють розвитку пухлин яєчників, можна
вважати 0,35 Гр (35 рад) для гострого і близько 0,9 Гр (90 рад) для хронічного
опромінювання (досліди на мишах), проте чітких залежностей частоти пухлин від
дози (при подальшому її підвищенні) виявити не вдається. Це саме загалом
стосується і онкогенної дії радіонуклідів йоду на щитоподібну залозу.
Можна вважати, що для людини граничні дози онкогенної дії
випромінювання перебувають у межах 0,5 — 5 Гр, однак точних "даних немає,
адже зі зменшенням дози частота онкогенної дії випромінювання швидко
знижується. За даними літератури, для вірогідного розходження з контролем у
разі поглиненої дози 0,1 Гр (10 рад) потрібно обстежувати вибіркові групи по 50
тис. чоловік, а 0,01 Гр (1 рад) — по 5 млн.
2.5 Опромінення і тривалість життя людини
Зазначене вище дає підстави вважати, що вихідний фон
ендокринно-вегетативної регуляції є одним із найважливіших чинників, які
зумовлюють як наслідки впливу на людину низьких доз випромінювання, так і дуже
значні відмінності у чутливості до такого впливу різних індивідуумів. Стан
ендокринної системи може мати велике значення й у прояві таких наслідків
опромінення, як тривалість циклів розвитку і зміна клітинних популяцій у
тканинах різних органів (кровотворні органи, епітелій слизових оболонок та
ін.). Інтегрально все це
може призводити до деякого скорочення тривалості життя при хронічних променевих
впливах. Як свідчать розрахунки, в разі щоденного впливу поглиненої дози
випромінювання 0,001 — 0,0001 Гр (0,1 — 0,01 рад) середня тривалість життя може
зменшитися приблизно на 150 днів, тобто на 0,5 — 0,6 %, що навряд чи можна
виявити на фоні інших коливань цього показника. Проте вірогідно встановлено, що
сумарна поглинена доза 1,5 — 4 Гр (150 — 400 рад) при хронічному опромінюванні
осіб старших вікових груп може прискорити вікові зміни кришталика і судин ока
[13].
На відміну від людини,
вплив опромінення на тривалість життя досить добре вивчено на мишах і пацюках.
Так, випромінювання дозою 0,1 ЛД5о призводить до скорочення
загальної тривалості життя цих тварин на 2 —3 %, і цей рівень зростає прямо
пропорційно поглиненій дозі випромінювання. У разі хронічного впливу гамма-випромінювання
(потужність поглиненої дози — 0,1 Гр, або 10 рад за тиждень) чи нейтронів
(потужність дози — 0,01 Гр, або 1 рад за тиждень) спостерігається зменшення
середньої тривалості життя приблизно на 10 %. Зменшення потужності поглиненої
дози при хронічному опромінюванні нижче за 0,01 Гр/добу (1,0 рад/добу) не
призводить до відмінності від контролю, а нижче за 0,001 Гр/добу (0,1 рад/добу)
навіть трохи збільшує цей показник. Тому важко сказати, чи буде і як буде
впливати на тривалість життя людини хронічне опромінювання, наприклад за
потужності поглиненої дози 0,001 — 0,01 Гр/добу (0,1 — 1 рад/добу).
Виявлення радіоактивних речовин та іонізуючих (радіоактивних)
випромінювань (нейтронів, гамма-променів, бета- і альфа-частинок), ґрунтується
на здатності цих випромінювань іонізувати речовину середовища, в якій вони
поширюються.
Під час іонізації відбуваються хімічні та фізичні зміни у
речовині, які можна виявити і виміряти. Іонізація середовища призводить до:
засвічування фотопластинок і фотопаперу, зміни кольору фарбування, прозорості,
опору деяких хімічних розчинів, зміни електропровідності речовин (газів, рідин,
твердих матеріалів), люмінесценції (світіння) деяких речовин.
В основі роботи дозиметричних і радіометричних приладів
застосовують такі методи індикації: фотографічний, сцинтиляційний, хімічний,
іонізаційний, калориметричний, нейтронно-активізаційний.
Крім цього, дози можна визначати за допомогою біологічного і
розрахункового методів.
Фотографічний метод оснований на зміні ступеня
почорніння фотоемульсії під впливом радіоактивних випромінювань. Гамма-промені,
впливаючи на молекули бромистого срібла, яке знаходиться в фотоемульсії,
призводять до розпаду і утворення срібла і брому. Кристали срібла спричиняють
почорніння фотопластин чи фотопаперу під час проявлення. Одержану дозу
випромінювання (експозиційну або поглинуту) можна визначити, порівнюючи
почорніння плівки паперу з еталоном.
Сцинтиляційний метод полягає в тому, що під
впливом радіоактивних випромінювань деякі речовини (сірчистий цинк, йодистий
натрій) світяться. Спалахи світла, які виникають, реєструються, і
фотоелектронним посилювачем перетворюються на електричний струм. Вимірюваний
анодний струм і швидкість рахунку (рахунковий режим) пропорційні рівням
радіації.
Хімічний метод базується на властивості
деяких хімічних речовин під впливом радіоактивних випромінювань внаслідок
окислювальних або відновних реакцій змінювати свою структуру або колір. Так,
хлороформ у воді під час опромінення розкладається з утворенням соляної
кислоти, яка вступає в кольорову реакцію з барвником, доданим до хлороформу. У
кислому середовищі двовалентне залізо окислюється в тривалентне під впливом
вільних радикалів НО2 і ОН, які утворюються у воді при її
опроміненні. Тривалентне залізо з барвником дає кольорову реакцію.
Інтенсивність зміни кольору індикатора залежить від кількості соляної кислоти,
яка утворилася під впливом радіоактивного випромінювання, а її кількість
пропорційна дозі радіоактивного випромінювання. За інтенсивністю утвореного
забарвлення, яке є еталоном, визначають дозу радіоактивних випромінювань. За
цим методом працюють хімічні дозиметри ДП-20 і ДП-70 М.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
|
|
